Терновий світ - Шевчук Василь
— прошепотіла, хрестячись, сердешна мати.
— Постіль, компреси для зігрівання; поїти теплим... — перераховував на пальцях лікар. — Якби був мед, лимони... Та де їх тут узяти!
— Казала ж я Іраклію: не їдьмо з Оренбурга!.. — ламала руки мати.
Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матір, за дитину, за людство, що беззахисне, мов деревце в пустелі...
— Бог дасть, минеться, — тихо втішав Агату лікар.
— Краще б він не давав хвороби! — сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й гіркі ті сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
— Дайте йому напитися, — сказав Нікольський. — Треба, щоб часто пив.
Тарас пішов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й приніс, подав Агаті.
Тим часом вбіг Іраклій Олександрович.
— Що... тут таке?.. Мені сказали: лікар...
— Захворів Дмитрик, — зойкнула. — Просила ж я!.. Усков присів на ліжко, помацав лоба синового.
— Хвороби всюди, — мовив. — Хіба в раю немає...
— Мовчи про рай! — скривилася Агата болісно і затулила руками вуха.
— Їх старшенький помер недавно в Оренбурзі, — шепнув Нікольський, який, хоч жив самітником, знав геть усе, що діялось у форті та поза ним. — Прислати вам сиділку? — спитав уголос.
— Можна, я з ним побуду? — ступив Тарас до коменданта.
— Спасибі.
— Кращої не побажаєш, — всміхнувся лікар. — Та при такій сиділці малий ураз одужає!
— Устами вашими та пити б мед.. — зітхнув Іраклій Олександрович.
За тиждень, — як не билися, що не робили, — малий помер. Ховали на другий день. І тут Тарас не витримав. Наосліп вибіг із форту в степ, а далі крізь пелену, що застилала очі, побрів у царство каменю і черепашкових білястих скель. Навіщо ця безглузда смерть, ці муки батька, матері? Чим прогрішило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканців? Тут стільки є вже старих і хворих, зневірених у смислі далі жити, а ти обрав для прояву своєї сили й влади зелений, ніжний пагін, якому світ ще відкривався тільки в усій первісній його красі... В ім'я чого? Що ти хотів довести цієї смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нічого тобі сказати, боже, — святий та кріпкий! — на виправдання...
В ущелині, куди ввійшов, мав потаємне місце між черепашкових великих брил. Звідси він бачив синє море удалині, блакитне чисте небо... Його ж ніхто не міг отут помітити. Сиди і вільно мисли, малюй, пиши!.. Сьогодні сльози застували йому і море, й небо. Він бачив мертве личко свого малого й щирого в найвищій мірі друга й ніяк не міг змиритися, пристать на те. Хто нині торкнеться ніжним пальчиком його брови, пригладжуючи її острішок, хто поведе його шукати вбогі пустельні квіти й радітиме тим дивобарвним краплям на тлі піску?.. А мати! Як їй, бідній, це пережити, витерпіти? Недавно був, сміявся, плакав, грався, а нині — тільки горбик на кладовищі!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пісок заносить все, вирівнює, ховає слід... Невмольна смерть! Як той коршак, чатує, жде, щоб налетіти, вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто був йому найближчий і найдорожчий? Можливо, тут його вина, що він, нехай невольно, уник коси... Хіба він раз на муштрі її гукав! Не чула, не йшла... Нікчемна стара карга!..
Десь одірвався і покотився вниз камінець. І тут іде повільна праця знищення... Вітри, дощі та сонце руйнують гори... Ніби там хтось іде?.. Мо', смерть почула його слова?..
Підвівся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг... Дивно, та йшли сюди, в ущелину, в його таємне сховище. Невже іще хтось має місцину цю за власну затишну гавань?..
— Вибачте... — сказав солдат, спинившись за кілька сажнів. — Мене по вас послали...
Спершу він не завважив, як мовлені були слова. Коли ж збагнув, не зміг тому повірити.
— А хто послав? Фельдфебель?
— Ні, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки...
— Невже земляк?
— З Херсонщини, — всміхнувся той.
— Чому ж уперше бачу?
— Бо я приплив недавно.
— І знаєш, де мене шукати?
— Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся...
— Чому ж ти, братику, не підійшов? Земляк же...
— Ви з панами... — прискалив хитро око. — А ми прості... Тарас обняв солдата і запитав:
— Як звати?
— Кличте: Скобелєв. Я так тепер записаний... А справжнє моє ім'я — в ревізькій книзі, в пана...
— Втікач? Здвигнув плечима:
— З вогню, як кажуть, в полум'я...
— Не можу сліз уговтати... — сказав Тарас. — Чуже, а жаль, як рідного...
— А рідні є?
— Немає.
— То ви по них і плачете, тут сидячи... — зітхнув солдат. — Ходімо, бо вас там ждуть. За стіл без вас не сядуть, сказав майор.
Вони пішли до форту, зближаючись, як два човни в пустелі моря, радуючись, що день печалі скрасився для них початком приязні, а може, й дружби. Вічність не тільки в смерті, вічне й саме життя...
...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий, звісно, а з верб, тополь, шовковиць, які привезти можна з Ханга-Баби.
— А що? — сказав Іраклій, коли Тарас з ним поділився задумом. — їй-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропонує!
— Ну?.. — вийшла та з дитячої, де годувала малу Наталю груддю.
— Садити сад біля городів.
— То й що? — спитала байдуже. Вона ще й досі не ожила, не стямилася по смерті сина.
— Можна поставить там будиночок, де ви могли б улітку жити, — сказав Тарас. — Город, дерева, зелень, повітря з моря...
— Справді, було б, як дача! — палко гукнув Усков. Схопивсь на рівні ноги. — Дерева випишемо із Астрахані чи Гур'єва...
— А трохи можна викопати в урочищі Ханга-Баба, — додав Тарас. — Сам бачив там два роки тому ще молоді шовковиці.
— Майстри в нас є, а каменю — хоч і на ціле місто, — вже прикидав Іраклій як комендант. — Коли садити краще? — спинився біля Тараса.
— Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтні...
— Баркас сьогодні ж вишлю за деревцями в Астрахань! — запалювався новим для себе ділом комендант. — Тарасе, ти візьмеш два вози та охорону й вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим сад!.. — примружився. — І буде в нас, як на Кубані...
— Чи як у нас, в Кирилівці... — зітхнув Тарас.
— Розмріялися... А скільки-то воно ростиме! — охолодила Агата їх.
— За років три-чотири вже буде тінь і затишок, — сказав Тарас. — Як поливати добре й підживлювати, то ще й раніш.
— Призначимо садівника, самі, чим зможем, допомагатимемо, й нехай росте, — рішуче сказав Усков. — Піду звелю, щоб готували баркас у путь!
Іраклій Олександрович на вітер слів не кидав. Уже за тиждень майбутній сад, розмічений довкруг верби Тарасової, завирував робітним людом з числа солдатів форту. Картина ця порадувала Тараса й Скобелєва, що прибули з Ханга-Баби й привезли дві підводи малих шовковиць.
— Славно! — схвалив Усков, потерши руки від задоволення. — По скільки їм? — кивнув у бік шовковиць.
— По років три чи й більше, — сказав Тарас. — Ледь викопали.
— Коріння — мов у сома вуса! — всміхнувся Скобелєв.
— Гаразд. Ямки готові, беріть садіть, — звелів Усков.
— Це б чорної на спід землі... — зітхнув Тарас.
— Згрібайте на городі. А з Астрахані я наказав привезти разом із деревцями й чорноземлі. Поповнимо городу збиток нею. Довкіл будиночка залиште місце для тополь. Щоб шелестіли на вітрі листям...
— Як на Кубані?
— Точно! Прислати вам підмогу?
— Ні. Ми самі упораємося, — озвався знову Скобелєв. — Це ж не робота — празник.
Невдовзі він, саджаючи в глибоку ямку дерево, затяг високим голосом якусь незнану пісню. Тарас вловив мелодію, поміг йому, поймаючись первісним чаром співу... Ні, він таки її десь чув, цю, може, ще язичницьку молитву-заговорювання малого зела-древа й землі, що має дати паростку могуть і силу велета... Як був малим. Напевно, її співала мати... Чи Катерина, його сестра і нянька...
Коли стемніло, вирушили гуртом до форту. Збуджені, веселі навіть. Кожен згадав щось миле серцю, таке, що вічним маревом стоїть у їхніх душах усе життя...
Тієї ночі довго Тарас не міг заснути. Щось ніби зрушилося в його зболілому стражданням серці. Лежачи серед півсотні бідах-солдат у вистудженій брудній казармі, він проглядав своє життя за три останні роки, і в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав зробити з себе фрунтовика. Щось малював, лінив із глини барельєфи... А пісня, пісня — його найбільша мука й найбільше щастя його — мовчала! Не написав ані рядка... Так ніби в Орській, на гауптвахті, забув свою стражденну музу... Ще там писав. А вийшов, виїхав — і сталось так, що серце мов скам'яніло. Навіть похід на Каратау не оживив його всього, не доторкнувся в ньому струни поезії...
Хропли солдати, скрикували в тривожних снах ці обездолені, пропащі люди, вирвані з життя свого народу, з його нехай гіркої, та все ж якоїсь долі... А може, й він тому не пише віршів, що забуває народ і край, який уклав йому в дитячі груди душу, навчив любити і ненавидіти?.. Раніше хоч листи приходили, а зараз... Ні, вже обізвався Козачковський із Переяслава. Інші мовчать, неначе в рот води набрали... Із Петербурга прислав аж два листи і гроші (за не написаний колись портрет!) артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, таки земляк із Городища. Та Лазаревський Федір теж обізвався; їздив до Петербурга, тому й мовчав... І все ж за ці три роки далека його земля покрилася немов туманом. Раніше він міг будь-коли покликати в думках її, побачити, як наяву, в живих картинах, в пахощах, в розмаї барв, а нині, як не прагне, вигулькують із сірих мрев лише якісь деталі, окремі люди... Гірко!.. Шість років він не був на рідній своїй землі... А що ж з ним, бідним, стане, як проживе у цих пісках шістнадцять!..
Устав, набрав води й напився, бо серце стислось грудочкою, мов заховатись прагло саме в собі... Шістнадцять літ!.. А двадцять п'ять!..
Лежав, дивився в темінь, й здавалося, що він уже в могилі, в чужій землі...
Схопився, сів на нарах. Умерти тут душею — ганебна зрада себе, людей і волі, якої ждуть на Україні мільйони його братів, його сестер! Коли не маєш сили зламать біду, стерпіти муштру й відчай у цих пісках, навіщо ж ти розбурхав їх, уклав надію в серце своїм гарячим словом?.. Ти став на шлях, з якого спихнути має право одна лиш смерть!.. Я тут уже напівживий...
