Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Переходьте до мене на посаду писаря кріпосних справ, за чотирнадцять карбованців на місяць.

Іван і перейшов. Він уже і в ратуші за ці роки брав немалу платню, аж сім карбованців, а то ж відразу подвійна сума, та й справи зовсім іншого, вищого порядку. З цього моменту починається його службова кар'єра. Чиновники суду зауважили зараз же ясний і доладний стиль його мови і письма і вже давали йому не списувати чужі, а самому писати всякі постанови, відповіді тощо. Трохи пізніше, зрозумівши й засвоївши весь хід досить складної машини повітового суду, Іван почував уже себе як удома серед плутанини всяких форм, циркулярів, постанов та інших урядових процедур.

Йому доручили незабаром привести в порядок заплутані судові справи за кільканадцять років, і він, роздивившися цілі фоліанти, переказував зміст кожної справи у коротких і ясних словах на одному аркуші паперу. Ця здібність логічно мислити, коротко і ясно висловлюватись зробила йому славу ділової людини і відкрила двері до урядових і приватних інституцій. Згори запитували:

— Хто це у вас так пише?

А дізнавшись, старалися переманити його до себе. Батько, приїхавши з села і довідавшись, що син залишив ратушу, аж за голову взявся:

— Бійся бога, сину, що ти робиш?.. Покинути отаку службу! Скоро й до столоначальника дослужився б.

— Не журіться, батьку, я тут уже столоначальником! Почувши це, Карпо Адамович страшенно зрадів, у нього неначе гора з плеч звалилася.

Авторитет Івана на службі та пошана до нього зростали з кожним місяцем. Біля його столу частенько збиралися значно старші за нього чиновники. Вони цікавились тим, як він напише той чи інший папір. До нього, зовсім ще молодого хлопця, зверталися за порадою чиновники, що вже посивіли за канцелярським столом. Тобілевич усім був відомий, як великий знавець законів і прав, як у карному, так і в цивільному судочинстві. Не розгортаючи книги, він завжди міг з певністю сказати, що говорить та або інша стаття з того або іншого тома законів. Ці знання допомагали йому швидко розв'язувати всякі питання. До нього зверталися ті з товаришів, які хотіли повеличатися красою мови, і він писав за них листи, а ті лише переписували й підписували. Йому доводилось навіть писати любовні листи, бо женихи невідступно благали його підвищити їхні акції у дівчат. Такий успіх трохи запаморочив Іванові голову, зробив його навіть самовпевненим і зарозумілим, а найгірше те, що він почав, як сам у цьому признавався, трохи згорда дивитись, на канцелярську братію. Одного разу він навіть образив якогось поважного чиновника, сказавши йому зневажливо, що його папір написано було не за формою. Але той зовсім не розсердився, а спокійно і лагідно вичитав йому:

— Не велика заслуга уміти знайти чужі помилки; значно трудніше вшанувати чужу старість. Коли ви, молодий хлопче, будете в моїх літах, то робитимете такі самі помилки, а хто-небудь тикатиме їх вам у вічі.

Йому доручили незабаром привести в порядок заплутані судові справи за кільканадцять років, і він, роздивившися цілі фоліанти, переказував зміст кожної справи у коротких і ясних словах на одному аркуші паперу. Ця здібність логічно мислити, коротко і ясно висловлюватись зробила йому славу ділової людини і відкрила двері до урядових і приватних інституцій. Згори запитували: Хто це у вас так пише?

А дізнавшись, старалися переманити його до себе. Батько, приїхавши з села і довідавшись, що син залишив ратушу, аж за голову взявся:

Бійся бога, сину, що ти робиш?.. Покинути отаку службу! Скоро й до столоначальника дослужився б.

Не журіться, батьку, я тут уже столоначальником! Почувши це, Карпо Адамович страшенно зрадів, у нього неначе гора з плеч звалилася.

Авторитет Івана на службі та пошана до нього зростали з кожним місяцем. Біля його столу частенько збиралися значно старші за нього чиновники. Вони цікавились тим, як він напише той чи інший папір. До нього, зовсім ще молодого хлопця, зверталися за порадою чиновники, що вже посивіли за канцелярським столом. Тобіле-вич усім був відомий, як великий знавець законів і прав, як у карному, так і в цивільному судочинстві. Не розгортаючи книги, він завжди міг з певністю сказати, що говорить та або інша стаття з того або іншого тома законів. Ці знання допомагали йому швидко розв'язувати всякі питання. До нього зверталися ті з товаришів, які хотіли повеличатися красою мови, і він писав за них листи, а ті лише переписували й підписували. Йому доводилось навіть писати любовні листи, бо женихи невідступно благали його підвищити їхні акції у дівчат. Такий успіх трохи запаморочив Іванові голову, зробив його навіть самовпевненим і зарозумілим, а найгірше те, що він почав, як сам у цьому признавався, трохи згорда дивитись, на канцелярську братію. Одного разу він навіть образив якогось поважного чиновника, сказавши йому зневажливо, що його папір написано було не за формою. Але той зовсім не розсердився, а спокійно і лагідно вичитав йому:

Не велика заслуга уміти знайти чужі помилки; значно трудніше вшанувати чужу старість. Коли ви, молодий хлопче, будете в моїх літах, то робитимете такі самі помилки, а хто-небудь тикатиме їх вам у вічі.

Ця відповідь так засоромила Івана, що він зараз же попросив у старого пробачення і, починаючи з того дня, вся його зарозумілість зникла, неначе її вітром знесло, його дуже засмутило, що він так образив стару людину, і з того часу він знову повернувся до колишньої своєї простоти й скромності.

Формулярний список служби І. К. Тобілевича свідчить, що він переходить на вищі ступені цивільних чинів на протязі не років, а місяців; разом з тим збільшується і його заробіток. Уже з кінця першого року служби він одержував сорок карбованців, що в ті часи вважалось за велику платню. Для всієї сім'ї це було великою поміччю. Родині Тобілевичів стало легше дихати, бо не тільки Іван почав заробляти, а й його два менших брати, скінчивши школу, повлаштовувались до урядових канцелярій. Всі зароблені хлопцями гроші приносилися додому. Такий порядок запровадив старший брат Іван. Гроші віддавались матері, й за них справлялось усе, що було потрібно, під її контролем. За ці гроші батьки мали змогу вчити менших дітей.

Помалу біда й убозтво у хаті Тобілевичів замінюються малим достатком, а згодом у їхній господі усього вже було вдосталь. Тільки баба Настя ніяк не могла звикнути до родинного добробуту. їй здавалося, що все оте панські примхи й витребеньки, і замість того, щоб радіти, вона тяжко-важко зітхала і безнадійно махала рукою на все, що на її погляд було зовсім непотрібне.

Карпо Адамович саме в той час виправляв свої дворянські документи. Одного разу, коли він приїхав до міста, йому до зарізу треба було п'ять карбованців, а добути ніде було. "Піду, хоч синові пожаліюсь,— оповідав пізніше батько.—— Що з вами, тату? Чого ви сумні такі,— спитав Іван, а я йому — отак і отак, сину.

А було це тоді, коли Іван тільки ще починав свою службу.

Бачу, хлопець дістає з гаманця єдині п'ять карбованців, які він узяв за два місяці служби, — продовжував Карпо Адамович.— Дає мені і каже:

— Нате, тату, та не журіться. Ми на них робимо, а не вони на нас.

Я аж заплакав з радості,— якого я сина діждався".

Товариші Івана Карповича Тобілевича, молоді канцеляристи з ратуші і повітового суду, з якими доводилось мати стосунки й поза стінами канцелярії, були люди різ них станів, напрямків і талантів. Одні були чуйні до всього доброго, поступового, любили серйозні книжки й розмови, а інші — веселі, легкодухі, що зі страху перед книжкою завчасно покидали школу і, не маючи ніяких надій на підвищення по службі, мусили тепер заради насущного шматка хліба виписувати по канцеляріях почерки, старанно виводячи закарлючки й викрутаси заголовних літер. Вони були певні, що роблять цим немаловажне діло в світі. А були й такі, що любили кавалерствувати на вечірках, танцювати з молодими панночками, випивати й співати модні романси: "Гондольєр молодий" та "Крамбамбулі".

Взагалі вся компанія канцеляристів — молода, весела, життєрадісна — любила посміятись, розважитись веселими оповіданнями й комічними анекдотами в коридорах ратуші й повітового суду, відпочиваючи між двома копіями з протоколів і відомостей, закуривши цигарки. Цигарка — це була законна причина вийти на п'ять хвилин, залишивши канцелярський стіл. Іван Карпович признавався, що заради цього відпочинку він і собі навчився курити: "Сидиш, сидиш за роботою. Всі встали, пішли курити, ніби діло робити; не випада, думав я собі, іти отак, без цигарки, і стояти там з ними дурно. Мусив навчитись курити". Всі вони були охочими і до чарки, і до гулянки; про розчарованих Гамлетів не було чути нічого, так само, як і про Колумбіє, що відкривають нові землі, а тому, коли наступав вечір, висидівши цілих десять годин над паперами, всі вони йшли веселою юрбою шукати не Америку, а трактирчик Медового, де щодня збиралась молода компанія й де було багато веселих розмов, жартів, сміху і народних українських пісень.

У тім убогім, мізернім шиночку молодь розважалась за "порцією" чаю або квасу. Кращого частування не могли дозволити собі бідні канцеляристи, але молода кров їхня веселила більше, ніж найдорожче вино. Тут вони радились, сперечались, обмірковували всі поточні справи, намічали всі гулянки, забави, які мали відбутися в наступну неділю, або обмірковували питання, куди піти на вечорниці. Нарешті, у цьому самому шиночку Медового було обмірковано питання про створення українського народного театру.

А хто ж був тоді душею того товариства? Хто збирав і об'єднував усю ту компанію молоді? А хто ж більше, як не Марко Лукич Кропивницький! Старший і літами, і поса дою, він мав окрім цього багато даних, щоб імпонувати не тільки канцеляристам, а й іншим, більш розвиненим духовно людям. У нього була надзвичайно весела і привітна вдача, чудовий голос і самою природою даний йому талант майбутнього знаменитого артиста. Не дивлячись на те, що він ніде ще не виступав на сцені, він уже скрізь мав багато друзів і поклонниць. Забезпечений матеріально, він мав більше незалежності й вільного часу, а маючи пару коней для власного вжитку, вів широкі товариські стосунки з навколишніми панами та іншими багатими людьми.