Не спитавши броду - Франко Іван

Вона стояла бліда-бліда, мов одеревіла, і тільки легко хиталася на ногах, мов готовилась от-от упасти на землю.

— Але ж, мамцю,— скрикнув Едмунд, схапуючись з місця і кидаючись до неї,— прецінь же бачите, що мені нічого не сталося!

— Дитя моє! Дитя моє! — захлипала пані Трацька, обнімаючи сина і покриваючи лице його слізьми та гарячими поцілуями.— І я могла утратити тебе! Ох, се був би, певно, й послідній день мого життя!

— Успокійтеся, мамцю! — благав Едмунд, але пані Трацька довго не могла успокоїтись. її жива фантазія на тисячу ладів відтворювала їй страшну сцену, небезпеченство її улюбленого сина. За тою одною сценою Бона й забула розпитати, хто і як вирятував його. Рятунок той не мав ніякої ціни в її очах, бо Едмунд був здоров, не втопився,— але через сам факт страшного небезпеченства, в якім він находився, Едмунд стався в її очах ще кращим, дорожчим, милішим, і вона раз по разу притискала його до грудей, цілувала його очі, лице, чоло, обсипала його найсолодшими пестощами і мало що не обвиняла себе самої, що в тій хвилі, коли її одиноке щастя, її Мундзик мало що не втопився, вона не прочула серцем його небезпеченства, не провиділа його віщим духом материнської любові, але могла спокійно заніматися приготуваннями до обіду.

— Що тобі, Густю? — сказав, прокинувшись зо сну Трацький, коли Густя, ще крихітку рум’яна, скорим кроком вийшла на ганок.— Чи не сварилася з Мундзиком?

— Ні, татку, я так, по обіді попрятувала, — сказала Густя,— та хочу в садок вийти, прохолодитися.

— А то добре,— сказав пан Трацький встаючи,— і мені також треба пройтися. Ходімо разом. А що ж той наш гість, де він?

— Не знаю, десь з Тоньом пішов. А знають татко,— він каже, що він русин!

— Русин? Ну, і що ж ту дивного?

— І каже, що не почуває себе поляком.

— Як то?

— А так, каже, я ані не москаль, ані поляк, а русин. Русини, каже, то самостійний народ, що числить 18 міліонів душ.

— Ну, що ж,— сказав спокійно Трацький, — нехай йому буде й так. Хіба тобі се дивно?

— Авжеж дивно! Він каже, що з поляками держить лиш о тілько, о кілько вони йому не перепиняють бути русином і працювати для окремого розвою русинів.

— А з москалями не держить?

— Ні. Казав, що до святоюрців не признається.

— Ну, то се нічого, доню. Коли не держить з москалями, то буде з нами. Се, доню, є така фантастична купка людей, хлопомани зовуться,— я тобі згадував колись про них. Вони бажають сотворити собі окремий хлопський народ. Ну, але се пуста забавка. Треба їм оставити їх мрію: побавляться нею, як діти, та й покинуть. Самим надоїсть. А тоді, котрі чесні, то певно, до нас прийдуть.

Се легке і просте пояснення справи на хвилю немов успокоїло Густю, але лиш на хвилю. Коли трохи глибше вдумалась в нього, воно видалось їй надто вже простим.

— Ні, таточку, мені здається, що не така легка буде з ними справа,— сказала вона. — Сей Граб видається мені серйозним і розумним чоловіком, несклонним до забави і до мрій.

— Нічого, нічого,— сказав, сміючись, пан Трацький. — І найрозумніші люди мають кождий свою мрію, котру пестять, котрою любуються, за котру в данім разі готові й душу зложити!

Сі слова однако ж, замість успокоїти Густю, немов перелякали її. Вона зблідла і звернула на батька свої прекрасні сапфірові і глибокі, як море, очі.

— Але ж, таточку,— скрикнула вона,— в такім разі хто нам поручить, що й наш патріотичний ідеал, за котрий ви боролися і голови клали, для котрого і ми бажаємо жити і вмирати, що та наша Польща від моря до моря не покажеться такою мрією, витвором розогненої фантазії?

— Але ж, Густочко, що ти говориш! Се зовсім інша річ. Польща має свою історію, тисячолітню славну минувшину. Се вже не фантазія. А у тих хлопоманів нема нічого такого.

Сей доказ наразі загородив дальші Густині думки. Вона знала і любила польську історію, знала її головно по патріотичних книжечках вроді Семєнського "Wieczory pod lipą"*, Хоцішевського оповідань з історії польської та Нємцевича "Śpiewy historyczne"*, але читала також дещо з Лелевеля, Нарушевича і Шайнохи. Звісно, розум її не був ще настільки критичний, щоб логічно пов’язати ті докази і добачити їх нескладицю. Нема історії, значить, і будущини бути не може,— ся думка здавалась їй так простою і розумною, що й сумніву о її правдивості бути не могло.

В тій хвилі з подвір’я, від сторони, де стояли стоги cвіжо звезеного сіна, дався чути якийсь гамір, далі крик болю, крик погрози, ще крик болю, і ще, і ще. Крик той, не втихаючи, зближався чимраз більше. Брязнула клямка хвіртки, ведучої до саду, і в хвіртці показалася стать нужденного, вікового вже бойка, без шапки на голові, з розпатланим волоссям, оброслим лицем, що мало на собі аж надто видні сліди голоду та п’янства, в брудній сорочці і ще в брудніших міхових штанах, підкочених повиш колін. На плечах двигав він велику в’язку сіна. За ним крок в крок ішов з райтпайчем в руці високий статний панич, з чорними бакенбардами і виголеним підборіддям, в літній блузі, переперезаній чорним ремінним поясом з блискучою сталевою пряжкою в виді двох медведів, чіпляючих один одного передніми лапами в страшні обійми, і в т[ак] зв[аних] польських чоботах з високими гарно поморщеними халявами на ногах. Панич сей — то був найстарший син Трацьких, укінчений правник і трохи вже чи не доктор прав (мав ще одно ригорозум робити), Густав Трацький.

— Іди! Іди! — кричав він раз в раз до мужика і ненастанно сік його ззаду райтпайчем то по плечах, то по раменах, то по худих обнажених литках. Від ударів райтпайча на литках декуди порепалась шкіра і текла кров тонкими червоними смужками по бруднім тілі, а декуди повиступали грубі, сині, басамани.

— Се що такого, Густав? — спитав здалека пан Трацький.

— А веду вам ту вашого найліпшого сусіда,— відказав Густав.— От вам, полюбуйтесь! Сам я зловив його, як наше сіно крав. А ви довіряєте їм! Іди далі, перед пана! — сказав Густав до мужика, і знов засвистів райтпайч і застогнав з болю мужик, то підскакуючи, то похиляючись під немилосердними ударами.

— Але ж, Густав, — скрикнула Густя болющим голосом,— бійся бога, що ти робиш? У тебе бога нема в серці! За що катуєш чоловіка?

— Ет, мовчи ліпше, ти, романтично! — скрикнув гнівно Густав. — Не твоє діло! А не можеш дивитися, то геть іди!

Пан Трацький між тим приступив ближче до мужика.

— То ти, Юрку? — сказав він з докором. — Ти, котрого я вважав таким чесним і порядним чоловіком? От який ти чесний!

— Аякже! Чесний! Ви тілько так до нього говоріть, ласкавенько, ще й посадіть коло себе, то вже він зуміє вам баки забити! Ех, тату, тату! Жалуєтесь на свою мізерію, а, бігме, самі всьому винні! Куди вам господарювати з вашими романтичними поглядами! "Люд, люд!", "Свята серм’яга!" А що та серм’яга що побачить, те і вкраде, те вам байдуже. Не так би вам з ними балакати, а от як!

І він знов щосили ударив мужика райтпайчем по литках, аж кров виступила і закрасила плетений білим ременем райтпайч. Мужик аж присів і простогнав з болю, не пускаючи в’язки з плечей.

— Ну, сусідо, довго так будеш стояти? — крикнув до нього Густав. — Зараз упадь пану до ніг і перепроси!

Мужик таки з в’язкою кинувся на землю перед Трацьким, схитнувся якось і впав лицем на доріжку, висипану дрібним піском.

— Ах,— скрикнула Густя, — він умлів! — І заломила руки.

— Не бійся, не бій, ти, м’якушко,— відказав Густав,— нічого такому злодієві не станеться! Я його зараз витвережу. Ну, що, не встанеш ти! — крикнув він до мужика, копнувши його чоботом під бік. — Перед ким ту будеш комедію грати? Не бійся, ми ту розуміємось на фарбованих лисах!

Мужик, стогнучи, встав.

— Бери сіно, занеси назад на місце і рушай собі до чорта! — командував Густав.— На нині буде з тебе і сеї пам’ятки. А на другий раз пам’ятай,— як зловлю, то не минеш криміналу!

Мужик взяв сіно і, стогнучи, пішов, а за ним, спльовуючи та воркотячи, пішов назирцем Густав. Густя стояла, як сама не своя. Ся огидна сцена, хоч не перша в тім роді, розворушила до дна її серце. Вона тремтіла, їй здавалось, що чує острий біль на власнім тілі там, де текла кров і виднілись синяки у мужика.

— Чи се ваш брат? — почувся в тій хвилі за її плечима тихий, придушений голос. Озирнулась, за нею стояв Борис, блідий, з заціпленими зубами і тремтячими руками.

— Брат,— ледве чутно прошептала вона.

— А також польський патріот? — мов ножем, різанув Борис.

Густя стрепенулася, мов від дотику розпаленого заліза. Немов тупим ножем пхнуто їй в болючу рану. Вона тільки зирнула на Бориса з невисказаним докором і жалем,— сказати не могла нічого. О, як вона в тій хвилі ненавиділа його! Як радо була б стерла його з лиця землі, щоб він не дивився на її встид, не був свідком нелюдського поступку її брата! Як радо була б якнайтяжче, якнайбрутальніше образила його найсвятіші чуття, коли б тільки могла, коли б не чула себе придавленою, розбитою його безпощадним докором! Дух їй сперло в груді, дрібні кулачки стислись конвульсійно, губи поблідли, немов послідня краплиночка крові з них уступила. А, Борис стояв перед нею блідий, недвижний, мов суддя, і ждав відповіді.

— Ні,— сказала вона вкінці з надлюдським напруженням усіх сил,— не патріот! Польські патріоти так не роблять!

Відвернулась і швидко пішла за батьком, що звільна, з звішеною головою, мов у тяжкій задумі, і собі ж подибав з саду на подвір’я.

V

"Шляхцянка",— думалось зразу Борисові на вид сеї мізерненької воздушної панночки, що, очевидно, виросла без діла і навіть неспосібна була до якої-небудь, хоч трохи тяжчої роботи. Його лікарські погляди на женщину як на господиню, на матір будущих поколінь збентежились, коли прирівняти її до сеї лялечки, мов виточеної з полупрозірчастої порцеляни. Але зараз же перша його розмова з Густею показала йому, що в тій лялечці є жива, чутка душа, що в тій прекрасній головці тліє думка, працює дух, вироблюються переконання. З оповідань Тоня він дізнавався чимраз нових фактів, котрі вказували в Густі й добрий розум, і щире серце. Особливо ж глибоко вразив його вираз Густиного лиця в ту хвилю, коли він, до крайності розізлений нелюдським поступком її брата, вколов її тим поступком. Той живий рум’янець її лиця, на котрім відразу спалахнули і обурення на брата, і біль над мужиком, і жаль до Бориса, ті очі, повні сліз, ті дрожачі губи — все те незгладимо вбилося в його пам’ять.