Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Монологи возного починали сипатись, як із рукава. Мати, згадуючи ті вистави, які вона бачила, живучи у своїх панів Золотницьких, і в Златополі, і в Новомиргороді, і в Вознесенську, починала переказувати напам'ять найцікавіші сцени з різних п'єс.
У вільний від панщини день до Тобілевичів збиралися на оденки жінки. Вони допомагали прясти, бити й чесати прядиво. Працювали, як казали тоді, "толокою", себто за хліб, за сіль та за страву з тим, щоб потім піти до когось іншого з цього товариства на поміч. Під час роботи жінки співали, жартували і засиджувались допізна.
Мале хлоп'я завжди перебувало в хаті разом з гостями. От де наслухався Івасик усяких цікавих оповідань про кріпацьке життя та різних жартівливих вигадок, цікавих казок і приказок! А пісні українські! Скільки їх тоді, у ті довгі осінні вечори, дійшло до серця юного слухача. Вони, зі своїм невичерпним багатством краси, поезії і творчої сили народу, як жива історія, як скарга розбитого народного серця, наповнили всю душу молодого хлопця, викликали глибокі почуття жалю й любові до всіх покривджених і знедолених. А фантастичні легенди! Страшні казки, які ожив ляли і опоетизовували сірі будні убогого кріпацького життя! Це була звичайна тема розмов на бесідах, оденках і на вечорницях. Казки про русалок, відьм, упирів-вовкулаків, про закляті скарби, про лісовиків і мавок та інші фантастичні вигадки, що переходили з роду в рід, переносили дитячу душу в якийсь зачарований світ, повний таємничої краси і чудесних явищ. А могили козацькі, скрізь по степу розкидані?! А оповідання про Чорний шлях, про запорожців,— про ті величні постаті, що не забулись у пам'яті люду: Морозенка, Нечая, Палія, Наливайка, Богуна! Оті опоетизовані до ідеалу постаті були першими вчителями історії України. Вони оточили минуле ореолом героїзму. Як тіло з душею, те почуття зростало разом з Івасиком так, що ані час, ані школа й канцелярія, ані життєві знегоди не могли заглушити і вирвати його з серця, хоч, правду кажучи, погляд на минуле нашої країни значно змінився у Івана Карповича, коли він почав свідомо і критично вивчати його.
Івасик, коли йому було років вісім-дев'ять, цікавився такими питаннями, на які мати не завжди вміла як слід відповісти. Вона дивувалась і досадувала, бо й сама не знала, куди, наприклад, ховається сонце на ніч, від чого буває дощ, де поділись запорожці, чому одні вільні, а інші кріпаки? Щоб відчепитися від нього, вона починала лаяти хлопця:
— Дай мені спокій! Тут за роботою вгору ніколи глянути, а ти до мене причепився, як смола до кожуха!
Страшенно ображений, досадуючи на матір, Івасик вилазив на горище і там сидів доти, аж поки не проходив його сумний настрій. Потроху він став звикати до того, що не на всі питання можна дістати відповідь, і кінчив тим, що більше не допитувався у матері про причини того чи іншого явища. Він звик залишатися зі своїми думками сам на сам і тільки мовчки придивлявся уважно до всього, що його оточувало. Вже далеко пізніше зрозумів він як слід усю ту нерівність, на якій держався світовий лад, і чим можна проти неї боротись. І коли він підріс, то мати не раз питала в нього, чого так і так на світі діється?
Не раз чула я від Івана Карповича, що в цей період його життя, без усякої неначе видимої причини, на нього почали находити незрозумілі якісь туга й неспокій. Він і сам тоді не знав, що йому робити й куди подітись. Як приклад такого хоробливого стану душі він згадував, що одного разу скочив з воза, коли їхав з батьком, і почав бігти в степ, сам не тямлячи, куди й чого.
Аж ось настав той час у його житті, коли він уперше почув від батька слово "школа". Це слово було страшне для нього, бо коли батько починав говорити про школу, то ставав дуже поважним, а мати плакала. Батько сказав йому, втішаючи, ніби школа навчить його чогось дуже цікавого, що допоможе йому в майбутньому не служити панам.
— Тільки учені люди живуть вільно,— казав батько.— Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо! Я на тебе, сину, на вас, дітей, покладаю всі свої надії. Може, хоч вам буде краще жити на світі, ніж вашому батькові.
І, кажучи це, батько плакав. Івасик ніколи раніше не бачив, щоб батько плакав...
Виходить — треба вчитися! А все ж таки сумно кидати свою рідну хату і рушати в дорогу, бо вже прийшов отой останній день. Напередодні, перше ніж лягти спати, побіг Івасик попрощатися з річкою, з садом, з дідом, який навчив зачалювати той хитрий вузол на вудці, з товаришами, з братіками, що, сумуючи, дивились на нього, з Лискою-цуциком і з котом Васьком,— усе раптом зробилось таким рідним і дорогим, усіх так стало шкода, а особливо — матері.
Дома все вже до від'їзду готове: батько з-під повітки викотив кованого воза, дьогтем підмазав колеса, вівса на дорогу поклав і сіна підкинув у ясла Татарці. От уже й скринька, що йому мати на ярмарку в Злотополі купила, стоїть готова в дорогу і повна всякого добра. Чого тільки там немає! Трудно й повірити, що все це — для нього: і три пари нових онучок, і сорочки не на стьожці, а на ґудзиках, як носять дворянські діти, і рушнички з червоними смужками, з мережками материної роботи, і пиріжки та яблука на дорогу. Все було там, тільки "тата й мами не було", як каже народна приказка.
Про свої дитячі літа, про молодість Іван Карпович завжди розказував у напівсумному, напівжартівливому тоні і з такими гумористичними додатками, що я, слухаючи його, часто сміялась і плакала разом.
Перший рік навчання в школі був настільки тяжким для нього, що він через багато років не міг спокійно про нього згадувати.
Привіз його батько до чужого міста Бобринця і влаштував у дуже сердитої, старої, скупої жінки, яка жила з того, що тримала учнів і добре на них наживалась, годуючи їх щодня самими лише котлетами з жому, як собак.
Тяжко було Івасикові звикати до нового оточення: і до міста, і до школи, і до нових товаришів. Туга за рідним домом, за матір'ю, за батьком та за всіма своїми рідними примушувала його плакати вночі, ховаючись від усіх, щоб бува хто не почув та не засміяв.
Не дуже розкішно щодо харчування жилось Івасикові й удома. Але їжа була хоч проста, та свіжа і він не пам'ятає, щоб йому доводилось відчувати голод. А тут він щодня голодував і ніяк не міг звикнути до котлет, від яких завжди ішов такий неприємний дух. Кінчилося тим, що він тяжко захворів, а старші учні підняли бунт проти хазяйки. Вони побили у неї на голові увесь той посуд, в якому вона подала обід, і вимазали їй голову й обличчя ненависним жомом.
Івасик так тяжко заслаб, що мало не вмер. Лежав у ліжку непритомний. Йому все здавалось, що чорний ведмідь сидить на ньому і давить йому груди. Сповістили батьків, що син помирає, а коли він відкрив очі, очуняв від гарячки, то біля себе побачив свою матір, яка сиділа, схилившись над ним, і плакала, а малий Панасик гасав по хаті верхи на паличці,— чи то пак на коні,— вибрикував і гілочкою підганяв неслухняного "скакуна". Іван спочатку не повірив своїм очам, та переконавшись у тому, що це не сон, а правда, аж заплакав з великої радості. І хата неначе не та стала; чисто заметено, помиті стільці й вікна, а на столі, застеленому чистою скатертиною, лежить домашній калач, пиріжки і яблука. Ця подія так вплинула на батьків Івана, що Карпо Адамович купив у тому ж таки Бобринці хату за містом за сто карбованців, щоб діти отак не горювали по чужих, найманих квартирах. Адже ж не тільки Івана треба було вчити, а й інших.
У тій хаті й почав жити школяр Іван Тобілевич, разом з двома своїми меншими братами — Михайлом та Петром, під доглядом і опікою матері Карпа Адамовича, яку всі називали бабою Настею. Вона була ще досить проворна і метка, здужала спекти і зварити, але їй мусили допомагати в хатній роботі старші хлопці.
Баба Настя не дуже співчувала шкільній науці, бо життя на два доми тяжко відбилося на матеріальному стані родини Тобілевичів. Грошові нестатки зросли вдвоє, а батько заробляв лише сто двадцять карбованців на рік і йому важко було забезпечити сім'ю.
— Навіщо ота школа бідним людям? Панські витребеньки! Від роботи відвикнуть, розпаскудяться та й більш нічого. Краще віддав би дітей до якого ремества, а то захотілося панами бути! — бурчала баба Настя, нарікаючи на сина й невістку.— Краще б усі діти жили при батькові й при матері, в одній хаті. Школи їм захотілося!
А проте наука в школі йшла добре. Хлопці вчились, щороку переходили з класу з клас, а Іван — завжди першим. Звичка, засвоєна з дитячих літ, вставати й лягати разом з сонцем допомагала хлопцям дотримуватися шкільного режиму, і вони завжди приходили до школи першими. Іти було далеко, а годинника в хаті не мали, а тут ще з малим Петром завжди рахуба. Поки дотягнешся! То краще й безпечніше було вийти з дому раніше. Бувало, надворі ще тільки сіріє, школа ще зачинена, а вони вже всі троє сидять на лавочці, чекають... Ніс і руки аж сині від холоду.
Шестирічний Петрусь теж ходив до школи. Батьки, раді бачити дітей при науці, розсудили: щоб дитина не пустувала вдома без догляду, щоб не ганяла по вулицях і не переросла літ — віддамо її туди ж, де вчаться старші брати. Так і зробили.
Дуже було важко маленькому Петрові опинитися в тісних лавах "ученого світу" після волі сільського простору. Та й братам його було не легше, бо вони мусили і вчитися, і няньчити малого. Шкільна премудрість не давалась Петрусеві; скільки не крутили йому вуха, пояснюючи буки-ирци-аз-бра, — нічого не виходило. Мало вух йому не повідкручували. І коли б мати, приїхавши одного разу, не додивилась, що у молодого вченого вже як на ниточках теліпаються пообривані вуха, та не взяла його додому й не стала вигоювати гусячим смальцем, то, чого доброго, до прізвища Тобілевич долучилося б іще вуличне — "Безвухий".
Чудна то була школа, з чудними та дивними порядками. Обіч учителів і учнів, які щиро віддавалися справі науки, були й такі, що не хотіли вчитись і росли неуками. У тій школі існував звичай карати учнів за всякі провини не відразу, а в суботу. До цього всі так звикли, що вже й не питали й не сперечались за віщо їх карають, а в певний час ішли й покірно лягали на своє місце, себто на призначену для биття лавку.
