Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Він сплатив деякі борги, а дітей віддав до школи. Мені було дуже приємно слухати про всі ті родинні новини. Іван Карпович ставав мені дедалі ріднішим та ріднішим.
Отак, непомітно для всіх нас, пролинув період нашого перебування в Новочеркаську, і наше товариство, попрощавшись з гостинними козаками, переїхало до сусіднього міста — Ростова, де й розпочало свої вистави в літньому театрі.
Приїхав до нас і Микола Віталійович Лисенко, що для мене було великим щастям. Він закінчив свою нову оперу "Утоплена" і почав працювати над нею з хором та оркестром. Яка це була прекрасна річ! Усіх вона зачарувала гармонійною красою своїх чудових співів і мелодій. Усі артисти, хто брав і не брав участь у підготовці вистави, щодня збиралися в театрі на ранкові репетиції, щоб послухати чарівні арії цієї опери, співи русалок, дівчат і хлопців. Сценічна дія переносила глядача в саме серце України, далеко від Ростова, цього міста, спаленого сонцем, з його базарною метушнею. У Ростові найкраще показала себе під час підготовки "Утопленої" Маша Садовська. Вона співала Панночку, і голос її звучав так чарівно, що всі слухали, затамувавши подих. Микола Віталійович привселюдно дякував їй за ту приємність, яку він мав, слухаючи її. Щождо всіх інших, то композитор не виявляв ніякого задоволення. Вимогливий, як завжди, він нас, хористів і музикантів, муштрував до десятого поту, домагаючись досконалого виконання.
Раптом, на одній з таких репетицій, саме тоді, коли Микола Віталійович диригував хором і оркестром, на сцену прийшов якийсь чоловік у формі жандармського поліцая. Робота відразу припинилася. Він спитав, хто з присутніх Іван Карпович Тобілевич, який криється під театральним прізвищем Карпенка-Карого. Іван Карпович підійшов до нього і, промовивши, що він є той самий Іван Карпович Тобілевич, запитав, чого треба жандармському поліцаю.
На сцені, як і в залі, панувала тиша. Усі з великим зацікавленням і острахом дивились на жандарма. "Чого йому треба?" — думалось кожному. У відповідь на запитання Івана Карповича всі почули слова жандарма, зміст яких був такий: на підставі певних документів, жандармське управління наказувало Іванові Тобілевичу негайно виїхати з Ростова і об'являло, що за його участь у революційному русі він позбавляється права жити на Україні, йому дозволялося обрати місцем свого постійного проживання яке-небудь заштатне місто у Східній Росії. Виїхати треба було негайно, того ж таки дня.
Ця звістка як громом вразила весь артистичний гурт. Репетиція припинилась. Не до неї вже тоді було! Не до прекрасних звуків, коли таке тяжке лихо впало на одного з достойних товаришів, одриваючи його, може, навіки від любимого діла, від братів, сестри і друзів...
Не дозволяю собі торкатися словом душі Тобілевича, щоб розповісти, що пережив він у той тяжкий момент. Всі брати, разом з Лисенком, Старицьким, Кропивницьким та іншими провідними акторами, залишились на сцені для наради. Я залишилась теж разом з Машею. На нараді обговорювали питання, яке саме місто треба обрати для проживання Іванові Карповичу. Наприкінці вирішили, що найкраще для нього повернутися до Новочеркаська, де перед тим у нас зав'язалися міцні, приязні стосунки з козаками. Покладали велику надію на поміч з боку Святополка-Мирського. Надії ті цілком справдилися. Завдячуючи тому отаманові, Іванові Тобілевичу було дозволено відбувати свої сім років заслання в місті Новочеркаську.
Попрощавшись з товаришами, Іван Карпович виїхав туди.
— Не журіться, я до вас приїду, — сказала я йому, прощаючись.
— Де там вам про мене думати? Кому я тепер потрібний, — була сумна відповідь.
Він поїхав, а ми всі залишились, як після похорону, провівши свого найкращого товариша.
Страшенною тугою й невимовним сумом озвалась та подія в серцях усього товариства. "Ось де яскравий приклад насильства й знущання з людей, — говорили ми між собою. — Перше звільнили з посади, а потім — забирайся на заслання!"
Мені було ніяково звертатися до братів Івана Карповича, щоб дізнатись про справжню причину тієї біди, яка впала на голову їхнього старшого брата. Питала у Маші, але вона нічого не могла мені сказати, бо й сама про те не відала. Не такий був Іван Карпович, щоб не вміти тримати в таємниці справи, за яку можна постраждати й підвести під кару інших людей. Вже далеко, далеко пізніше я довідалась про те, чим саме прогнівив він царську владу.
Я тільки журилася й думала весь час про вигнанця, не знаючи, чим допомогти йому. Я відчувала, що не можна залишити дорогу для мене людину в такій тяжкій скруті, одірвану від любимого діла. Тому, поборовши всі умовності і зламавши всі свої погляди на те, що "годиться", а що ні, я була вже в Новочеркаську, одігнавши від себе всякі сумніви й вагання.
Зустріло мене бліде, здивоване, немов крижане обличчя. Потім радість, зворушення й сльози...
— Вертайтесь до товаришів, до живого діла. Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви.
Мусила скоритись, але дала слово повернутися, коли він покличе мене.
Життя моє у Воронежі, куди переїхала з Ростова наша трупа, здалось мені сном. Не пам'ятаю, що тоді грали і як грали. Я думала виключно про вигнанця і чекала від нього листів, які надходили мало не щодня. Вони були повні жалю й душевної муки. Нарешті, прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини.
Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалась, я знала, що мушу їхати до нього, і що без нього — немає для мене щастя на світі. Через два дні Маша вже виряджала мене до Новочеркаська. То було на початку червня місяця 1884 року.
Сидячи у вагоні по дорозі до Новочеркаська, я весь час дивилась у вікно, думаючи то про Машу і її тепле прощання зі мною, то про Івана Карповича — самітного вигнанця, який чекав мого приїзду.
От я уже й у Новочеркаську. Недарма Іван Тобілевич у пориві відчаю назвав це місто могилою. Дійсно, сумом могильного склепу віяло від убогої його хатинки, за яку він платив 7 карбованців на місяць, що містилась у підвальному поверсі низенького будинку маляра Балашова, на Аксайській вулиці. Ні ліжка, ні меблів. Тільки стіл, лава та двоє кріселець становили все умеблювання цього пам'ятного для мене приміщення. Одно було добре, що вікна не дуже були глибоко в землі і крізь них заглядало сонце. Воно тут сміливо господарювало, задивляючись у вікна, не запнуті ніякими занавісками, і вилискувалось на голих стінах, помазаних білою глиною. Скільки разів опісля доводилось мені вже власноручно мастити оті потріскані стіни, щоб надати їм глянсуватого й чепурного вигляду. Скільки праці і коштів поклала я тоді, щоб причепурити цю хатину білими занавісками, дешевими китайковими візерунками, як у театрі, стільчиками, і усіма отими нехитрими прикрасами зробити її привабливою та приємною для життя. Але це сталося вже трохи згодом, а вдень мого приїзду те помешкання дуже відповідало своїм сумним, непривабливим виглядом пригніченому душевному стану свого господаря.
Іван Тобілевич в момент мого приїзду до нього щойно повернувся з кузні, куди він ходив на поденну роботу. Він був увесь темний від сажі і від чорних думок... Знайомі, на допомогу яких він сподівався, виїжджаючи на заслання, котрі так недавно ще вітали Івана Карповича на кону, тепер старались не впізнавати його на вулиці, побачивши в ролі політичного піднаглядного. Грошей не було, не було і праці, а тому становище його відразу стало критичним, а згодом і безвихідним. Коли б не прості люди, що прийшли йому тоді на поміч, він би міг любісінько вмерти з голоду, не маючи нікого, щоб звернутись по допомогу. Не знаю, чому він нізащо не хотів поскаржитись на своє скрутне становище братам або сестрі.
Порятували Івана Карповича перше ковалі, а потім палітурники, до яких він упросився на роботу. І ковалі, і палітурники прийняли його дуже привітно. Дізнавшись про його скрутне матеріальне становище, і одні й другі дозволили Тобілевичу ходити до них у майстерню і безкоштовно навчатися практично ковальського та палітурного майстерства.
Проти ковальського я, приїхавши до Новочеркаська й роздивившись, що і як, рішуче запротестувала. Заробіток був марний, а білизни й одежі не настачиш і не доперешся. А палітурне ремесло, чисте й охайне, дуже мені сподобалось. Через два місяці науки на воротях нашого по двір'я з'явилась вивіска чорним по білому: "Переплетчик Йван Тобилевич. Работа исполняется чисто и аккуратно".
І робота розпочалась. Один по одному почали люди приносити книжки у нову палітурню. Таким чином Іван Тобілевич почав заробляти від 20 до 30 карбованців на місяць. Отже, матеріальне наше становище покращало і загроза голоду відпала. А одного місяця він заробив навіть 47 карбованців. То вже були великі гроші для звичайного палітурника.
Трохи згодом я поїхала до його батька, щоб відвідати дітей Івана Карповича і подивитись, як старий дає собі раду і з дітьми, і з самим собою. Карпо Адамович дуже зрадів мені і запевнив, що йому буде втішно знати, що Іван, його син, не самітний на чужині. Наділив мене навіть невеличкою сумою грошей, які йому пощастило десь позичити.
Моя подорож до родини Івана Карповича трохи заспокоїла вигнанця.
Палітурне ремесло мало ще одну дуже велику вигоду. Воно дозволяло Іванові Карповичу перебувати вдома. Руки його були зайняті, а думка — цілком вільна. Отже, при роботі у нас усталилась звичка багато розмовляти. Провійне яка-небудь думка в голові, то зараз же й поділишся нею зі своїм товаришем.
Одного разу, коли Іван Карпович та я сиділи вдвох у своїй чисто прибраній хатинці, що вже здавалась нам дуже затишною й приємною, до нас прибув несподівано гість. То був давній знайомий і сусіда Іван Ленкевич, що мав шматочок землі біля ст. Шостаківки, недалеко від хутора Тобілевичів.
Я до вас делегатом, — сказав він Іванові Карповичу. — Вся наша колишня громада глибоко співчуває вам і знає, що вам на засланні живеться нелегко. Ваші друзі просять вас покинути тяжку ковальську роботу. Тільки тяжка скрута могла примусити вас взятися до неї.
