Король Лір - Вільям Шекспір
«Любов холоне, дружба ламається, брати не хочуть знатись, по містах - заколоти, по селах - розбрат, у палацах панує зрада, розірвано зв’язок між батьком і сином... король іде наперекір природі... Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришать нам у дорозі до могили» - цю характеристику часу, яку подає Глостер у I дії, можна було б поставити епіграфом до усього твору. І звучала вона дуже актуально, оскільки трагедія відтворює політичну і соціальну обстановку сучасності Шекспіра, обстановку того великого історичного зламу, що відбувався в Англії кінця XVI - початку XVII ст.
Уже останні роки правління Єлизавети були позначені рядом гострих сутичок між королівською владою та парламентом. Низка змов, повстань та заколотів, невдоволення народу, «чий труд тяжкий не відрізняє свят від буднів», створює в країні гнітючу передгрозову атмосферу. Становище загострюється з приходом до влади Якова I Стюарта (1603), який повертає в бік феодальної реакції. Водночас зростає і активізується пуританська буржуазія, прагнучи зламати феодальні відносини, замінивши їх на грошові, характерні для капіталізму. Англійський гуманізм опиняється мов між молотом і ковадлом, між старим світом «кулака та меча» («Річард III») і новим, де, як говорить Шекспір у 66 сонеті, «...скрізь нікчемність в розкоші сама, І в злиднях честь доходить до одчаю», а для досягнення успіху, за словами Гонерільї, треба іти назустріч злу.
«Король Лір» відзначається багатством і вагомістю змісту не тільки філософського та морально-етичного, а й соціального та політичного. Трагедія переконливо засвідчує, що від притаманної раніше Шекспіру віри в абсолютизм, віри в розумного і гуманного короля нині не залишилось нічого. Іван Франко має всі підстави вважати цю п’єсу «страшною вівісекцією королівського маєстату».
На початку трагедії Лір - типовий монарх-самодержець, деспотичний, егоїстичний, розбещений загальним схилянням, лестощами, безмежністю своєї влади. «Король від голови до ніг», за власним визначенням, він вважає себе якоюсь вищою істотою, яку його сан підносить над усіма людьми. Ще М. О. Добролюбов писав, що, звикнувши вважати себе джерелом усіх радощів та горя, початком і кінцем усякого життя у своєму королівстві, він переносить прямо на свою особу той блиск, усю повагу, якою користувався завдяки своєму сану. І від влади він одмовляється, за словами Добролюбова, «повний гордої свідомості, що він сам по собі великий, а не владою, яку тримає у своїх руках».
І тому, хоч Лір зрікається корони, він і далі має себе за короля і домагається, щоб йому віддавали королівські почесті, йому навіть здається, що царствена велич його особи стане ще виразнішою, яскравішою, коли він одмовиться, сказати б, від її матеріальних атрибутів. У цьому й полягає його трагічна ілюзія, його справжнє безумство - адже ця віра в силу й значення особистих достоїнств перебуває у кричущій невідповідності з реальним світом, з його дійсними, а не позірними соціально-етичними нормами й законами буття.
Зрозуміла річ, ця трагічна ілюзія Ліра та її крах не є відбиттям суперечностей та колізій раннього середньовіччя,- вони тісно пов’язані з проблематикою, породженою гуманістичною ідеологією Відродження та її кризою. Нагадаємо, що ідея самоцінності людської особистості належала до наріжних у названій ідеології. На початок XVII ст. стало цілком очевидно, що вона розходиться з реальним рухом історії, що і в новому суспільстві, яке на той час складалося, людська особистість сама по собі, без багатства, влади тощо, нічого не значить. Ця трагічна істина життя, яка була одним з істотних аспектів кризи ідеології ренесансного гуманізму, в «Королі Лірі» виражена особливо глибоко й своєрідно.
Певними гранями свого змісту трагедія «Король Лір» близька до Шекспірових історичних хронік, передусім тим, що, за вдалим висловом І. Франка, автор у ній «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т.- Т. 33.- С. 205). Тут ставиться, до того ж у новому, притаманному другому періоду творчості Шекспіра аспекті, проблема народу і влади, справедливого устрою, що поставала в його історичних хроніках. Навдивовижу глибокий і багатогранний розвиток отримує в «Королі Лірі» мотив пробудження в монархові людини, здатної розуміти й брати до серця людські страждання, але вже після того, як він утратив владу,- мотив, який уперше зазвучав у хроніці «Річард III».
Звичайно, розвінчанням «королівського маєстату» аж ніяк не вичерпується ідейна наснага п’єси. Великий драматург іде далі у своїх соціально-філософських осягненнях і узагальненнях, висловлених з усією притаманною йому силою та повнотою устами Ліра. Але вже нового, просвітленого Ліра. За слушною думкою англійського літературознавця А. Кеттла, історія Ліра - «це історія шляху від короля до людини». На цьому шляху Шекспір змушує героя до дна випити гірку чашу горя й страждань, на собі відчути егоїзм та жорстокість інших людей, зрозуміти свої помилки, свою жорстокість, несправедливість існуючого ладу і аморальність власного егоїзму, щоб стати людиною в повному розумінні цього слова. Поступово підготовлюваний усім перебігом дії, цей процес завершується в сцені бурі в степу,- вона символічно перегукується з тим, що відбувається в свідомості Ліра, який, утрачаючи розум, починає відроджуватися для нового і, попри всі страждання, справжнього життя.
Безпосереднім поштовхом до цього стає зустріч Ліра з Едгаром, законним сином Глостера, який переховується під виглядом жебрака Тома із Бедлама. Тут Шекспір зливає з основною сюжетною лінією короля Ліра лінію Глостера та його синів, котрої не було у п’єсі попередника. Ніби дублюючи в основних моментах трагічну історію Ліра, ця побічна сюжетна лінія надає творові більшої змістової глибини й значимості, підносить його на висоту майже універсального узагальнення. Тут проявилося відмічене Пушкіним характерне для генія вміння осягнути єдиною думкою, єдиним наміром увесь сюжет. Зустріч з Едгаром, вигляд цієї «крайньої нужди й упідлення» наштовхують Ліра на думку, дуже характерну для гуманізму Ренесансу: думку про людину в її «чистому вигляді», звільнену від усього зовнішнього, таку, як існує вона в природі: «І невже ж оце людина? Придивись-но тільки до нього. Він не завдячує черв’якові шовк, звірові - хутро, вівці - вовну, гірській кішці - мускус. Тут нас троє підроблених, ти - справжня людина. Неприкрашена людина - це ж і є така от злиденна, гола двонога істота. Геть, геть усе позичене! Іди-но розстебни тут» (III, 4).
Лір зриває з себе королівські шати, і це скидання одежі в контексті твору
