Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

І тоді ж — з великої любові й щастя — зачали вони свою другу й останню дитину.

Священна війна

Священні війни в Греції — хоч і називалися священними, але по суті своїй ніколи не мали релігійного забарвлення — породжувалися соціально-економічними причинами. А для того, хто бажав втрутитись у грецькі справи, вони були чи не найзручнішим приводом.

Це добре розумів Філіпп.

На той час він зміцнив своє військо, централізував управління і за рахунок фракійського золота значно підняв економіку. А тоді заходився розширювати територію своєї держави. Після захоплення грецьких міст на фракійському узбережжі володіння Македонії вже простягалися до берегів Істра. Приєднавши частину Іллірії, Філіпп розпочав підготовку до захоплення Греції — це була його найголовніша і найважливіша мета на першому етапі боротьби за македонське панування у всій ойкумені. Але потрібний добропристойний привід, аби під виглядом захисту греків втрутитись у грецькі справи.

І такий привід швидко знайшовся.

Ним стала Священна війна (355—356), під час якої на території дельфійського храму — грецької святині — зіткнулися політичні інтереси двох еллінських держав — Фів і Фокіди. Коли двоє зчепляється, третій завжди знайде причину втрутитись і собі. Хоча б під виглядом примирення чи допомоги потерпілому, слабкішому. І Філіпп відчув: кращого випадку для нападу на греків годі й шукати. А зовні він ще й добропорядний. Сама доля посилала йому таку зручну нагоду. Ні, він обачний і просто так, як загарбник, війною на еллінів не піде, а все зробить, щоб його похід мав вигляд допомоги одній з ворогуючих сторін. І тоді ніхто його не звинуватить в агресивності. Але квапливість в такій справі шкідлива, доводиться терпеливо вичікувати свою здобич біля нори.

Філіпп, привівши військо в повну бойову готовність, заходився чекати слушного часу. А події тим часом стрімко розгоралися.

Колись Фіви після блискучих перемог полководця Єпамі-нонда утвердили свою гегемонію над Середньою та Північною Грецією і поривалися її утвердити над усім еллінським світом. Та сил — ні економічних, ні воєнних — для досягнення мети Фіви не мали. Більше того, Фіви за останні роки втратили міць, престиж їхній падав. Це відчули вчорашні союзники і почали робити все, аби підрубати під корінь рештки могутності Фів. Зрештою вони просто відмовили їм у воєнній допомозі. Фокіда взагалі вийшла з покори. І тоді Фіви, щоб упередити небажані для них події, вирішили нанести удар. Використавши свою провідну роль в Дельфійській амфіктіонії — релігійному об'єднанні грецьких міст,— Фіви звинуватили фокідійців у святотатстві. Ті, мовляв, неправильно використовують храмові землі. Під натиском Фів на зібранні амфіктіонів Фокіді присудили сплатити велику повинність, а на випадок відмови — вигнання з Амфіктіонії з конфіскацією їхніх земель на користь дельфійського храму.

Фокідійці рішуче відмовились коритися, що було б рівнозначно крахові, вирішили захищати свої права на полі бою. На чолі їхнього війська став стратег Ономарх із своїм товаришем Філомелом, який гаряче закликав співгромадян не коритися несправедливій ухвалі амфіктіонів. Він же звернувся до Спарти, прохаючи її виступити разом з Фокідою проти Фів. Спарта була незадоволена Фівами, що значно ослабили її своїми минулими перемогами, і особливо відторгненням від неї Мессенії. Тож послаблен-

5*

131

ня Фів і зменшення їхнього впливу у Греції Спарті було на руку. її цар Архідам пообіцяв Філомелу підтримку.

Тим часом Ономарх заручився згодою народного зібрання і разом з Філомелом довів численність війська до двадцяти тисяч. Але таке військо треба було на щось утримувати. І тоді Ономарх з Філомелом зважилися на ризикований вчинок — захопили багатий храм Аполлона в Дельфах. А щоб виправдати в очах ел Лнів цю акцію — нечуване досі явище! — Філомел випустив відозву, в якій поклявся зберегти в цілості й недоторканності скарби Дельф. Але виконати клятву він не зміг: щоб утримувати військо, потрібні були чималі кошти, і, згнітивши серце, відчуваючи, що це добром не закінчиться, Філомел змушений був узяти частину священних скарбів храму Аполлона. Правда, він всіляко виправдовувався в очах громадськості, заявляючи, що це не грабунок, не якийсь там незаконний захід, ні. Він усього лише захищає права предків від несправедливих вимог амфіктіонів. А гроші у храмі взяв як позику і неодмінно їх поверне із вдячністю.

Після захоплення фокідійцями дельфійського храму Фіви згукали у Фермопілах зібрання амфіктіонів, яке й закликало всіх до боротьби за священні Дельфи. Тим часом Філомел по весні перейшов у наступ, вторгся в Локріду, розбив локрідійців та загін їхніх беотійських спільників, потім завдав поразки фессалійцям, котрі поспішали на допомогу локрідійцем. І тоді тринадцатитисячне беотійське військо вступило в Фокіду. У битві в долині Кефіса Філомел потерпів поразку й поліг на полі бою. Головне командування взяв на себе Ономарх. Зібравши рештки війська, він повернувся в Дельфи.

А конфлікт тим часом ширшав і ширшав.

У війну втрутилась Фессалія, захоплення якої вже давно задумував Філіпп. І хоч була вона значно ослаблена частими повстаннями та міжусобицями своїх міст, все ж зважилась на війну.

Ономарх із своїм братом Фаілом, який замінив загиблого Філомела, зібрали нове велике військо. З міді та заліза виготовили чимало зброї, а зі срібла та золота — грошей, якими Ономарх збирався підкуповувати ворогів. Спершу він пострачував або повиганяв своїх внутрішніх противників, зміцнив владу і заходився цілеспрямовано і вперто спустошувати союзні Фівам міста. А потім зробив успішний похід у Фессалію, спустошив Доріду і почав війну з Фессалійським союзом.

Налякані успіхами фокідійців, Фіви та фессалійська знать звернулися до Македонії за допомогою.

І Філліпп відчув: ось вона, та мить, якої він так терпеливо чекав.

Часу гаяти не став, і македонське військо нестримною лавиною ринуло в Середню Грецію. Знаючи про релігійний фанатизм греків, Філіпп всюди невтомно запевняв, що допомагає фівинцям, бо він не загарбник і не агресор, а всього лише йде карати за святотатство. І для греків він — захисник і друг.

В чотирьох стінах гінекею

І знову цариця самотня.

І — нещаслива. І нікому не потрібна. І не знає, що робити. Чи, може, заплющити очі і вдавати, що все добре, що так і має бути? Ні, душа з цим ніколи не змириться. То, може, вона надто перебірлива чи вимоглива? Надто багато науявляла про щасливі та радісні дні, що чекатимуть на неї після заміжжя? А раптом життя таке і є: одноманітне, прісне, занудливе? То як бути? Змиритися й махнути на все рукою? Ні, ні, з останніх сил переконувала себе, життя насправді не таке. Он у Філіппа воно зовсім інше. Він завжди в дорозі до незвіданого. І день на день у нього не схожий. "Так що ти хочеш, коли Філіпп чоловік,— заперечував внутрішній голос.— А чоловіків більше у світі, ніж жінок". Вона це знає, бо так є і так буде, а змиритися з такою несправедливістю не могла. Як їй хотілося волі! У всьому: в душі, у діях, в житті... А волі якраз і не мала. Мусила нидіти в чотирьох стінах. Та й куди вона, жінка, нещасливе, нижче в порівнянні з чоловіками створіння, без дозволу чоловіка посміє піти із своєї незамкненої, але все одно в'язниці, званої гінекеєм?

І хоч ти цариця, але, коли ти жіночого роду, ти така ж підневільна, як і всі інші еллінки. Олімпіада ж хотіла діяти, діяти як цариця, наказувати й володарювати, підкоряти, панувати над одними, йти походом проти інших. Багато чого їй хотілося, душа бунтувалась, як птах у золотій клітці. А натомість мусила байдуже сидіти в гінекеї, володарювати над ледачими слугами чи рабами. Цариця, а влади не мала. Аніякої. Хіба що у своєму гінекеї, у чотирьох його стінах. Не про таке панування мріяла, коли їхала засніженими горами й лісами в країну бога-цапа Карана. Так можна все життя просидіти в чотирьох стінах гінекею і нічого не висидіти. А досить вийти на вулицю, як відразу ж позад неї мовчазними тінями з'являлися ефеби на чолі з Леонідом, які наганяли на не! таку ж нудьгу, яку варта наганяє на в'язнів. Бережуть ефеби царицю чи, навпаки, тримають її під пильним оком?

Йшла лункими кам'яними плитами в дальній куток двору до високої оборонної стіни (вона оперізувала царський палац, друга така стіна, ще потужніша, оперізувала все місто), що відгороджувала її од волі. Мовчазні тіні — Леонід з ефебами — нечутно пливли за нею, Олімпіада зітхала, здавлювала в серці нудьгу, що межувала з відчаєм і могла ось-ось вихлюпнутись назовні нестримним гнівом. Крутими кам'яними східцями піднімалася на кутову вежу з бійницями, виходила на широку, зубчасту оборонну стіну. Нагорі її зустрічав вільний вітер, якого спинити могли хіба що круті піднебесні гори. Вдихала його жадібно і спрагло — слава богам, що хоч на оборонну стіну їй дозволяється піднятися без спеціального на те дозволу. Варта, котра день і ніч походжала стіною, загледівши царицю, делікатно відходила. Але так, аби бачити свою володарку і не спускати з неї пильного погляду...

Цариця застигла на стіні, вдивляючись у далечінь. Вітер віяв їй в лице, грався волоссям, що спадало на плечі з-під гостроверхої пласкої шапочки, лопотів полами зейри. А вона, ловлячи губами, очима, лицем, душею свіжий вітер, завмирала збентежено. Перед нею внизу і ген вдалині все ще загадкова їй Пелла, столиця того царства, у якому вона, не маючи влади, є царицею. А за містом ще одна оборонна стіна. Куди не поткнись, всюди стіни, стіни, стіни: у гінекеї, у дворі, у місті. Невже десь є воля і простір? Невже там немає глухих мурів?

Здавалось, що воля була аж ген-ген, за міськими стінами. З одного боку на обрії синіли гори, укутані білими хмарами, а з другого — бухта голубої морської затоки, на березі якої і розкинулась Пелла. Між горами і бухтою, вигинаючись і петляючи, простяглися дороги. Скачуть по них вершники, сунуть валки. Як заздрила тим, хто зараз їде навстріч незвіданому! А що, вона висидить у своїй в'язниці-гінекеї? Вдихала вітер, що линув з далеких країв, і відчувала в душі гіркоту. Чи сам вітер був з гірким присмаком, чи в душі ятрилась гіркота?

— Царице,— неголосно озивається позад неї Леонід.— На стіні холодний вітер, недовго й простудитись...

І знову попливли в гінекеї дні за днями, тиждень сплив, місяць, другий...