Не спитавши броду - Франко Іван

І тут Ленау був йому добрим взірцем, котрого методу можна було наслідувати, вкладаючи заразом в поезію своє власне я. На Ленау Тоньо найкраще побачив, що лірична поезія не може бути нічим іншим, як тільки випливом і виявленням найглибших глибин душі поета, що тільки тоді вона може бути правдива, реальна і цінна, коли є щира, т[о] є[сть] коли душа поета є іменно така, як в поезії виявляється, з усіми її добрими і слабими сторонами; що затим скомпонувати ліричну поезію так само неможливе та пусте діло, як скомпонувати власну душу, і що остаточно у котрого поета душа та низька, брудна та неінтересна, той ніколи й ніяким способом не здобудеться на чисту, правдиву ліричну поезію. І от сею-то дорогою дійшов Тоньо до такої думки, що, хотячи бути поетом, правдивим і щирим, треба бути правдиво добрим, чесним і розумним чоловіком, треба не мати й зерна неправди за собою, треба плекати в серці невгасаючий огонь любові до людей і до добра загального, а не допускати туди ніякого бруду, ніякої низості і погані, щоб можна було не тільки щиро та ясно відкривати власне нутро цілому народу, але щоб притім зігріти той народ огнем власного серця до вищого, ідеальнішого змагання.

Впрочім, не відразу і не без інших, давніших впливів виробились такі думки в Тоньовій голові. Перші зароди таких думок посіяв у нього батько. Пан Евзебій Трацький був колись дідичем обширних дібр в конгресовій Польщі. Але кинувшися з жаром до повстання 1863-64 року, він стратив усе і мусив емігрувати за границю. По п’ятилітнім житті в Парижі він прибув з родиною до Галичини, де за останки колишньої фортуни закупив убоге гірське сільце Н., щоб дожити віку на рідній — як говорив — землі. В багатстві колись був се звичайний собі панич, з підданими обходився не гірше і не ліпше, як найбільша часть його сусідів-панів, духовими інтересами, політикою і патріотизмом займався мало, ба навіть до повстання потягли його різні сусідські згляди і особиста амбіція та гаряча шляхетська кров. Аж огонь повстання, а опісля перебута на еміграції тяжка школа нужди, унижень та безцільної блуканини переробили його. Він набрався доволі ширших і свобідніших поглядів на світ і життя людське, позбувся многих шляхетських пересудів, навчився більше гуманного і людського обходження з простими та бідними людьми, ніж колись було в його звичаї, познакомився також з многими заграничними та еміграційними теоріями, котрі у околишніх шляхтичів в Галичині з’єднали йому назву фармазона, демократа і навіть комуніста. Звісно, теорії ті зовсім не глибоко ввійшли в його кров і були собі нічим більше, яке тільки теоріями, але все-таки вони в сполученні з його оповіданнями о повстанні, о перебутих терпіннях, о розмовах з людьми славними та переслідуваними за проповідь нових думок о суспільній та політичній справедливості,— все те на малого Тоня завсіди робило велике вражіння, показувало йому батька в якімсь чудовім світлі, немов в сяєві борця-мученика, все те, хоч і незрозуміле і мглисте, кидало в молоду, хлоп’ячу душу зароди того ідеалізму, того бажання загального добра і правди, без котрого чоловік, хоч і як спосібний, талановитий та учений, не зробиться правдиво великим чоловіком-горожанином. Звісно, батько ніколи досі не давав своєму синові, щоб так сказати, лекцій патріотизму і політичних ідей, ніколи навіть не заходив з ним в розмову на сю тему; він надто був занятий своїм господарством. І се було для...

III

А, втім, нараз, немов над самою його головою, роздався вистріл. Заревіли гори та дебрі відгомоном, а у Тоня разом забилось серце, затріпотілось якоюсь таємною тривогою. Що се таке? Він і думкою не міг збагнути, що його так перелякало, а прецінь не міг опанувати і прогнати переполоху. Швиденько обполоскав рибу, обвинув її в широке лопухове листя і обв’язав ціпкими ужовками хмелю, а затим, взявши її під паху, щодуху почав дряпатись горі берегом туди, де надіявсь застати брата. Щось немов перло його; незважаючи на корчі, дерся він вгору, коли нараз почув голос Едмунда.

— Тоню! Тоню! — кликав брат та таким зміненим, тривожним голосом, що Тоньові аж дух в груді заперло. Побіг горі лукою щодуху.

— Що таке? Що сталося? — крикнув він, побачивши Едмунда, блідого, як труп, недвижно стоячого насеред лісової доріжки.

— Я чоловіка вбив! — пробубонів Едмунд, січучи зо страху зубами.

— Чоловіка? Де? Якого? — питав Тоньо.

— Он там, на скруті стежечки. Я тілько що набив шротом, бачу — сойка закричала на гілечці близ землі. Я вимірив, але, заким стрілив, сойка злетіла. Бух! А ту щось як йойкне на доріжці та й покотилося он ту в ярок. Слухай, ще стогне!

Тоньо вже не дослухував, але побіг щодуху туди, відки доносилося стогнання. Стежка вела понад берег стрімкого і доволі глибокого ярка, куди впав пострілений, і відти доходило до слуху братів якесь тихе сумне стогнання, перериване гомоном якихось уриваних слів на незрозумілій мові. Туди на ті голоси побіг Тоньо. Він увесь трясся, мов в лихорадці, немов сам був причиною нещастя. Едмунд таки стояв, прикипівши до місця, і держав нещасну стрільбу в руках.

Ставши на березі ярка, побачив Тоньо на дні його двох жидів, одітих в якісь порвані нужденні і нечищеною нафтою засмальцьовані та провонялі шмати. Оба були ще не старі, але по немитих та забідованих лицях годі було пізнати, чи третю, чи четверту десятку літ доживають. Один з тих жидів, маленький ростом, сухенький та, очевидно, слабовитий, лежав на траві; його руки, лице і босі до колін ноги замазані були кров’ю; він стогнав зразу стиха, а коли побачив панича над собою, почав кричати чимраз дужче. Другий, здоровенного росту, з широкими плечима, рудим волоссям і подзьобаним віспою лицем, метушився коло раненого, приносив йому в пригорщах води з потоку, старався ніби промити рану, але на ділі тільки дужче та дужче обмазував кров’ю лежачого жидка, котрий також чимраз дужче починав стогнати та кричати, кидаючись, немов в страшенних болях.

— Що ту сталося? Де тебе ранено? — крикнув Тоньо, зіскакуючи в низ яру і зближаючись до недужого.

— Ох, убито мене! Окалічено навіки! Ох, болить! — стогнав жидок.

— Де болить? Де окалічено? — допитувавсь Тоньо, стараючись доглянути, відки у жида кров іде. Але той так кидався, що годі було доглянути.

— Ох, коли б я знав, що то за ворог, що за розбійник мене віку збавило! Ох, ох!

— То не ворог, ані розбійник, — сказав рішучо Тоньо, — то я, тутешнього дідича син. Надіюсь, що рана твоя не тяжка. Не бійся, ми спровадимо доктора, швидко будеш здоров!

— Ох, тутешнього пан дідича син! — простогнав жидок. — Ох, що за шкода! Нащо мені доктор, я буду вмирати! Ох, ох, а тутешнього пан дідича син до криміналу піде! Ох, ох, що за шкода! Але я тому не винен! Най би тутешнього пан дідича син осторожніше стріляло! Ох, умираю! До криміналу!

— Ні, сего не буде! Я його радше туй на місці уб’ю! — скрикнув другий, здоровенний жид і вхопив Тоня величезною брудною рукою за комір. — Скоро мій брат умре, то я й тебе уб’ю, чуєш, паничу! Обох вас ту разом закопаю, а сам піду в світ і — пропало!

Страшна погроза, дика ненависть світилась в очах того велетня. Його могуча долоня здавлювала Тоньову шию, — не було що й думати о обороні.

— Ох, Елькуно! — скрикнув ранений жид. — Що ти здурів, чи що? Пусти панича, на що се придасться його страшити? Хіба він того хотів? Ох, ох! Бідний панич, бачиш, як поблідло!

Елькуна випустив Тоня з рук, але його дикий погляд, повний ненависті, ані на хвилю не змигував з паничевого лиця. А Тоньо немов остив, окріп якось. Страшна погроза смерті разом оглушила його, пришибла всі слабші почуття, немов морозом зварила душу. Блідий, остовпілий, він стояв на однім місці і не зводив очей з окривавленого, на траві лежачого жидка. Його страшного товариша він немов і не бачив зовсім.

— Ох, Елькуно, води! Ще промий! Ох, нога, нога болить! Води холодної, промий!

Велетень приніс в пригорщах води і почав промивати ногу. Коли нахилився над недужого, той пошептав йому щось до уха. Нога все ще таки була кривава.

— Ну, паничу, — сказав Елькуна трохи ніби лагідніше, — самі бачите, якого нещастя ви нам наробили. Що тепер буде? Ми люди бідні, зарібники, — де ми тепер подіємось, що заробимо?

— Та про те не бійтеся, — сказав Тоньо, прийшовши трохи до себе, — вже татко не такі, — як дізнаються, що за нещастя сталось, то все вам надолужать. І доктора привезуть, і примістять хорого у себе, поки не поздоровіє.

— Ох, дай боже здоровля вашому таткові, — простогнав ранений. — Приміщувати нас не треба, бо ми з того самого села, де ваш татко дідичем.

— Ви з того самого села? — зачудований, скрикнув Тоньо, — як се може бути? Адже я вас ніколи не бачив.

— Бо ми вже двадцять літ, як ту не були. Наш тато ту шинкував, ще вашого тата ту не було. І грунт ту купив, якраз против двора, там і вмер, літ тому десять буде.

— Ох, тота пустка — то ваша батьківщина! — скрикнув Тоньо.

— Так, проше ясного панича. А ми ходили на заробок, щастя шукати по світу. Ох, де єго нині найти? Як пішли бідні, так і вертаємо бідні! А тепер ще таке нещастя — на ноги вже, певно, ходити не буду! І що ми зробимо, що ми почнемо? — бідкався ранений жидок.

— Та чи справді ви так дуже ранені? Може, то лиш так, не дуже? Адже стрільба була шротом набита.

— Ох, шротом, та ввесь ладунок в мене попав; і в ноги і в руки, і в лице! Ще добре, що не в око. Так як підкосило мене відразу, — стрімголов упав я в яр, троха в додатку всіх костей не поломав об каміння. Ох, ох!

— Та почекайте ж, нехай я подивлюся на ваші рани. Брат ваш, бачу, не вміє коло них ходити. Кілько миє, а ще не змив. Ану, я попробую.

— Ох, ні ні! — затріпотався жидок, мов у великім болю. — Не треба, не рушайте мене! Нехай уже брат!

— Але що вам шкодить? Я троха розуміюсь на ранах. Може, там де шроти зав’язли, повиймати треба?

— Ни, то хіба ви повиймаєте? — знов грізно спитав Елькуна.

— Але все-таки промити треба добре, щоб побачити, — відказав Тоньо.

— Пане, — сказав Елькуна, — се ми й без вас знаємо! Дайте спокій брату. Не досить, що від вас такий біль терпить, ще й докучати йому будете? От воліли б дати, що маєте, грошей на ліки!

Тоньо не мав грошей; на вакаціях йому й не було їх треба. Тому-то в його кишенях назбиралось їх ледве на одного гульдена.

— От і весь мій скарб, — сказав він, викладаючи ті гроші на долоню.