Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Треба сказати, що він мав неабияку слабкість до чинів, і, щоб полегшити своїм дітям шлях до них, добув із старої скрині документи, котрі свідчили про права Тобілевичів на дворянство, та й розпочав діло, зовсім як отой Мартин Боруля з п'єси Івана Тобілевича тієї ж назви. Справа затвердження в "дворянском достоинстве" тяглася довго і завдала багато клопоту та грошових витрат для всієї родини. Але все пішло марно. У "дворянстві" відмовили. Причиною тієї відмови був недогляд одного з канцеляристів, переписувача паперів. В одних документах було написано "Тобілевич", а в інших — "Табулевич".
Карпо Адамович аж захворів від тієї невдачі. Рідні його з великими труднощами намовили його кинути у грубку оті вражі "дворянські папери", щоб і не кортіло вертатися знову до тієї справи. Вогонь не відразу охопив собою досить великий пакет всяких заяв та суплік, і Карпо Адамович зробив спробу витягти його з палаючої груби. Та де там! Солома хутко зробила своє діло і від усіх надій та мрій Карпа Адамовича залишився тільки попіл.
Твердий був у нього характер, а проте з очей його покотилися сльози і він вимовив з глибоким сумом:
— Отепер я бидло на все моє життя!
Але надаремно він тоді журився. Освіта, про яку він мріяв для своїх дітей, зробила те, чого не змогли б зробити ніякі папери. Усі його сини, без винятку, завдячуючи освіті, вийшли в люди і стали цілком незалежними від служби у багатих людей, поміщиків. А яскравий, винятковий талант трьох братів Тобілевичів зробив те, що не вони, а високопанське товариство шукало зустрічі з ними і запрошувало їх до себе на урочисті обіди й вечері, вважаючи їхню присутність за виняткову приємність, а іноді й честь.
Мати братів Тобілевичів теж була талановитою від природи людиною. Євдокія Зінов'ївна Тобілевич — дружина Карпа Адамовича — була козачого роду. Батько її, козак Садовський, жив у містечку Саксагані на Катеринославщині, де вона й народилась. От звідкіля пішли сценічні псевдоніми Миколи Садовського та Опанаса Саксаганського. Яким чином вільні козаки Садовські поробилися кріпаками, ніхто не знав. Вони були власністю поміщиків Золотницьких. Отже маленька Дуня, дочка Зіновія Садовського, народилась на світ кріпачкою і вже змалечку зазнала тяжкої долі невільниці.
Пани Золотницькі влітку жили у своєму маєтку, а взимку переїздили до міста, забираючи всю свою челядь із собою.
Минали роки, і з маленької дівчинки виросла дуже вродлива, моторна, веселої вдачі дівчина. Вона відразу привернула до себе увагу молодого ще тоді прикажчика, який служив у Золотницьких. Це був Карпо Адамович Тобілевич. Обоє дуже швидко порозумілися, а далі й щиро покохались.
Пані Золотницька і слухати не хотіла про те, щоб віддати Дуню заміж за прикажчика, який був вільний, а не їхній кріпак. До того ж Дуня була їй дуже потрібна, бо не тільки вміла гарно справлятися зі своєю роботою покоївки, а й частенько розважала дітей і саму пані, розпові даючи казки або співаючи різних пісень. Іноді приходив послухати її і сам пан Золотницький. Казок тих і пісень було у Дуні цілий міх. У дитинстві вона наслухалась їх від своєї матері. Розповідаючи, Дуня змінювала свій голдс і міміку відповідно до змісту казки.
— Вона справжня артистка! — не раз казав пан, слухаючи її.
Це слово "артистка" молода дівчина почула вперше і не знала, чи то похвала, чи лайка. Вона про це довідалась лише тоді, коли Золотницькі узяли її до театру. Саме тоді ставилась "Наталка Полтавка" трупою Млотковського. Ця перша вистава була для Дуні надзвичайною подією в житті. Вона неначе переродила її всю.
Треба сказати, що в Дуні була дуже хороша пам'ять. Повернувшись додому з театру, вона переказала усім наймичкам зміст п'єси, вживаючи власних слів з ролей тих персонажів, про яких вона розповідала. Після того інші челядники попросились у Золотницьких до театру, щоб і собі подивитись цікаву виставу.
Золотницькі дозволили їм, а потім у них увійшло в звичку відпускати челядь у неділю на дешеві ранішні вистави.
Таким чином Дуня відвідала багато вистав і в трупі Млотковського, і в трупі Жураховського, які в ті часи грали українською мовою, мандруючи з міста до міста по всій Україні.
Після відвідування театру в молодої Дуні з'явився новий матеріал, щоб бавити своїх панів та паненят, коли раптом усе змінилося. Співуча пташка чогось засумувала і перестала своїм безжурним щебетанням розважати дітей. Не стало чути її голосу і серед двірні, яка завжди тішилась Дуниними жартами. Що ж трапилося з нею? Звичайна річ. Дуня закохалась. Одного разу вона дуже несміливо звернулась до своєї пані і призналась їй, що хоче вийти заміж за прикажчика Карпа Адамовича Тобілевича, і що той збирається її сватати, звернувшись по дозвіл до панів.
А він же такий пристойний та розумний, — хвалила Дуня свого нареченого.
Вона плакала і благала Золотницьку не розлучати її з такою хорошою для неї, молодої, парою. Але де там! Золотницька аж розгнівалась, слухаючи благання своєї закоханої кріпачки.
— Як ти сміла його покохати без мого на те дозволу? — кричала вона на Дуню. — А він, бач, який хитрий! Чого захотів! Ще б пак! Найкращу мою покоївку собі нагледів! Ні! Не віддам тебе за нього. А коли вже прийшов тобі час вийти заміж, то одружу тебе з буфетником Свиридом. Він мій кріпак, і ти моя кріпачка. Не віддам тебе за вільного. Він же для тебе домагатиметься волі, а ти мені дуже потрібна!
Сказала, як відрубала, і нагадувати про це кохання заборонила.
Дуня тяжко засумувала. Перестала їсти і мало не захворіла. Нарешті, Золотницькій надокучило бачити Дунину журбу та сліди сліз на її обличчі і вона погодилась продати дівчину Карпові Тобілевичу. Навіть пообіцяла бути з дітьми на їхньому весіллі, і гроші за Дуню Карпо Адамович заплатив, весілля відбулося, і Євдокія Зінов'ївна Садовська, звільнена від кріпацтва, стала вірною дружиною і енергійною супутницею тяжкого трудового життя Тобілевича.
Іван Карпович був першою дитиною подружжя. Над колискою свого Івасика молода ще Дуня, щаслива, що позбулася кріпацтва, виспівувала усі свої найкращі пісні, які знала, йому припало більше пестощів з боку його матері, ніж іншим дітям — Михайлові, Петрові, Миколі та Маші. Панасові, як найменшому в сім'ї, теж припало не менше, ніж Івасикові, пестощів. Мати називала Івасика "золотим возиком", тим, що приносить щастя, а Панаса — "мізинчиком". Та не встиг Івасик звестися на ноги, як мусив уже зробитися помічником своїх батьків і допомагати їм доглядати менших дітей.
Хата у них була на дві половини, з ванькірчиком. Садок за хатою, за садком — річка Вись, а далі — поле й ліс, що утворювали чудову мальовничу картину маленького, затишного куточка. Ось на що дивився кожного дня хлопчик Івась, коли трохи підріс і міг сприймати зовнішні враження та здавати собі справу з того, що його оточує. Ще з раннього дитинства умів він відчувати красу природи і дуже полюбив річку, садок і далекий обрій, який цікавив його найбільше. Адже ж там небо торкалося землі. От, коли б дійти до того місця і самому торкнутися неба, завжди такого далекого, далекого! Але, на жаль, на тлі тих чарівних краєвидів хлопчикові щодня доводилось бачити зажурені обличчя, а іноді й сльози.
Лише мати його, молода, гарна з себе, весела, трудяща жінка доповнювала красу природи своїм прекрасним обличчям, привітним, з ясною усмішкою, своїм чарівним голосом. Узявши собі глибоко до серця відомий вірш з "Наталки":
Де згода в сімействі,
Де мир і тишина,—
Щасливі там люди,
Блаженна сторона,—
вона снувала свою життєву мережу хатнього й родинного обіходу.
Маленького Івасика почала дивувати і навіть тяжко вражати та різниця, яку він бачив між хатнім гармонійним оточенням і вулицею: тут тиха, лагідна пісня поезії, любові й миру, а там — вигуки панських прислужників, лайка, бійка, крикливий гамір і вся недоладна, нескладна музика кріпацького побуту, в якій насильство, жорстокість, ланцюги, канчуки, диби й колодки грали першу скрипку.
Коли Івасик підріс, батько почав брати його з собою на всі роботи, в усі подорожі. Він завжди розмовляв з ним, як із дорослою людиною, і тим розважав себе самого. У товаристві батька малий хлопець наслухався багато всіляких оповідань. Чимало розповідала й мати. Під їхнім впливом він почав дуже критично ставитись до панів, а до селян у його серці збудилась і виросла велика любов. Перед його дитячими очима відбувалося багато сумних і смішних пригод, і він почав завчасно задумуватись над серйозними, не для дитячого віку, питаннями. У нього була надзвичайно гарна пам'ять і він до самої своєї смерті не міг забути тих картин життя кріпаків, які бачив у дитинстві.
Одного разу, коли Івасик мав уже вісім років, батько узяв його з собою в далеку дорогу. При ньому були гроші, які пан доручив йому відвезти до міста. По дорозі довелося ночувати у старій корчмі, і там вони застали велику силу бурлаків та втікачів з різних сіл. Батько, боячись показувати гроші, не міг нічого купити у корчмаря, щоб попоїсти, і обидва вони сиділи голодні. Тимчасом бурлаки заходились варити собі надворі кашу з салом у казанку. Звернувши увагу на Карпа Адамовича та на Івасика і побачивши, що вони сиділи і нічого не їли, хоч мусили бути голодні, вони привітно і весело запросили їх до казанка на вечерю. Обдерті бідолахи — господарі каші з салом — так щиро і весело жартували з маленьким Івасиком, пропо нуючи йому найбільшу ложку, що ця вечеря в їхньому гурті назавжди залишилась у пам'яті майбутнього письменника. Цей вияв чистого, щирого, людяного почуття в простих серцях бідних утікачів значно більше вразив дитячу душу і запам'ятався, ніж усі ті величні бенкети й частування, якими через багато років після того його величали багаті пани.
Батьки Івана Карповича не цуралися людей, і в свята до них завжди заходили різні їхні знайомі. Випивши горілки, починали або розповідати різні пригоди з минулого, або співати пісень. У Карпа Адамовича, як я вже казала, був дуже гарний голос — сильний баритон. Співати він завжди починав зі своєї улюбленої пісні:
Не поможе, милий боже, і воскова свічка,
Бо розлився тихий Дунай ще й бистрая річка.
Усі присутні в хаті підхоплювали дужими голосами, аж луна розлягалась і шибки у вікнах дзвеніли.
Батько й мати любили і знали напам'ять усі пісні з "Наталки Полтавки", яку в ті часи дуже часто грали українські трупи, і популяризували їх серед більш-менш інтелігентної людності на Україні.
