Не спитавши броду - Франко Іван

Він говорив завсіди дочірними словами і стерігся перед чужими і низькородними скомпромітуватись яким-небудь грубим словом, хоч дома, а особливо перед молодшим братом, не раз умів бути й грубіяном. Додати до того правдиво панські уподобання його в їзді верхом, фехтуванні шаблею, танцях і гімнастиці, в полюванні і розговорах о всіх тих речах з подібними до нього паничами — борони боже, з низькородними! Для тих він мав тільки напівпротекціональну, а напівіронічну "благосклонність" — а будемо мати перед собою повну духову фізіономію панича Едмунда Трацького, укінченого ученика сьомої класи гімназіальної в Перемишлі.

Молодший брат його Антоній — або, як його звичайно звали, Тоньо,— неначе зовсім з іншого дерева яблуко. Ростом, як на свій вік, високий, плечистий і костистий, лицем крихітку смаглявий, з чорним, грубим і, мов щіть, прямо стирчачим волоссям, з чорними, мов уголь, яркими очима, з правильними, але грубими і повними очертами лиця і з здоровою краскою на щоках, з великими і сильними руками, немов сотвореними для плуга або для сокири,— походив на якусь гарну хлопську дитину, приняту панством Трацькими на виховок. Тільки високе, широке і блискуче чоло, очі, ніс, і уста, великі, з товстими, хоч і дуже гарно викроєними губами, були мов скопійовані з батька.

А вже натурою, темпераментом, уподобами своїми Тоньо не вдався ні в кого з сім’ї. Відмалку повільний, флегматичний і склонний до задуми, недбалий на поверховий вигляд, він був правдивим хрестом для матері, котра ніяк не могла йому вщепити в голову своїх правил чемності і дистинкції. Не знати, чи задля вічних наган та сварок матері, чи з якої вродженої симпатії, він найрадше любив пересиджувати в кухні, слухати гомону і жартів слуг, бавитися з простими сільськими дітьми в їх прості, а не раз і зовсім з погляду пані Трацької неприличні забави. Тільки в такім товаристві він оживлювався, гомонів і бігав; в покоях ставався мовчазливий, неповертливий, незграбний, або, як говорила мати, зовсім дикий. З часом однако ж удалось матері його трохи обтесати .і освоїти — головно причинивсь до того вплив старшої сестри, котру Тоньо дуже любив, — але зробити з нього панича на взір Едмунда мати таки не здужала. Противно, в школі він дружив з біднотою, а уникав товариства обивательських синів; гроші, які діставав від батька, повертав не на краватки, манжети, запинки та інші того роду цяцьки, а на запомогу своїх бідних товаришів та на книжки, котрих за кілька літ у нього назбиралась повна шафа. Батько наняв для них у одного латинського каноніка дві комнатки, осібну для кождого,— і ті комнатки швидко приняли фізіономії, зовсім не подібні до себе, а характеризуючі вповні різницю духових фізіономій обох братів. Едмундова комнатка, чистенька і елегантна, мов салоник, з великим дзеркалом на стіні і з гарними меблями, випозиченими у хазяїна за невеличкою місячною доплатою; в головах над ліжком висіла мисливська трубка, гарно роблений ріжок до пороху, а понад тим розіп’ята на дощечці і засушена красоворонка, застрілена самим молодим властивцем. Праворуч над ліжком на стіні висіла стрільба — маленький, а коштовний револьвер і райтпайч. На стінах пишались фотографії батька й матері і самого Едмунда,— фотографії цілого класу своїх товаришів він не хотів туди вішати і навіть купити не хотів. Зато Тоньова комнатка убрана була зовсім простенько, хоч і вигідно. Крім ліжка, шафи з книжками і другої з одінням, не було в ній нічого, лиш великий дубовий стіл на середині з поставленими довкола нього восьми чи десяти простими кріслами. Тоньо з своєї комнати зробив читальню для своїх товаришів, куди в вільні години сходилася купка учеників, чи то користати з Тоньової бібліотечки, чи так-таки вчитися спільно. Особливо зимою багато бідніших учеників користало з щирих запросин Тоня; учитись, писати або читати в теплій, гарній комнатці було далеко приємніше і корисніше, ніж в тих нужденних тісних та душних норах, повних не раз диму, дітей і ремісницького стуку, в котрих мусили жити бідні ученики. То й само собою розуміється, що Тоньова комната не могла бути така чистенька, як Мундзьова: поміст заболотяний та мокрий, по кутах напльовано та понакидувано недокурків сигар, огризків овочів, ліжко пом’яте, бо й на ньому не раз сиділи ті, що не мали місця при столі, а на столі в неладі накидані книжки, папери та пір’я. Едмунд, проходячи через Тоньову комнату до своєї, звичайно тільки кривився та тайком спльовував; зразу він сварився на брата, жалівсь хазяїнові, але, коли все те нічого не помогло, махнув рукою. Часом тільки він заходив туди, щоб попросити кого-небудь з братових гостей — зробити йому задачу або показати розв’язку якої-небудь математичної формули,— та й то, одержавши, чого йому було треба, зараз уходив до своєї комнати, куди нікого не впускав, крім кількох своїх спеціальних приятелів-обивательчуків.

Оба брати ходили до одного класу. Зразу Едмунд ішов звичайно першим в класі, бо був і спосібніший, і більше розвитий від брата. Але вже від четвертого гімназіального діло змінилося. Едмунда почали занімати інші речі, книжка чим раз більше надоїла йому, він почав занедбуватись. Натомість Тоньо аж тепер засмакував в науці: експериментальна фізика, наука природнича — от що заняло його найбільше. Він почав з запалом братися до науки і перегнав брата, котрий зійшов аж на десяту локацію. В вищій гімназії діло пішло ще далі тою самою дорогою. Тоньо держався між першими, Едмунд ледве-ледве перелазив з класу до класу. Замилування до природи поклало незгладиму печать на всю Тоньову вдачу, тим більше, що скріплювалося вродженим його нахилом до задуми і тихої обсервації, його флегматичним спокоєм і спосібностю хоч туго, але зате тривко, на довгі часи принімати вражіння внішнього світу. Оце замилування проявлялось і в усіх його уподобах. Від весни до пізньої осені він найлюбіше бродив по лісах та полях, збирав рослини та комахи, ловив мотилі та мухи, далі від своїх товаришів, селянських дітей, навчився ловити руками рибу і раки, шукати і розпізнавати гриби. Від тої пори закинув збирання комах та непригідної хопти, а таскав додому гриби та раки, на велику радість куховарки. Едмунд сміявся з тих чисто хлопських братових уподобань, але Тоньо походив в тім згляді на грубошкірого звіра, котрого не проймеш батогом: сміх брата зовсім не вражав, а, противно, розвеселював його, і він починав і сам добродушно сміятися, немов се не про нього річ.

Але любов до природи оживила і порушила в Тоньовій душі ще одну живу струну — поезію. Він, переставши ловити та настромлювати на шпильки комах та метеликів, переставши засушувати цвіти, любив не раз цілими годинами лежати на високих берегах Сяну серед цвітів і придивлятися безконечному рухові та життю в природі, вслухуватися в ЇЇ безконечну, а так гармонійну пісню. В таких хвилях йому здавалося, що вся його істота, всіми порами насисається якимсь чудовим блиском, таємними а чаруючими звуками і що ті блиски та звуки не гинуть в нім, не розпливаються, а живуть, носяться в крові, бігають по нервах, немов якісь самостійні, живі і свідущі істоти, що все нутро його заселене ними, що весь він ясніє в темноті, дзвенить серед тиші. І почав він якимись іншими, обновленими очима глядіти довкола себе, на своїх товаришів і на всіх людей, в хлоп’ячому серці почали накльовуватись якісь несупокійні мрії, якісь неясні питання та сумніви. З гарячковою жадобою кинувся він читати книжки; читав, що попадалось йому в руки, без розбору і ладу, починаючи Шекспіром, а кінчаючи Еженом Сю. Але ніде не находив вдоволення, чи, радше сказати, ніщо з прочитаного не западало йому доволі глибоко в душу. Аж случайно попавший в його руки перший том поезій Ніколая Ленау на довший час притяг, причарував його до себе. Наскрізь оригінальна вдача сього геніального поета, його глибоке понімання природи як живої частини власного я, а радше понімання власного я, тонучого в природі, живучого в ній і з нею, близько, нерозривно, та безмірна повня життя напівсонного, а напівдійсного, яка видніється в природі крізь ту поезію, мов через чародійську, всеоживляючу призму,— все те глибоко вразило чутку душу молодого хлопця, і то тим дужче, бо застало в ній вже готову любов до природи і чималий запас живої обсервації. Все те, що він підглянув і підслухав, лежачи годинами серед цвітучої луки або над берегом Сяну під палаючим промінням сонця або під легким літнім дощиком, чи то блукаючи по лісах,— усе те відживало перед ним, прояснювалось якимсь новим світлом і обливалось несказанно чаруючим сяєвом під впливом Ленаувої поезії. Задля того він і не читав тої книжки нараз, а брав щодня одну або дві поезійки і перечитував їх кілька разів, так що, звичайно, вони цілком оставались в його пам’яті,— і опісля вже певно кілька день раз у раз був під їх впливом; строфи поезії були для нього немов дзвіночками, що, раз задзвенівши, викликали безконечні ряди виображень, котрі проносились вихром, зливались, комбінувались і наповнювали душу якимись несказанними солодощами, якоюсь тугою і резигнацією, котрої цілей і причин і дослідити годі. Але поезія Ленау, то не сонний романтизм; є в ній доволі й різких, мужеських нот, що не дають чоловікові забутися і розплистися в мряці сонних мар. І на Тоня ті різкі ноти впливали освіжаючо і не дозволяли йому забутися і замрітися, не присипляли в його душі будячихся важких та пекучих сумнівів о людськім житті, знанні і віруванні, до котрих, хоч і невеличкий, та несмілий привід давала гімназична наука і розмова з найспосібнішими та найбільше мислячими товаришами. І от почав він під тими впливами пробувати й власної сили на полі поезії. Зразу хапався перекладувати на польське деякі улюблені твори улюбленого поета, але швидко побачив, що якраз ті найхарактерніші його ліричні твори майже непереводимі,— так тісно і нерозривно зв’язані з духом німецької мови. Покинув переводи і почав тайком від усіх товаришів складати свої власні думи та виображення в віршову форму. Його думлива, флегматична натура не дала йому впасти в ту западню, в яку впадає найбільша часть початкуючих поетів-гімназистів, в западню многописательства і поверхового та пустого віршомельства.