Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
М. Л. Кропивницький та Іван Тобілевич з перших днів свого знайомства дуже подружились і полюбили один одного. Приязнь та з боку Івана, не дивлячись на всі непорозуміння, які виникли далеко пізніше, під час спільного перебування на сцені, тривала до самої смерті. Згадки про ті щирі, братерські відносини зостались до кінця віку найдорожчими для його серця.
У Бобринці Марко Лукич та Іван Карпович завжди були нерозлучними товаришами. Вони разом всюди їздили, і Іван Карпович був свідком того успіху, який Марко Лукич мав на вечорах, а пізніше, коли розпочались театральні вистави, і на сцені.
Перш ніж переказувати далі факти й події з життя Івана Тобілевича, не можна не сказати про одну особливість його душі. Це — любов до театру. Театр з дитячих літ мав для нього якусь велику принадну силу. Він будив у його серці і радість, і страх, і цікавість. Ще зовсім малим хлопцем, чуючи в домі своїх батьків оповідання матері й гостей про українські вистави мандрівних труп Журахов-ського і Млотковського, а іноді навіть цілі сцени й монологи з цих вистав, він дитячою фантазією переносився в ті події. Мати так часто оповідала синові й домашнім про свої враження від театру, що бачити цей театр, бачити справжніх акторів стало улюбленою мрією хлопця.
Отже, коли Іванові трапилося вперше поїхати до Бобринця і коли він побачив на плацу якийсь балаган з написом театр, де показували "Ваньку Рутютю", він зараз же побіг туди. Але, не маючи грошей на квиток, мусив залишитися з хлопчаками по другий бік полотна, що ним загородили сцену від безбілетної публіки. Коли хлопець притулив око до дірочки в полотні, щоб подивитися, що там коїться всередині, то якісь страшні, одягнені в червоне люди почали штрикати зсередини шатра через полотно за лізними шпичками і мало не повиколювали йому очей. Переляканий страшенно, він утік додому. Це перше невдале знайомство з "театральним мистецтвом" не зменшило в ньому пристрасті до театру; він тільки дуже глибоко заховав її в душі до слушного часу. А коли вже урядовцем Іван Карпович довідався, що в сусідньому місті Єлисаветі мали поставити "Наталку Полтавку" заходами передової української інтелігенції: Тарновського, Островерхова і Безродецької, — він пішки пройшов уночі п'ятдесят верстов, щоб побувати в театрі. Ця справжня перша вистава справила на нього незабутнє враження. Вона потрясла всю його душу. Ось коли він зрозумів уперше, що театр — це справжня школа, де люди можуть навчатися благородства думок і чистоти духовної.
Під час вистави він весь час перебував під впливом переживань акторів на сцені, сприймав сценічну гру, як справжню дійсність.
Щоб дістати дешевий квиток на вистави відомого англійського трагіка Олдріджа, Іван Карпович ходив з Бобринця до Єлисавета і вже вдосвіта стояв під театром, а потім цілий день сидів на бульварі, чекаючи вистави. Після того він уночі повертався до Бобринця, щоб на ранок не спізнитись на службу. Для цього треба було справді мати якусь надзвичайну любов до театру.
Олдрідж справив на І. Тобілевича таке враження, що й через тридцять років після того він умів відтворити, хоч і незрозумілі для нього, звуки англійської мови, запальні, кипучі, уривчасті, з усіма переходами від ніжності до громового гуркоту розбурханих ревнощів Отелло. У сцені, коли той кидається на Яго, Іван, забувши де він, відкинувся нервово назад і мало не розбив носа якомусь панові. А ще під час якоїсь драматичної події, не знаючи, що робити зі своїми сльозами, бо забув у Бобринці хустку до носа, він узяв у якогось пана, свого сусіди, з рук хустку і витер нею і ніс і очі...
Повернувшись додому, Іван немало насмішив усю канцелярську братію, оповідаючи про всі свої пригоди.
Усі канцеляристи дуже цікавились театром і акторами, але, звичайно, не такою мірою, щоб не спати дві ночі і йти сто верстов пішки. А все ж таки цей інтерес до театру серед канцелярської молоді спричинився до того, що поміж усякими іншими розвагами, як полювання, залицяння, поміж розмовами й піснями молодої компанії в убогому шиночку, зародилась і виросла перша думка давати українські вистави. Один хтось кинув цю думку, а решта підхопила. Цього було досить, щоб розпочати справу народного театру. А сталося це саме в той час, коли і в Єлисаветі вже було засновано такий гурток під керівництвом артиста-аматора М. Ф. Тарновського.
Думка про українські вистави виникла у молоді під впливом народолюбних течій дореформеної і пореформеної доби, що, йдучи з півночі на південь, як бурхлива ріка, оживляли весь край, не минаючи і глухих степових закутків. У Бобринці теж не обійшлося без того впливу, хоч, може, й не ясно зрозумілого. Думки і серця молоді стихійно скеровувались туди, куди можна було прикласти свою енергію, своє прагнення корисної праці і талант. Отже молодь із запалом узялася до утворення театру і віддавала тій справі увесь вільний час. У кожного з'явився тепер новий інтерес до життя. Провінціальні будні раптом оживилися, прогнавши далеко від себе нудоту маленького міста.
Під керівництвом актора Голубковського почав складатись артистичний гурток, до якого зразу ж увійшли Марко Кропивницький та Іван Тобілевич. Охочих вступити до гуртка було дуже багато, хоч і не всі мали акторський хист.
Почалися збори, наради,— де грати, що грати й кому? Вибиралися п'єси, розподілялись ролі, обмірковувались деталі. Спільним коштом усіх були зроблені потрібні костюми, декорації, аксесуари — пізніше діло само себе оплачувало. Перші вистави відбулись у якійсь злиденній повітці, з дощок збитій, при лойових свічках, при убогому оформленні. Пізніше грали в домі Медового, який, побачивши, що театр — живе діло і варте того, щоб прикласти до нього коштів, упорядив у своєму домі театральний зал. У ньому протягом двох років відбувались українські й російські вистави. Для всіх аматорів знайшлась відповідна робота: одні грали, другі дбали про костюми, треті малювали декорації та обставляли сцену, шукаючи у добрих знайомих потрібні речі. Були такі, що писали ролі, ноти, афіші й оголошення, а були й такі, що тільки критикували, хвалили або лаяли. Отже, всі були не без діла.
Репертуар тоді був такий: ставили обох "Шельменків", "Наталку Полтавку", "Москаля-чарівника", "Покійника Опанаса", "Іди, жінко, в солдати", "Чорноморський побут", першу п'єсу М. Л. Кропивницького "Семен Мельниченко", яка йшла часто і мала великий успіх.
З російського репертуару грали, переважно, твори Ост-ровського — "Бедность не порок", "Светит, да не греет", та інші, серед них — "Доходное место" насамперед.
"В тім глухім закутку не дуже звертали увагу на цензурні установи й заборони,— пише в своїм коротенькім нарисі про початок українського театру Іван Карпович.— Городничий або справник, не задумуючись, дозволяли до вистави, не бачивши цензорського олівця, навіть такі речі, як заборонену цензурою п'єсу Львова "Свет не без добрих людей".
Характерні, типові і комічні ролі з великим успіхом виконував Кропивницький, який відразу завоював симпатії глядача як артист і як письменник.
Іванові Карповичу доводилось грати дуже молодих парубків або молодиць, бо в них була недостача жіночого персоналу. В "Чорноморському побуті" він грав, наприклад, Цвіркунку. Незабаром навколо кожного актора утворились окремі партії прихильників між канцеляристами, які сперечались, хто кращий і більш достойний грати ту чи іншу роль. Одного разу більшістю голосів засперечались проти меншості, що Іван Тобілевич не здолає ще зіграти тієї ролі, яку доручив йому режисер Голубковський. Для неї, мовляв, він ще занадто молодий і, як актор, недосвідчений. Не вірили, щоб він, зі своїм хлоп'ячим виглядом і ніжним, як у дівчини, обличчям, міг подолати роль, що вимагала насамперед великого таланту, довголітньої практики і більш мужнього вигляду. Здається, це мала бути п'єса "Свет не без добрих людей". Приятелі Івана Карповича засумували, опустили голови, бо й сам він дуже боявся грати вперше у житті таку відповідальну, повну драматичних переживань роль першого героя.
І от прийшов той вечір. У театрі було повно народу, а найбільше — чиновників. І всі вони з напруженою увагою стежили за грою молодого артиста, коли він, захопившись своєю роллю, забув про публіку, про свій дитячий вигляд, про страх і з глибокою правдою відтворював страждання героя. Серед дії глядачі вітали його гучними оплесками, а в кінці вистави з гальорки, що вся чорніла канцелярськими мундирами, як верба галками, почулися голосні вигуки всього гурту: "Аксіос! Аксіос! Достойний! Достойний! Достойний!"
Іван Карпович так засоромився, що не знав, чи йому тікати, чи кланятись. Після того його успіх на сцені був забезпечений. Усі погодилися з тим, що він має дар не тільки розуміти й пояснювати статті й параграфи кодексу цивільних законів, але й розуміти і відтворювати на сцені таємні переживання людської душі, страждання серця.
Мені пригадується, як у тумані, одна дуже цікава подія з театрального життя Івана Тобілевича, коли він, обурений некультурністю публіки, що своїми грубими жартами з гальорки заважала акторам грати, як був загримований і в театральному одязі, вийшов з театру і втік з того міста. Оце прагнення кинути все й тікати від зла і бруду було в нього завжди.
В останні роки перебування Івана Карповича в Бобринці туди приїхала на постійне життя його мати з трьома меншими дітьми. Баба Настя вже так постаріла і так онемощніла, що треба було помочі молодших рук біля печі, городу й господарства, а до того ж і менших дітей уже прийшов час віддавати до школи. Та ще пригадується мені оповідання про якесь ніжне, лагідне обличчя і про сині, як небо, очі дівчини Марійки, що приходила до них на роботу. Були між нею й Іваном довгі розмови вечорами і зародилась перша молода любов. Запашною квіткою розцвіла тоді душа юнака. Він почав мріяти про особисте щастя, але раптом несподівана хвороба, а потім і смерть відняли у нього дорогого друга, любиму дівчину. Тяжкий жаль і туга довго не покидали Івана після цієї першої тяжкої втрати, поки життя, повне всяких обов'язків, службових і родинних, робота в аматорському гуртку загоїли цю рану. Тим більше, що йому довелося покинути Бобринець і переїхати на нову службу, до Єлисавета.
