Не спитавши броду - Франко Іван

А що сей ідеал не згідний з дійсним життям, се, очевидно, не її вина, а вина школи, виховання, лектури. Зате живість і жар, з яким вона висказувала свої переконання, свідчили корисно о розвої її чуття і думок, і се Борисові дуже сподобалось.

— Ну, пані, — сказав він, — не знаю я, де ви вчились етнографії, але мушу сказати вам, що ошибаєтесь. Між поляками і москалями живе ще один, і не маленький, бо 18-ти-міліоновий народ. Се якраз ті русини, до котрих і я себе зачислюю.

Густя витріщила очі .і хотіла ще щось сказати, але пані Трацька перебила.

— Але ж, Густочко, пан... перепрашаю, я все забуваю, як маю звати...

— Граб, Борис Граб, до услуг пані добродійки, — сказав Борис.

— Пан Граб подумає далі, що ти й зовсім етнографії не вчилася, коли нічого не знаєш про той народ, до котрого він себе зачисляє. Пан Граб — медик, студент університету, він сі річі мусить ліпше знати. А ти в спори вдалася! Я думаю — покиньте ви сю учену розмову!

Бориса немовби приском обсипав при тих словах. Він спалахнув полум’ям, але зараз же опанував себе.

— Шановна пані надто високо судять о моїм знанні, — сказав він. — Я не етнограф і о нічиїх етнографічних знаннях не берусь судити. Але відомість о існуванні руського народу вважав я так елементарною і загальнозвісною.

— А видиш, Густю, не знаєш елементарної річі, — з їдким дотинком сказала пані Трацька.

— А особливо, — незважаючи на її дотинок, тягнув дальше зовсім рівнодушно Борис, — коли о тім говорить особа інтелігентна, і надто ще на руській землі.

— Що? — скрикнули разом мати і дочка, хоч з неоднаковим чуттям, — так се, по-вашому, руська земля?

— Так, пані, — сказав Борис.

— То й ми, по-вашому, русини, а не поляки — питала Густя, між тим коли мати аж уся почервоніла з досади.

— Про се я не берусь судити, — відповів Борис. — У інтелігентного чоловіка там вітчина, куди його тягне симпатія і де він прикладає свою роботу.

Сі слова, очевидно, поразили Густю. Вона замовкла, немов змішалась чимсь несподіваним, немов з тісної улички, в котрій душила Її досада, нараз вийшла на широке поле з видом в далеку, але мглою застелену країну.

— То, значить, там вітчина, де платять, — злобно сказала пані Трацька.

— Але ж, мамочко, — вмішався Тоньо, — пан Борис зовсім того не сказав. Чи ж симпатію і любов можна купити грішми? А він прецінь сказав, що вітчина там, куди нас тягне симпатія. Адже сему мамця не заперечать,

— Заперечу! — сказала строго пані Трацька. — Вітчина дана нам від бога і за його волею ми повинні йти. А симпатія може бути фальшива і завести нас на бездоріжжя.

Борис бачив, що пані Трацька висказала се роздразненим голосом. Не хотячи побільшувати її роздразнення, він не відповів їй нічого і замовк. Густя теж мовчала, занята своїми думками. Так пройшов обід. Повставали від стола, подякували господині; Борис, по приміру Густі і паничів, хотів поцілувати її руку, але вона приняла руку і відповіла тільки церемоніальним гордим поклоном. Дами пішли до свого покою, паничі на ганок, де батько з люлькою в зубах, сидячи опертий о поруччя ганку, дрімав. Щоб не будити його, Едмунд вернувся назад до покою, а Тоньо з Борисом на пальцях пройшли в сад.

— Славна у тебе сестра, — сказав Борис по хвилевій мовчанці, немов упорядкувавши у своїй голові всі вражіння, відібрані під час обіду.

— А знаєш, — відказав йому Тоньо,—я й не знав, що вона така патріотка. Ніколи якось з нею на сю тему ми не балакали.

— А о чім же ти з нею звичайно балакаєш?

— Та так, в ширші розмови ми рідко запускалися, хіба о літературі. Вона під небеса виносить Красінського, а я спорюсь з нею. А знаєш, який цікавий погляд вона висказала раз якось на "Пана Тадеуша"?

— Ну-ко, який?

— Що се — забавка, а не епопея народна. Бо в епопеї народу, угнетеного і борючогося за свою свободу, зовсім не повинні мати місця балакання про моркву, капусту, гусей, ведмедів, якихось возних, ключників з коноплями і таке інше. Міцкевич ту, — каже вона, — спроневірився своєму післанництву. Я тоді споривсь з нею за реалізм в штуці і думав, що вона стоїть за романтизмом. Аж тепер бачу, що вона се з патріотичного погляду говорила.

— А що ж, — сказав з намислом Борис, — хоч і який се односторонній погляд, а все-таки цікавий, характерний. Ну скажи ти мені, а так про строї, балі, театр розпитує вона вас, як приїдете з города?

— Ніколи.

— А сама буває на забавах? Любить танці?

— Зовсім не танцює. А на забаву як коли й витягнуть її, то тілько там нудиться.

— Ну, а чим же дома займається?

— Читає, шиє, грає, — ну, часом коло господарства дещо, але пожитку з неї мало. Пішлють її коло женців постояти, вона візьме книжку, зачитається, а женці роблять собі, як їм хочеться. Мамця вже й сварили на неї за се, так не помогло. І посилати перестали, хіба що до кухні.

— Так в кухні, значиться, робить?

— Ну, нібито робить, — з усміхом сказав Тоньо. — Колись пішла, а за хвилю прибігає до мами і жалується, що кухарка не пускає єї запражку робити. Чому? Бо днем перед тим робила, робила, задумалась і спалила на нінащо. Мама засміялись та й післали її до фортеп’яну.

— А грає гарно?

— От почуєш, осудиш.

— Ну, брате, пусте ти кажеш. Хіба не знаєш, що я не музикальний! А ти так скажи: могла б на концертах виступати, на хліб собі заробити тою грою?

Тоньо видивився на нього і навіть рот розняв, немов Борис сказав щось так недовідомого та нечуваного, що й думкою на те впасти трудно.

— На хліб? Адже ж їй, богу дякувати, не треба аж так заробляти.

— А як же буде заробляти? — простодушно спитав Борис. Тоньо з диву не виходив.

— Заробляти? А хіба ж мусить заробляти?

— Значить, як же? Буде їсти незароблений хліб?

— Але ж у нас чень же на тілько стане...

— А як не стане?

— Е, Епамінондо! — засміявся Тоньо, з легкістю хлоп’ячої вдачі стрясаючи з себе важку змору, навіяну Борисовими словами, — вигадуєш, брате! Що нам лякати себе самих тим, чого нема, а що може бути? Бог зна що може бути, — але що з того? От ходи, я тобі дещо з своїх нових віршів покажу. Я дуже рад почути твій суд, який-то з мене ученик, чи скористав з твоїх добрих рад?

— Ну добре, ходім, — сказав Борис і знов попав в якусь задуму, ідучи попідруку з Тоньом до невеличкої, чисто вибіленої офіцини в кутку саду на схід від дому; в тій офіцині жили паничі літом, бо тут їм і холодніше і вигідніше було.

А між тим в покою пані Трацької йшла інша розмова. Пані кинулась на фотель, а взявши з комоди вахляр, почала холодитися.

— У, та й змучив же мене той незносний хлоп! — сказала вона. — Але бо й ти, Густю, — додала, по хвилі звертаючись до доньки,— бачиш, що се грубіян, чоловік без виховання, і не перестанеш з ним розмовляти. Я аж сама не знала, що зо мною діється, слухаючи його бесіди.

— Мама надто остро судять,— сказала немов в задумі Густя. — Мені він не видався ані грубіяном, ані чоловіком без виховання.

— Ха, ха, ха! А се хіба добрий тон закидати дамі, що не знає етнографії, не розуміє того, що говорить?

— Але ж се правда, моя мамо. Я ж справді етнографії не знаю. А хіба ж він для доброго тону мав брехати?

— Моя мила, я сего не жадаю, хоть добрий тон часом і сего вимагає. Але повинен знати, як сказати, коли що сказати і коли змовчати.

— Але мама йому відрізали,— сказав, сміючись, Едмунд, що тільки що ввійшов до покою. — Замовк, немов води в рот набрав.

— І чого він до нас приплентався?

— Та так, вандрує по горах. Я здибав його, як босяком, несучи черевики на плечах, і з підкоченими повиш колін штанами переходив вбрід через Стрий. А Тоньо взяв та й запросив його до нас.

— Фі! Зовсім по-хлопськи. І швидко ж піде?

— Не знаю. Тоньо казав, що швидше, як за кілька день, його й не пустить.

— Коли він мамі такий нелюбий,— сказала якось терпко Густя,— то можна дати йому пізнати, щоби йшов собі геть.

— Ну, моя мила, сего не можна, не випадає,— сказала пані Трацька,— хоч я й дуже була б рада, якби нам якнайскорше позбутися сего непрошеного гостя.

— Тоньо буде певно читати йому свої вірші,— злобно замітив Едмунд, знаючи, що мати дуже не любить Тоня за його віршування.

— Вже мені ті його вірші кілком в горлі стоять! Зовсім хлопець одуріє, від усякої пожиточної роботи відіб’ється, на дурниці весь час потратить,— дразнено сказала пані Трацька.

— Але ж, мамочко, може той пан Граб Тоньові і Мундзьові дати деякі ради і інформації про університетське життя. — сказала Густя.

— Мені не треба його рад,— сказав Едмунд, гордо відкидаючи назад голову.— Дам собі раду й без него.

— А все-таки, мамцю, я думаю, що коли не оба, то бодай Тоньо може скористати з його рад. Який там і є його тон, але, впрочім, він мені здається чоловіком серйозним і розумним.

— Що се з тобою, Густю,— сказала до неї мати,— чи не впав тобі сей мужик в око, що ти так його борониш! То, певно, за ті імпертиненції, котрих він тобі наговорив!

— Мамочко,— сказала, спалахнувши, Густя,— я не бороню його, але говорю, що думаю. А імпертиненцій від нього я ніяких не чула,— противно, чула дещо такого, над чим і мені, і всім нам варто би добре подумати.

З тими словами вона вийшла з покою.

Мати зачудованими очима погляділа вслід за нею, здвигнула плечима і, звільна махаючи вахлярем, обернулась до Мундзя, що розперся в фотелю під вікном і пальцями тарабанив марша по столику. Її очі з любвою спочили на гарному, трохи обпаленому сонцем лиці, на зграбному стані і на білих руках сина.

— Ну, Мундзю,— сказала вона м’яким ніжним голосом,— розкажи ж мені тепер, де ви до обіду бували, куди пропадали?

Едмунд засміявся.

— Е, мамо, то би багато розказувати, а мало слухати. Я був нині таким героєм, який ще й відроду не був.

— Героєм? Яким героєм?

— Кулика хотів убити і не вбив, і се ще найліпше сталось. Кленя вбив, але мало й сам смерті не пожив. А вкінці жида не хотів убити, та мало справді не вбив.

— Що, що, що ти говориш? — скрикнула мати, блідіючи і зриваючись з місця.

— Що мама чують,— сказав Едмунд нібито рівнодушно, стараючись не показати по собі, що йому приємне те вражіння, яке зробили на матір його слова. І, звільна цідячи слово по слові, немов говорячи о якійсь посторонній речі, він почав розказувати про свою пригоду з кленем, а коли дійшов до того, як, почувши корч в нозі, випустив рибу, а сам безвладно пішов на дно, глянув на матір.