Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Я про те дуже багато тоді розмовляла з матір'ю моєю, і вона цілком погодилась зі мною, що театр не тільки розвага, а й учитель.
Повна радості за мене поїхала мати додому, щоб там розказати вітчимові й меншим дітям про моє життя і працю в українському театрі, яка, на її думку, була хорошим ділом, цілком почесним для молодої дівчини. Я зовсім не сподівалася, що її приїзд міг спричинитися до будь-яких неприємностей для мене. Адже ж і Михайло Петрович і інші керівні люди нашої трупи дуже прихильно поставились до неї, розмовляли з нею, розпитували про життя людей на селі і взагалі дуже щиро й привітно поводилися з нею, коли вона заходила до мене за лаштунки. Все неначе було гаразд. Мати неначе всім сподобалась і все в театрі сподобалося матері.
На жаль, не все було так добре, як мені здавалось. Почалося воно несподівано. Одна з хористок спитала мене, чому я зі своєю матір'ю розмовляла польською мовою. Вона, мовляв, пересвідчилася в тому, що мати моя чудесно розуміє й українську, бо розмовляла з деким з хористів, а до того і вистави наші так радо відвідувала, і все те, що говорилось на сцені, дуже добре розуміла.
На те запитання я відповіла, що у нас вдома вживалася завжди і українська і польська мови нарівні. Польська мова, тому що батьки наші були поляки зроду, а українська, бо батьки наші й ми жили завжди серед селян, українців і вважали її теж своєю рідною. Батьки хотіли, щоб ми знали не тільки мову того народу, серед якого народились і жили, а й польську. Тому й мати моя звикла говорити до нас, дітей, по-польськи.
— То виходить, що ви полька, а працюєте в українській трупі? — звивувалась моя співбесідниця і, пхекнувши, відійшла від мене до гурту хористів, яким почала щось казати пожвавлено, а вони при тому поглядали в мій бік з цікавістю.
Щоб уникнути отих неприємних поглядів, я побігла до костюмерної, де, сівши на кріселко перед люстром, сильно зажурилась. "Виходить, коли я полька з народження, то мені вже не можна вважати Україну своєю батьківщиною, не можна працювати в українському театрі? — запитувала я себе саму. — Чому ж це так? Усі мої рідні навчали мене змалечку любити український народ і вважати його рідним". Пригадались мені знову улюблені слова мого діда Ксаверія Сіраковського, який навчав і своїх і чужих: "Жийме з народем!" Мати так часто повторювала нам отой заповіт. "Хіба не за простий український люд постраждали мої рідні дядьки, Северин та Іван? А Йосип Пілецький, чи не за простий народ відсидів він аж десять років в одиночному казематі?!" — аж розсердилась я, неначе переконувала оту хористку, що поранила тоді моє серце своїми запитаннями та презирливим до мене ставленням.
"Хіба я зраджую польський люд, коли вважаю себе рідною для тих людей, серед яких я народилася й виросла, яких я звикла любити й шанувати?" — казала я сама собі.— "Байдуже, що батьки мої поляки,— продовжувала я заспокоювати себе, — а я хочу і буду працювати для українців, як працюють для них всі оті хороші люди, які зібралися навколо Старицького!"
З таким твердим рішенням, з високо піднесеною головою, повернулась я до хору, що вже вишикувався на сцені для репетиції.
З того часу й почались для мене неприємності. Хлопці, хористи, полюбили дражнити мене, навмисне перекручуючи польські слова в моїй присутності. Називали мене "панною дзенкує" й відверто глузували з того, що я, мовляв, польська шляхтянка, а не погребувала працювати з ними, простими "сіроманцями", мужиками. Я силкувалась не звертати уваги на оті дурниці і можливо ота моя зовнішня байдужість до всіх їхніх злих жартів посилювала у бешкетників бажання дратувати мене все іншими та іншими нерозумними нападами.
Робилося те все так, щоб ніхто із старших акторів не почув. Сама ж я нікому не скаржилась. Але щасливий випадок поклав край отим цькуванням. А сталось те ось як.
Майже всі хористи, так само як і неодружені актори, обідали в одному ресторані, поруч з нашим театром. Обіди там були недорогі й непогані. Ходила туди обідати і я.
Одного дня я прийшла трошки із запізненням і всі місця за столом були вже зайняті. Я озирнулась по їдальні і збиралася вже вийти, щоб почекати надворі. Коли раптом Іван Карпович встав зі свого місця і запропонував його мені.
— Сідайте, — сказав він.
Я подумала, що він уже кінчив обідати, і сіла за стіл. Аж ні. Він ще не починав обідати. Хтось підвівся на другому кінці стола і запропонував Івану Карповичу своє місце.
Біля мене сиділи хлопці саме з нашого хору. Вони своїм звичаєм почали кепкувати з мене й голосно сміятись.
— А, й ви тут? — неначе здивувався один з них.
— З'явилась наша панночка! — констатував інший.
— Пані на всі сани, а слід босий, — чулося з іншого боку.
— А де ж ваші, панно, лакеї в золотій лівреї? — питав ще хтось.
— А чому прекрасна панна залишила свої пишні палати і прийшла до нашої мужицької хати? — сміючись кепкували інші.
Спочатку я удавала, що не чую, і почала навіть їсти першу страву. Але рука моя від хвилювання тремтіла, і я мусила покласти ложку, щоб не показати, як оті злі жарти мене обходять. Хлопці невгавали. Більш терпіти не було вже сили і я, припавши головою до стола, як заплачу!
Тоді почувся рішучий, засуджуючий поведінку хлопців голос Івана Карповича. Він встав і грізно звернувся до бешкетників:
— Годі, хлопці, досить! Чого ви причепилися до бідної дівчини? Чим вона вам завинила?
— Вона панночка, полька, шляхтянка, а служить у нашому українському театрі... — почулися репліки на оте запитання.
— Так що з того, що полька, шляхтянка? — продовжував Іван Карпович, з хвилюванням поглядаючи на тих, котрі озивалися до нього.
— Чого ви знущаєтесь? — запитав він знову і тут же вів далі, — а ви спитали в неї, від якого добра вона прийшла до нашої хати? Може, оті палати, як ви кажете, були для неї гірше ката! Ви глузуєте з того, що вона полька. А хіба це справедливо? Немає недостойних націй, а є недостойні люди, і такими людьми можуть бути й українці, і поляки й інші. Вам, акторам, не годиться бути такими злими й несправедливими! Я рішуче протестую проти вашої ганебної поведінки!
Сказавши те, Іван Карпович сів, а я відчула до нього таку глибоку вдячність за його несподіваний захист, що, не тямлячи себе від радості, підбігла до нього, як покривджена дитина до батька, обняла його й поцілувала, кажучи:
— Дякую вам, голубчику, ріднесенький!
І тут же, зрозумівши, що була занадто щирою й безпосередньою, застилавшись, уся червона, вискочила прожогом.
Отак почалось моє особисте знайомство з Іваном Карповичем Тобілевичем. Після випадку в їдальні він завжди дуже привітно й чемно здоровкався зі мною, а іноді й про що-небудь мене розпитував. Я дуже охоче відповідала йому, хоч і червоніла кожного разу, коли мені доводилось говорити з ним. Мені соромно було згадувати про те, в який спосіб я подякувала йому в їдальні.
З Києва наша трупа переїхала до Житомира, де, на превелике моє щастя, я знов оселилася з Машею. Вона
скаржилась мені на те, що їй так і не пощастило намовити Барілотті кинути оперету і вступити до трупи Старицького.
— Годі, кінець, — сказала мені твердо Маша.— Більш до нього я вже не повернуся. Наші погляди на все настільки різні, що ми ніколи з ним не порозуміємось. Чужі ми з ним одне одному, — кінчила вона і більш про нього вже ніколи зі мною не говорила.
Після Києва Житомир здався мені зовсім маленьким і нецікавим містом. "Ну, скільки тут мешканців, — думала я. — Певно, театр наш буде завжди порожній". Але я помилилась. Публіка в Житомирі так само радо відвідувала наші вистави, як і в інших містах. У вільні вечори до нас приходив "на часинку", як він сам казав, Іван Карпович. То книжку яку-небудь цікаву принесе, то про щось цікаве розкаже. Настрій у нього значно змінився. Зникли і сум, і заглибленість у самому собі. В розмові з Машею він навіть почав жартувати. Я помітила, що і в театрі він почував себе вже інакше.
Одного разу Іван Карпович опинився серед цілого гурту другорядних акторів і, згадавши, певно, минулі часи своєї колишньої роботи з аматорами, почав, непомітно для себе, говорити про завдання українського актора.
— Тільки в "мужичому театрі" наше справжнє місце. — навчав він. — Кажу "мужичому", бо всі чомусь називають селян мужиками, а театр наш, з його побутовими п'єсами з селянського життя, — найбільш зрозумілий саме для селян. Побачивши на сцені якого-небудь Бичка, Хандолю, старшину, писаря з "По ревізії" та інших сценічних персонажів, селянин відразу знайде у себе на селі подібних до них людей і йому ширше відкриються очі і на визискувачів, і взагалі на різні явища їхнього безталанного життя.
— Пани думають, що тільки вони вміють тонко спостерігати й глибоко відчувати.
— А підіть на село, подивіться, які там люди. Вони краще за будь-кого в місті вміють усе підмічати. Тільки дивуватися можна з кмітливості, спостережливості людей на селі. І кожне своє спостереження селянин вміє так влучно й дотепно висловити, часом одним словом, що хоч не хочеш, а засмієшся.
— Ох, освіти у нього нема, — зітхнув Іван Карпович. — Темний він, неначе отой сліпець, по світу ходить! А проте клепок у нього в голові буває часом далеко більше, ніж у людей, яких батьки вчили по гімназіях.
— От, коли б нашому дядькові сільському та справжню освіту, науку, то він би тоді показав, на що він здатний! — говорив Іван Карпович, і було видно, що селянин для нього дорога, близька людина.
На цю тему він дуже часто говорив з акторами і силкувався прищепити їм оту свою любов до села. Свої розмови з акторами Іван Карпович дуже часто кінчав словами жалю, що на селі немає театру і що наша трупа не може грати для свого безпосереднього глядача, для селянина.
Розмова з Карпенком-Карим дуже сподобалась молодим акторам, і з того часу я вже ніколи не бачила його зажуреного й самотнього. Завжди біля нього я бачила людей. Найчастіше до нього звертався сам керівник нашої трупи Михайло Петрович, який любив радитися з людьми, вважаючи, що його справа торкається не тільки його одного. Отак потроху Карий, як стали звати його усі в нашій трупі, почав вростати в цікаве для нього діло і швидко воно так захопило його, що він забув про пережиті ним нещастя і весь віддався роботі.
