Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Та пам'ять про чисту дівочу любов пішла за ним і в Єлисавет. Вона допомогла йому зберегти свою душу й не піддатися на звабливу мову однієї великої пані, яка своїм коханням і багатством хотіла засліпити його.
Переведення в Єлисавет, на вищу посаду, не тішило Івана Карповича. Навпаки, він боявся нових службових обов'язків. Прощаючись з Бобринцем, зі своєю хатою, він почував себе так, наче опинився серед бурхливого моря: "Чи міцне стерно і чи надійні вітрила? Які знання набув він за весь той час? Який запас духовних сил має, щоб сміливо попрямувати в широкий простір житейського моря? Чи вистачить сили, щоб переборювати всі труднощі життя і воювати з супротивним вітром? А може, навіть повстати проти грізних хвиль? Де доведеться кинути свій якір і до якого берега пристати? Чи вдасться коли-небудь звільнитись від циркулярних справ та інтересів і мати змогу віддати себе більш цікавій діяльності? Як доведеться жити? В чому шукати розради й забуття? І чи знайдеться для нього там, десь далеко, серед моря чужих інтересів, свій ясний, зелений берег, своя власна хата?" — Отакі поставали перед Іваном Тобілевичем питання, коли він збирався в дорогу.
Після скасування кріпацтва багато великих панів, одержавши викупні гроші за селян, переїхали зі своїми родинами на постійне проживання до міста. Саме тоді в Єлисавет приїхали дві багаті поміщиці, обидві вдови. Одна з них була полковниця Некрасова, а друга — майорша Рязанова. Були вони ще молоді, а тому охоче шукали різних розваг. Познайомилися з усією інтелігенцією міста Єлисавета — офіцерами, учителями військової кавалерійської школи та з іншими.
З ініціативи одного вчителя юнкерської школи Федоровського Некрасова і Рязанова почали організовувати у себе вдома артистично-музичні зібрання. Там щовечора співали, грали на різних інструментах, декламували, а згодом почали давати українські й російські вистави. Ті артистичні вечори були дуже цікаві і так подобались гостям, що слава про них скоро пішла по всьому місту. Не всім, хто бажав подивитися ті вистави, щастило попасти на них, бо в домі було мало місця. Щоб зменшити кількість глядачів, було вирішено брати гроші за вхід, але це не допомогло. Тоді концерти-вистави перенесли на справжню сцену, яку спеціально для цього влаштували в залі дворянського зібрання.
Ця театральна робота розпочалась за два роки перед тим, як з Бобринця до Єлисавета були переведені всі урядові інституції: ратуша або магістрат, повітовий суд, повітова скарбниця, — з усіма службовцями й чиновниками.
Бобринецький артистичний гурток, яким в той час керував Іван Тобілевич (М. Л. Кропивницький саме в той час вступив до Київського університету вільним слухачем), прилучився до місцевого товариства і з того часу вони спільно провадили свою діяльність.
Поряд з артистичним гуртком, ті самі діячі заснували товариство, яке мало на меті більш глибокі й поважні завдання. Це було суто просвітительське благодійне товариство для поширення між народом грамотності та навчання його всякого ремесла. До нього приєдналася згодом уся інтелігенція міста, громадські діячі, представники всіх вищих верств і багаті поміщики. Діяльність цього товариського гурту була надзвичайно корисна і дала дуже плідні наслідки. В 1867 році його силами було засновано ремісничу школу грамоти, де мали змогу безкоштовно вчитися всі бідні діти. Ініціаторами цієї справи, як було зазначено в офіціальних документах, були учитель військової школи П. Ф. Федоровський і полковниця Некрасова. Статут благодійного товариства був затверджений легально в 1867 році. Воно складалося з п'ятисот членів, мало установчі збори і раду старшин. Раз на рік, за заведеним звичаєм, відбувалися загальні збори членів товариства, на яких більшістю голосів розв'язувалися найважливіші питання. Комітет товариства, що складався з обмеженої кількості членів, збирався частіше, без спеціальних оголошень. Він обмірковував поточні справи, обирав комісії, призначав учителів, роздавав допомогу та інше.
Завдячуючи довгорічній діяльності товариства, крім ремісничої школи, було утворено притулок для підкинутих дітей і притулок для старих. Товариство постійно піклувалося бідними учнями та їхніми родинами. Було організовано також "Комітет народного здоров'я", яким відали лікарі. Вони впорядкували безкоштовну лікарню для бідних, а в часи турецької війни утворили благодійну інституцію Червоного хреста, до якої приєдналися всі інші благодійні товариства. Членів було вже понад тисячу, а добровільні пожертви збільшили капітал до сорока тисяч карбованців. Комітет товариства Червоного хреста упорядкував у повіті пересувні лазарети й курси для фельдшерів та сестер-жалібниць.
У ті роки більш-менш освічені люди шукали змоги прикласти свої сили до хорошого діла і допомогти народові у справі освіти й підвищення добробуту бідних верств населення. Треба було тільки хорошого керманича, щоб покерувати цією хвилею добрих почуттів. Такими керівниками були: той самий учитель Федоровський, про якого я вище згадувала,— людина широкої освіти; подружжя Тарновських — щирі народолюбці й демократи, Павло Зелений — заслужений громадський діяч, Бородкін, Роткевич, Кефана — давні херсонські поміщики, але прості й гуманні люди, та деякі інші, а з ними й Іван Тобілевич.
Іван Карпович брав найактивнішу участь і в артистичному товаристві, і в товаристві Червоного хреста. Він був не тільки дійсним членом і працівником обох товариств протягом довгих років, а й дуже часто виступав як впливова центральна фігура.
Можна, безперечно, дивуватись, як так сталося, що скромний чоловік, невеликого рангу чиновник міг заімпонувати великим панам, котрі керували справами міста й повіту, і чому його авторитет був такий високий. Іван Карпович мав те, що сильніше і від роду, і від багатства, і від знатності, це — ясний розум і талант до організаторської роботи.
Коли почалась товариська агітація і багаті люди давали на благодійні цілі сотні й тисячі карбованців, будинки й землі, — Іван Тобілевич міг запропонувати тільки свою працю, думку і слово. Справам товариства він віддавав своє уміння та ініціативу організатора; сцені — свій артистичний і режисерський талант, місцевій пресі — свої літературні здібності. "Ніхто не міг так з'єднувати серця людей, як Тобілевич, — говорив не раз Михалевич,— ніхто не мав стільки друзів серед усіх верств суспільства, як він..."
Виходить, що головна заслуга Тобілевича полягала тоді в його моральній силі і в силі його слова, яке запалювало серця людей. Не обмежуючись словесною агітацією серед членів товариства, він написав багато статей і фейлетонів до місцевої преси, в яких живими барвами змалював злиденне життя міської бідноти. Він підкреслював, що тяжкі умови цього злиденного існування позбавляли людину і здоров'я, і змоги вчитися. Коли поставало в суспільстві нове яке-небудь питання, виникав якийсь новий громадський інтерес, що його треба було поширити серед людей міста, то хто ж міг знайти кращі засоби, щоб усе нове перевести в дійсність, у життя? Звичайно, Іван Карпович Тобілевич, з його невсипущою енергією і вмінням працювати.
Газету він заповнював передовими, театральними рецензіями, звітами про діяльність комісій і спілок. Писав статути для товариств, вів рахунки театрального гуртка, працював над виставами і сам, як актор, брав у них участь.
Іван Карпович завжди працював тихо і був подібний у своїй роботі до головної, але непомітної пружини механізму, яка керує і коліщатками, і гвинтиками, і колесами всієї машини, не кидаючись нікому у вічі. Як режисер він завжди перебував за лаштунками, ніколи не виставляючи себе перед публікою. Він любив діло, а не себе в ділі і, тільки вже згадуючи про той період свого життя, казав мені так щиро, неначе сам собі, що тієї праці, енергії й ініціативи вистачило б і на десять чоловік, а він же все те робив сам.
— Ох, і напрацювався я тут,— казав він не раз, буваючи пізніше в Єлисаветі. — Напрацювався, і все марно. Тут тепер неначе Аравійська пустеля. Нема вже ані тих людей, ані інтересів високого порядку! Одні тільки комерції та гешефти! Сумно!
Шукаючи в минулому Івана Карповича всього того, що мало будь-який вплив на формування його світогляду, я не можу не згадати про одну дуже освічену й інтелігентну людину — пані Рогальську, яка жила в той час у Єлисаветі. Жінка вчителя, вона тримала на квартирі учнів і була для них не господинею, а справжньою матір'ю і вчителькою. Аристократка з походження, вона була великою наро-долюбкою за своїми переконаннями, і революційні гасла французів — "воля, братерство і рівність" — стали девізом її життя. Завдячуючи їй Іван Карпович перечитав багато таких книжок, яких не міг би дістати ніде в іншому місці. Починаючи від енциклопедистів Дідро, Вольтера, Руссо до економістів Бокля, Мілля і російських публіцистів як Щедрін, Добролюбов, Бєлінський, Чернишевський, Михайловський та ін. Тоді ж познайомився Іван Карпович з книгами Карла Маркса. З розмов Рогальської, як із живої книги, теж можна було багато дечого почерпнути. Вона перша звернула увагу Івана Тобілевича на злиденне існування міського населення, на брак потрібних учбових закладів, де б могли навчатися діти убогих людей. Вона намалювала перед його очима тяжку долю сиріт, що лишилися без матерів. Усім тим Рогальська примусила його шукати порятунку і спрямовувати громадську доброчинність у бік пекучих потреб бідняків.
Іван Карпович на все своє життя зберіг найкращу згадку про цю жінку. Під впливом таких, як вона, людей, яких йому пощастило тоді зустріти в Єлисаветі, він, приїхавши з Бобринця, почав працювати над вивченням питання соціальної нерівності, більш серйозно студіювати твори Карла Маркса. За той час змужнів характер Івана Тобілевича, сформувалися його сталі переконання.
* * *
А тепер загляньмо до Херсона, куди Івана Карповича тимчасово перевели по службі. Подивімось, що він там робить і як себе почуває на березі Дніпра, в новому для нього оточенні.
Важко було на серці у Івана Тобілевича. Він залишив у Єлисаветі не тільки свою рідну сім'ю, а й живе, цікаве діло, пов'язане з громадською роботою. Сумував він за театром, за вірними аматорами-акторами, за тими ролями, які уже звик грати.
