Не спитавши броду - Франко Іван

— Оден — наш давній товариш, а потроху й мій учитель, пан Борис Граб, слухач медицини в Відні.

Борис зняв капелюх і поклонився дамам.

— До услуг пані добродійки, — сказав він. — А се вже пан Антоній своєю поетичною фантазією видумав про моє учительство. Ніколи його учителем я не був і не зумів би бути.

— Епамінондо! — скрикнув Тоньо з комічним пафосом. — А ти відколи навчився компліменти підпускати?

Та й то ще хлопцям! А надто ще в присутності дам! У, се ти мені нове лице показуєш.

— Не компліменти, товаришу, а правду говорю. Твоя спеціальність інша, а моя інша. Я тебе в твоїй спеціальності навчати не можу і не берусь. От і все.

— Ну, ну, хитрий ти! — погрозив йому Тоньо. — А отсе, прошу мамці, ще один гість. Сей компліментів говорити не буде, навіть не поклониться, але надіюсь, що й його не проженете з хати.

І він взяв кленя за голову і скинув з нього повивачі з лопухового листя. Пані Трацька і панна Густя так і ахнули з диву на вид прекрасної, так рідкої величини риби.

— А се ви відки взяли? — запитала пані.

— З виру! — сказав Тоньо.

— Але яким способом?

— Отсей Немрод сполював! — сказав він, беручи Едмунда за плече. Той зарум’янівсь з радості. Мати, котру прихід Бориса, очевидно, не дуже врадував, а його обертання до Тоня як товариша таки й неприємно вразило, особливо коли почула його хлопську назву, при сій вісті трохи роз’яснилась. Едмунд був її улюблений син, а всяка його удача наповняла її великою радістю і гордощами.

— Ну, славно! Значить, ви заробили сьогодні на обід! Ходіть же! Прошу, пане... як маю честь звати? — звернулась вона до Граба.

— Борис Граб, — сказав той, червоніючи. Він чув, що те ніби забуття його назви — се шпигнення шпилькою, але йому було байдуже.

— Прошу за нами! Обід давно жде! — І пішла з дочкою передом, за нею Едмунд, похитуючись на ногах, немов лагодивсь пуститись в танець, а позад нього Борис з Тоньом. Ішли мовчки. Борис цікаво оглядав садок і фронт двора. Був се партеровий під гонтою будинок, чисто побілений, з ганком посередині і з чотирма парами вікон по обох боках. Ганок обвитий був диким хмелем, перед ним на широкій, піском усипаній доріжці в два ряди стояли чотири великі вазони з олеандрами. Перед вікнами були грядки і клумби з цвітами і крутими стежечками, а трохи понижче починався сад. Під одною розлогою та густою яблунею, що гіллям аж до землі прихилялась, була поставлена бесідка з зелено крашеної решітки, з лавками довкола і з столиком посередині; по решітці спинався густий, біло й синьо цвітучий повій. До західного фронтового угла припирали штахети, котрими обведений був сад; дальше на захід виднілась висока і широка заїзна брама і обведені дощатим парканом шопи, стайні, стодоли, обороги і прочі господарські забудування.

На ганку сидів господар дому пан Станіслав Трацький з люлькою в зубах. Тоньо підвів до нього Бориса і представив його батькові.

— Чував я про вас, пане Граб, чував, — сказав Трацький. — Аякже! Всі вчителі в гімназії мов наняті величали вас, як найспосібнішого ученика. А особливо пан Міхонський, мій особистий друг і товариш недолі. О, то була чиста душа! Знаєте, ми разом на еміграції були, — натерпівся бідолаха, поки ту те нужденне місце дістав!

— Він був для мене правдивим батьком, — з чуттям сказав Борис. — Я й представити собі не можу, чим би я був без його помочі й щирої, правдиво батьківської опіки та науки.

— А знаєте, його вдова тут у нас в сусідстві, зараз в другім селі, у батька живе. Батько її — лісничий в добрах князя Шамбора. У нас часом буває, — дуже мила особа.

— Чи так! Оцього я не знав, — з якимось надзвичайним зрушенням сказав Борис.

— Ну, Епамінондо, — сказав Тоньо, що вже встиг вернутися з покою без шапки і без риби, — пора нам обідати. Знають татко, ми його Епамінондою в гімназії звали за те, що ніколи не бреше!

І після такої рекомендації взяв Бориса запідруку і повів його до їдальні. Пан Трацький був уже по обіді. Він рано їздив верхом в полонину до косарів, а приїхавши голоден, разом з найстаршим своїм сином Густавом пообідав, не дожидаючи молодших з купелі. По обіді Густав кудись вийшов, а батько засів в ганку з люлькою, коли й хлопці надійшли.

Пані Трацька засіла при столі на чільному місці; праворуч неї сіла Густя, ліворуч Едмунд, далі Тоньо. Борисові випало місце між Тоньом і панною. Борис ще при першій стрічі в саду був немов якимось раптовим проблиском світла поражений появою панни Густі, то й не диво, що тепер, сидячи поруч неї, чув, як мороз пробігав по його тілі, як кров то вся спиралась в його груді і спирала дух в горлі, то знов ливнем приливала до голови, тислась до очей і викликала перед ним німі якісь, вируючі рожеві круги, оптичну злуду, що моментально приймала очерти лиця його сусідки. Йому здавалось, що ті рухливі появи перед його очима видні всім так виразно, як йому, що вони зраджують його тайну, що на нього ззираються всі з якимсь подивом, з тихим, таємничим шушуканням, і він нізащо не смів піднести очей і глянути хоч скоса на лице своєї сусідки. Тільки її біла сукенка виднілась йому, бо майже доторкалась його, і легесенький, ледве чутний, освіжаючий запах резедової помади ішов від її шовкового золотистого волосся, сплетеного в дві товсті коси, що спадали на її рамена.

— Пан в Кракові на медицину ходять? — спитала перша Густя Бориса милозвучним, хоч якось неприродно горляним голосом. Борис затремтів, але добував всіх сил, щоб успокоїтись.

— Ні, пані, у Відні.

— А то для чого не в Кракові? Все ж таки краще було б в рідній стороні.

— Що ж, пані, любов до рідної сторони — гарна річ, ані слова. Але наука медицини вимагає чого іншого. Тут треба обширної клініки, музеїв, багатих всякими препаратами, великих фахових бібліотек і вчених, уміючих професорів. А всього того в Кракові так як би й не було.

— Невже ж! Чи то може бути! — скрикнула з виразом розчарування Густя. —А я думала, що такий давній і славний університет, як наш Ягайлонський, нічим не повстидається перед жадним європейським.

— Така думка чинить честь вашому, пані, патріотизмові, але, як і многі другі на патріотизмі основані думки, єсть тілько ілюзією. Можна жалувати, коли дійсність звичайно за першим приступом розбиває такі думки, але так воно мусить бути.

— А! А ви, певно, виходячи з того, що так мусить бути, і самі почуваєте певну радість, коли вам удасться у кого такі, по-вашому, ілюзійні думки розбити.

— Противно, пані. Не раз мені самому жаль їх. І сли коли-небудь, то певно в тій хвилі почуваю такий жаль, бо бачу, що ілюзія о вищості краківського університету була для пані надзвичайно дорогою.

— Не перечу сего, — сказала панна Густя, — бо кому ж, якому щирому полякові могла б не бути дорогою така славна спадщина з нашої славної минувшини, як Ягайлонський університет. Тож і самі признаєте, що бажання — бачити сей університет на висоті сучасної науки, бачити його огнищем, громадячим круг себе всю польську молодіж, — таке бажання вповні оправдане і законне.

— Зовсім оправдане і законне, — живо потвердив Борис. — Я ж против бажання ані словечка не кажу, і хоч сам числю себе не до польської, а до руської молодіжі, то все-таки і з мого народного становища мушу мати співчуття для такого бажання. Але я говорив тілько про факт, а факту, ласкава пані, ніяким бажанням не заступиш.

Панна Густя під час сих слів Борисових поклала мимоволі ложку в таріль і перший раз звернула на свого сусіда своє лице, впила в нього свої очі, трошки надміру витріщені виразом якоїсь невисказаної тривоги, непевності і зачудування. Борис тепер сидів спокійний; розмова освіжила його, вивела його на живу колію, — він спокійно глядів в Густине лице.

— Позвольте, я, може, не добре зрозуміла вас, — сказала вона. — Ви числите себе не до польської, а до руської молодіжі. Невже таки се не все одно? Чи одних і других не в’яжуть спільні традиції, спільні інтереси, спільна любов до спільної вітчини?

Слова ті висказала панна Густя з нетаєною досадою, з докором, і навіть слабенький рум’янець виступив на її бліде, аж прозірчасте лице.

— Ні, пані, Русь і Польша — се не все одно, — відказав Борис. — Польські традиції не ті самі, що й руські, руська вітчина не та, що польська. А щодо інтересів, гм, о тім треба б доклано говорити, одним словом сего збути не можна.

Густя поблідла. Вона виросла і виховалась на тій польській літературі "золотої доби", котра з екзальтованим чуттям патріотизму, з ідеями о цивілізаційній, братерській, освободжаючій місії Польщі серед усіх народів світу спокійно сполучувала незнання реальних потреб і змагань власного народу і нібито добровільне, а все-таки підчинення Русі і Литви, котрим велено було будь-що— будь уважатися невідривними частими тої фантастичної Польщі. В своїм домі вона також не чула нічого такого, що б перечило тим поглядам, а з тодішніх польських газет знала про руську справу хіба тільки, що якась горстка "nieporządnych і niepoczciwyh wichrzycieli і świętojurcow"* силується бунтувати народ проти поляків, щоб зовсім відірвати Русь від Польщі і прилучити її до Москви. Вона глибоко і з цілим жаром своєї екзальтованої душі ненавиділа тих людей, погорджувала ними, вважала їх своїми особистими ворогами, котрим рада б була по силі змоги причинити всяку пакість.

— Так ви святоюрець? — спитала вона у Бориса.

— Ні, пані, не святоюрець, а так собі русин. Коли конче хочете ще й осібної назви, то звіть мене народовцем.

— Коли не святоюрець, так, значить, держите руку з поляками?

— З усіми чесними і добрими людьми я держу руку, котрі готові помагати або бодай не шкодити самостійному розвоєві мого народу.

— Самостійному розвоєві вашого народу? Якого народу? Чень же польського?

— Ні, пані, — терпливо пояснював Борис. — Я можу і мушу симпатизувати з поляками, котрі розвивають самостійно свій польський народ, але чень же маю право жадати від них, щоб вони не боронили мені працювати для свого, руського народу.

— Та хіба ж єсть який руський народ? Що се за народ? Світ знає тілько два народи: польський і московський. Хто не поляк, той мусить бути москалем.

Борис усміхнувся. Хоч і як не пожадана була для нього та теоретична розмова зараз при першім знакомстві з панночкою, хоч і як він мусив жаліти над її односторонніми поглядами, то все-таки той жар, з яким вона висказувала свої погляди, показував, що ся дівчина думала і вироблювала їх собі власною працею, що вона витворила собі ідеал і полюбила його.