Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Навпаки, під впливом свого щасливого життя він був радий обняти весь світ, усім допомагати, чим можна, не жаліючи сил і здоров'я, йому хотілось, щоб усім людям жилося радісно й весело у тій країні прекрасної казки любові й миру, в якій він перебу вав сам. Тоді він сміливо зробив виклик усім злим і темним силам світу, усім ворогам людського щастя та волі:
— Виходь на мене сам сатана! Поборемось!
І справді, цей період його життя був надзвичайно багатий всякими ділами громадського порядку.
Та ні родинне життя, ні громадські справи, ані обов'язки служби ніколи не одвертали серця й уваги Івана Карповича від театру. Український театр був для нього другою рідною хатою, бажаним місцем відпочинку, радості й морального оновлення. За лаштунками він зустрічав дорогий для нього штучний світ, з його декораціями, падугами, блоками, рампою, полотнами та фарбами.
Іван Карпович протягом двох років стояв на чолі драматичного гуртка аматорів, який мало не до 1876 року існував при благодійному товаристві, був його режисером і головним артистом. Вибираючи репертуар, він не шукав тільки ефектних п'єс, де б міг показати свій талант, а шукав, головним чином, ідейності, цікавих життєвих пригод і душевних колізій. Звичайно, у ті часи народження українського театру репертуар його був настільки вузький і обмежений, що не міг давати артистам такого простору, який давав російський театр. Проте він міг намалювати правдиву картину сільського життя, з його оточенням, показати душу селянина, простоту серця. Цим український театр чарував тоді і глядача, й артиста. Міське населення, а особливо молодь, були повні любові й пошани до українських вистав. Учителі, учительки, представники всіх інших інтелігентних верств громадянства, не вагаючись, виходили на сцену, щоб співати в хорі або взяти участь у масових сценах.
Хороший репертуар і талановита гра акторів-аматорів поставили справу аматорського театру на досить високий художній рівень. Біля нього працювало дуже багато талановитих людей, і це ще більше сприяло його художньому зростанню. Учитель П. І. Ніщинський скомпонував тоді для цього театру свої "Вечорниці"; М. Л. Кропивницький писав свої перші драматичні твори, а також і музику до них. Марко Лукич пристав до гуртка як справжній актор і режисер. Матеріальний і моральний успіх цього драматичного гуртка не раз ставав на перешкоді інтересам професіональних труп, які, не маючи змоги обминути Єлисавет, грали у зимовому театрі, тоді як у залі дворянського зібрання продовжувались аматорські вистави.
Цей аматорський театр не міг перевершити тільки-слави столичних труп, які приїздили на гастролі з такими відомими в той час артистами, як Правдін і Самойлов. Граючи п'єси "Гувернер", "Старий барин" та інші, вони до сліз зворушували всю аудиторію. У ті часи Іван Карпович, який цікавився життям акторів російських професіональних труп, мав змогу дуже зблизька придивитися до їхнього закулісного побуту. Багато довелось йому бачити там інтриг, ворожнечі, заздрощів та егоїзму, і все це справило на нього дуже тяжке враження. Під час роботи у своєму аматорському гуртку Іванові Карповичу доводилось іноді зустрічатися і з прикрими непорозуміннями.
Іван Тобілевич надзвичайно талановито виконував тоді ролі драматичних героїв у п'єсах Островського, і антрепренери значних російських труп, які бачили його на сцені, старались переманити його до себе, пропонуючи велику платню. Але він тільки посміхався, слухаючи цю принадну мову про веселе життя артиста, про славу. Він не вірив ані їм, ані своїм приятелям, які теж радили йому залишити службу і йти на сцену професіонального театру. Свій успіх актора Іван Карпович пояснював своїми стосунками з міською громадськістю, що, як він думав, ішла дивитись на нього, як на свого знайомого, а не як на справжнього артиста. Сам він завжди мріяв про те, щоб, закінчивши службу, оселитись на селі, стати вільним хліборобом і залежати тільки від природи, сонця й хмар. А тимчасом, поки ще той бажаний час не прийшов, він чесно і старанно робив своє діло, орав і сіяв свою мистецьку ниву й тим самим готував і грунт, і робітників для дальшої праці на полі рідного мистецтва.
Заборона українських вистав у 1876 році поклала край усій цій корисній мистецькій і разом з тим громадській праці.
* * *
У домі Івана Тобілевича все відповідало артистичним симпатіям молодого господаря й господині. Тут щовечора, коли не було театральних вистав, відбувались літературні зібрання, на яких співали, грали й читали. У той час Іван Карпович захоплювався російськими критиками і публіцистами: Добролюбовим, Щедріним, а особливо Бєлінським, так що навіть першого свого сина назвав на честь його Віссаріоном. Обравши це ім'я, Тобілевич хотів прищепити своєму синові талант і чистоту серця великого критика.
Надія в усіх життєвих питаннях співчувала своєму чоловікові; Вона любила музику, театр, літературу, чудово грала на роялі, компонувала музику до українських пісень і була душею отих літературно-співочих зібрань. Крім господаря та господині дому були ще брати Івана Тобілевича, сестра Марія, мати, жінки братів, що жили в тій самій садибі. Всі вони складали одну артистичну сім'ю, яка приваблювала до себе цілий гурт молоді. От де було завжди людно і весело! Частували в цьому домі гостей дуже скромно, відповідно до заробітків секретаря:
— Наварять бувало, — казав Іван Карпович, — вареників з сиром або картоплі з салом до капусти, от і вся вечеря.
А проте так весело там минав час, що потім на все життя залишилися спогади. Весь дім, як вулик з бджолами, був повен своїх і чужих. Він бринів до пізньої ночі веселими, жвавими розмовами і співами, що лились дужою, гармонійною хвилею. Стара мати Євдокія Зінов'ївна, хоч і натомлена за день господарською хатньою працею, щовечора приходила до молодого гурту, щоб відпочити душею серед знайомих здавна, рідних серцю пісень. Вона не пропустила жодної театральної вистави і завжди, дивлячись, плакала від зворушення. Вона, ще не стара, красива жінка в своєму білому чепці, сидячи в ложі, привертала до себе увагу всієї публіки. Всім цікаво було стежити за тим, як вона слухала й дивилась виставу. На її обличчі відбивалась гра всіх її почуттів. Вона глибоко співчувала всьому тому, що діялось на сцені. Щодо батька, то він зовсім не був прихильником театру, навпаки. Приїжджаючи в неділю зі служби, щоб навідатись до сім'ї, він бував дуже невдо-волений з дочки й сина. Колись він і сам любив у компанії, за чаркою, поспівати народних пісень, але щоб віддавати увесь вільний час такій "пустяковині"? — він того не міг ніяк зрозуміти. Євдокія Зінов'ївна всією своєю душею була за дітей і часто з цього приводу між нею і Карпом Адамовичем виникали прикрі родинні непорозуміння. Вже старою жінкою вона навчилась від своїх дітей читати і весь вільний час просиджувала над книжкою або слухала, як хто-небудь з дітей читає вголос.
Щасливі це були для матері часи!
А тимчасом в домі її сина почулись уже інші пісні — колискові: про котика, що "виліз на колодку та забив головку", про сон, що "ходить біля вікон". Коли ж, нарешті, малі гості — Віссаріон, Назар, Галя, Микола, Катерина, Юрко й Орися — одне за одним з'явилися в домі й заповнили його рясною гірляндою колисок, возиків, цяцьок, з мамками і няньками, коли з ними разом прийшли недуги й клопоти усякі, то мимоволі артистичні симпатії мусили відійти на другий план.
Першим родинним горем, що надовго скаламутило спокійне досі життя сім'ї, була нагла смерть батьків Надії Карлівни, які обоє померли в один день і в одну годину від холерної пошесті: Тарковський у місті, куди виїхав, щоб заховатись від епідемії, а Тарковська на селі, де бравувала своєю відвагою. Ця раптова трагічна смерть вразила, як громом, усіх рідних, а на Івана Карповича накинула силу клопоту і нових обов'язків. Після смерті тестя виявилось, що маєток його був у боргах, а справи настільки заплутані, що Іванові Карповичу, якого призначили за опікуна маєтку і малолітніх сиріт, — двох сестер та брата Надії, довелось напружити всю свою енергію й адміністративні здібності, аби врятувати землю від продажу і впорядкувати всі справи.
Насамперед він забрав дітей до себе і віддав до школи, а щоб заспокоїти кредиторів, зібрав їх усіх і поговорив з ними. Заможніших умовив почекати, більш дрібних задовольнив, узявши з банку потрібну суму. Всі оті борги йому доводилось виплачувати протягом довгих років, віддаючи землю в оренду. Так само сплачував він аж до самісінької своєї смерті борги, що лежали на тій землі, яка після розділу між спадкоємцями Тарковського припала на долю Надії Карлівни. Цю землю він залишив дітям Надії Карлівни, як материну спадщину, але вже вільну від усяких боргів. Згадуючи про це, мушу навести тут, як доказ великої безкорисливості, вчинок шуряка Івана Карповича, Олександра Тарковського. Він, маючи право на більшу частину спадщини, поділився з сестрами нарівно, замість того, щоб виділити їм лише по чотирнадцятій частині. Чи зробив він це з почуття вдячності до тих людей, які його виховували, чи, може, з яких інших мотивів, досить того, що Іван Карпович говорив про цей вчинок свого вихованця Олександра, як про доказ великої шляхетності й доброти його серця.
Смерть батьків була початком усяких родинних нещас ливих подій. Вони чіплялися одна за одну, як ланки в ланцюзі. Хвороби й похорони дітей тяжко відбивались на нервовоіМу й без того характері Надії Карлівни. Вона глибше, ніж хто інший, переживала всяку втрату, і її кволе здоров'я похитнулося. Треба сказати, що вона була вихована, як теплична квітка, і тим-то щоденний клопіт біля дітей і вся проза практичного буденного життя була їй понад силу. Одні діти народжувались, другі тільки починали ходити, а треті вже бігали... Дитячий крик, плач, сміх і біганина наповнювали весь дім невгамовним галасом і рухом. Іван Карпович казав, що він так був звик до того вічного гомону, що перестав його зовсім помічати, а коли вертався на обід, зморений і втомлений роботою, то засинав під той галас і клекіт, як під тиху музику... Але діти не давали йому довго відпочивати. Тільки бувало він засне, а вже три малі хлопчаки сидять на ньому верхи, де хто може примоститись, і починають сварку й бійку за місце.
