Не спитавши броду - Франко Іван

Густя, мабуть, і не підозрівала, що в тій самій хвилі, коли вона почула прилив якоїсь злої ненависті до Бориса, вона навіки заполонила його серце, кинула в нього болем викресану іскру любові.

— Ви, пані, не гніваєтеся на мене? — сказав він до неї другого дня, коли ранком після кави нечайно якось зустрілися самі двоє на ганку. 1

— Я на вас? — спитала Густя спокійно. — А то за що?

— За вчорашнє прикре слово.

Густя поглянула на нього своїми синіми очима, а відтак сказала:

— Признаюсь вам, зразу троха гнівалася. Навіть не те, навіть думала, що ненавиджу вас.

— Он як! — скрикнув Борис. — А за що, коли вільно спитати?

— За те, що ви зовсім несправедливо образили мене. Хіба ж я можу відповідати за поступки мого брата? Хіба мій патріотизм ту що-небудь винен? Як побачите мене, що я б’ю хлопа, або тілько почуєте, що била кого, сварила на кого, або що, то тоді прийдіть до мене і цвікніть мені в очі: чи так патріоти роблять? Але поки того не бачили й не чули, то не маєте права...

Голос її затремтів і урвався, з очей покотились рясні сльози, і вона, закривши лице руками, втекла з ганку до свого покою. Борис стояв мов ошоломлений, перший раз глибоко привстиданий оцею куколкою, оцею шляхцянкою. В задумі пішов він по саду і надумав доконче перепросити її. Тільки боявся, що вона після того не покажеться йому на очі, буде уникати зустрінутись з ним де-небудь в чотири очі. Але знов помилився. До обіду Густя вийшла і привіталася з Борисом, мов нічого й не бувало, а по обіді молодіж вийшла в садок на прохід. Борис з Густею йшли в парі поперед усіх.

— Пані,— сказав Борис,— я мушу з цілого серця перепросити вас за те, що образив так тяжко і несправедливо. Ви мали повне право ненавидіти мене.

Густя всміхнулась.

— Ні, пане Борисе, не мала права іменно через те, що ваше чуття покревності з тим людом і любві до нього було дужче ображене поступком мого брата. Я знаю, як мене болить, коли хто вразить моє чуття патріотичне. А хлоп для чоловіка з хлопського роду, мабуть, також свого роду патріотизм. Ну, а по чім ви могли знати, що я, дивлячись на поступок брата, не признаю його добрим і справедливим?

— Я повинен був се знати! — скрикнув Борис. — Я ж видів, як уся ваша стать дрожала, і я ніколи не прощу собі того, що посмів вдодатку і від себе шпигнути вас. Я був такий роздразнений, що мусив на когось вилити свою жовч. Але для чого ж на вас? Чому не на того, котрий був причиною моєї злості? Е, я не посмів, трусом показався! Не посмів виступити против мужчини, оборонити чоловіка, а зігнав свою злість на слабій і нічого не повинній женщині. От як мені се діло тепер показується. Ви, пані, мали повне право не то зненавидіти мене, але погорджувати мною!

— Ну, бог з вами, пане,— скрикнула Густя, якось немов зжахнувшись,— що се ви вигадуєте! І не думала ніколи нічого подібного!

— Знаю, що ви не подумали, бо знаю ваш характер,— гаряче сказав Борис. — Але так само знаю, що з вашого стану між стома панночками, певно, дев’ятдесят і дев’ять так іменно глянули б на се діло.

— Ви дуже строго судите наш стан,— сказала Густя, — а те, що ви мене робите виїмком з-поміж цілої маси, не знаю, чи вважати компліментом, чи образою.

— Ані одним, ані другим,— скрикнув Борис. — Щонайбільше, може бути з мого боку помилкою. Але сего не надіюсь. Досить уважніше приглянутися вам, пані, а надто ще в таких моментах, як я вас бачив, щоб дійти до переконання, що маєш перед собою істоту, духом і серцем вищу понад те окруження, серед якого вона знаходиться.

При тих словах Борис спалахнув живим рум’янцем; йому зробилось якось маркітно, немов ото мимо його волі і відома з уст його вирвалося щось таке, що повинно було спочивати закрите на самім дні серця. Густя також похилила головку і запаленілась, але лице її покрилось виразом якогось жалю. По хвилевій мовчанці вона підвела на Бориса свої очі і сказала спокійно:

— А прецінь ви вчора закинули мені невідомість самих елементарних речей з етнографії. Де ж ту моя духова вищість? Ви помиляєтесь, пане,— я така, як і другі.

— Про се позвольте, пані, мати мені свій власний суд,— відказав Борис. — А відомості етнографічні чи які другі — се діло таке, що за день набути можна. Не про те я говорю, а про загальний стан вашого духового розвою, про вашу інтелігенцію і ваш характер, про те, що ви вмієте, хоч, може, і не без труду не раз, піднестись понад звичайні кастові пересуди, не ставите своїй думці тісних і незрушимих границь вроді тої, що вітчина дана нам від бога, значить, розбирати само поняття її — просто гріх. Я бачу в вас — принаймні здається мені, що бачу — змагання до поступу, до розвивання своїх думок, прояснювання понять і симпатій, і вже се робить вас виїмком серед тої заскорузлої і сплячої на своїх традиціях верстви, до котрої належите.

Борис говорив оці слова живо, тепло, але вже спокійно і рівно; він бажав, мабуть, затерти ними вражіння перших слів і в широкім коментарії розумованім втопити іскру того живого, сердечного чуття, котра проблиснула була в попередніх коротких словах. Але се йому не вдалося. Густя була женщина з чуттям, надто тонко розвиненим, щоб не помітити і у других, де проявляється щире чуття, а де воно притьмом маскується.

Проходив день за днем, і з Борисом робилося щось таке, як з чоловіком, котрий мало-помалу сліпне; кругозір його стіснюється, стіснюється, — дальші, посторонні предмети гаснуть і щезають перед його очима, остається ще тільки невеличкий світлий кружок, в котрім зосереджується для нього весь світ з його красою і пишнотою, з його безконечним багатством красок і форм, і тоне він в тім кружечку цілим поривом своєї душі, чіпляється за нього всіми нервами, впивається скупими останками колишнього багатства і находить в тих останках більше розкоші, більше радості і покріплення, ніж находив колись в цілім безмірі окружаючого світу. Таким ясним кружечком серед погасаючого світу сталась для Бориса Густя. З цілим жаром здорової, непочатої натури віддався він новим для нього, щем’ячим і несказанно розкішним вражінням. І сам того не знав, не почував, як в його очах все стратило інтерес і притягаючу силу, що не було нею, не належало до неї, не дотикало її. І сам він не тямив, що з ним діялось, — бачилось, і не думав ні об чім, бо й несила була думати: все нутро його повне було відбираних вражінь, повне було її. Кожде її слово, її рух, її хід, стрій, усміх — все те живо вбивалося в Борисів мозок, жило в нім, розросталось і розмножувалось, і поза тими живими та всевладними виображеннями не могла зо дна душі піднятись ніяка думка, ніяка рефлексія. Він ходив, мов в тумані, машинально розмовляв з Тоньом, мовчки вислухував шпигання пані Трацької, котра не старалась і скривати своєї до нього антипатії,— але що се йому значило? Обіч Трацької сиділа звичайно Густя, і кождий її добрий та тихий погляд, кожде слово переважували для Бориса антипатію й ненависть цілого світу. Тільки в розмові з нею оживлявся, веселів, а очі його блискали дивним огнем. Але Густя чим далі, тим більше ставала здержаною, тим рідше якось з ним зустрічалася, швидко уривала розпочаті розмови, скоро вони заходили на такі речі, котрі виходили поза звичайну гутірку і могли збудити яку-небудь живішу емоцію. І при обіді вона вже не сиділа коло Бориса; між нею а Борисом обібрав собі місце Густав, котрий все сидів повернений до нього плечима.

VI

Але помимо всеї геніальності Густавової адміністрації діла батьківського маєтку показались дуже сумні та невтішні. Довги позатягано значні, проценти від них наросли ще значніші, на робітника годі було спуститися, то й доходи з господарства ледве покривали потреби; о заощадженні з них на сплату довгів і процентів годі було й думати, навіть коли б якнайбільше, до всяких можливих границь, ограничити власні потреби. Та й ограничити їх не легко було. Правда, великі видатки, які досі йшли на самого Густава, повинні були першого року зменшитися на скромну суму 500 гульденів,— Густав брався вижити у Львові за 1000 гульденів, надіючись притім з свого уряду ще деяких обривків. Але зате мусили побільшитись видатки на Мундзя і Тоня, котрі поступали на університет. Правда, Густав, по часі мудрий, радив давати братам якнайменше, забуваючи, кілько сам брав,— але тут спіткав рішучий опір з боку матері, котра й думки тої не допускала, щоб її Мундзикові могло чого-небудь хибувати. Звісно, найбільше при тих переговорах перепадало на горіхи старому Трацькому, в два огні поставленому між двома такими енергічними натурами, як син і жінка.

— О, так,— докоряла мужеві пані Трацька,— вже то таке моє ціле життя з тобою! Живеш в отих проклятих горах, як в ямі, ні вийти, ні виїхати! Про товариство хіба по наслуху чуємо! (А брехала, бо всякі м’ясниці таскала мужа й до Перемишля, і до Львова на забави, і дома гості бували). Коли що до чого: не час, душко, робота! То в полі робота, то на тоці робота! А який хосен з тої роботи? От тепер бачимо. Робить, а ні за ним, ні перед ним. Дивиться, а не бачить. В живі очі окрадають, рабують, рвуть, а він нічого собі! А тепер, коли треба дітям порядне удержання дати, щоб перед людьми могли показатися, на жебраків не походили — то й нема! Ощадність! Ні, мій милий, є такі видатки в котрих ощадність буває гріхом!

— Але ж, Мілочко,— всякий видаток є гріхом, без котрого можна обійтися, а котрий веде до руїни!

— Можна обійтися! То без видатку на виховання дітей, по-твому, можна обійтися! Гарний батько, гарний обиватель, нічого сказати!

— Не на виховання! Чи я ж то на виховання жалую? Посліднє продам, а на їх виховання дам. Але не жадай більше, ніж треба. Молоді хлопці повинні привикати до уміркованого, скромного життя. Ні з-за чого їм грати роль великих панів, коли нам руїна грозить.

— О, так! А ми й самі анонсуймо ту руїну, удержуючи наших дітей на жебрацькім хлібу! Ні, сього не буде! Не буде, поки я жива,— скрикнула пані і, кинувши поглядом глибокої погорди на мужа, вийшла з покою.

Але коли напади матері були більше випливом роздразнення та пристрасної любові до Едмунда та ограничувались на голословних докорах в супроводі погордливих поглядів та охань, то Густав повів діло далеко основніше і глибше. Поперед всього викопав з гробу минувшину.

— Кажу татові, що так дальше йти не може,— говорив він твердо і спокійно.— Нам грозить цілковита руїна, і то в недовгім часі.

— Що ж я тому винен? — болісно скрикував пан Трацький, немов неделікатна рука грубо доторкнулась до його болючої рани.

— А хто ж винен, як не тато? — підхапував син.