Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
До всього ж Євмен у душі не схвалював царський намір щодо нападу на Грецію, але перечити Філіппу не осмілився. Євмен шанував еллінську культуру і самих греків, тому й не хотів іти на них війною з військом Філіппа. Але що вдієш. Цар радиться не з простими смертними, а з богами, як вони вирішать, так і буде. А втім, грецькі боги не завжди відверті і здебільшого вдаються до алегорії, що може обернутися лихом для того, хто не так її витлумачить чи й сприйме. Коли знаменитий лідійський цар Крез через свого посла, піднісши дарунки, звернувся до дельфійського оракула із запитанням: чи вести йому війну з персами, відповідь була небагатослівна:
"Галіс-ріку перейшовши, Крез велике царство зруйнує". Крез наївно сприйняв це віщування за сприятливе для нього. А яке царство буде зруйноване, як тільки він перейде ріку Галіс, Крез уточнювати не став, бо й так було ясно — перське. Не задумуючись більше і не підозрюючи лиха, він виступив у похід. І ледве перейшов ріку Галіс, як у першій же битві потерпів нищівну поразку і сам потрапив у полон до перського царя Кіра. Правда, згодом Кір помилував його і відпустив на волю, але царство Креза — велике, до речі,— було зруйноване. Обурений віроломством дельфійського оракула Крез вдруге відрядив у Дельфи свого посла і велів йому піднести в дарунок лжевіщуну той ланцюг, у якому його тримав Кір. І ще велів запитати божество: чи не соромно йому, Аполлону, неправдивим віщуванням підштовхувати його, Креза, на несприятливу для лідійського царства війну?..
На це оракул дав таку відповідь. Перше: навіть сам Аполлон не може уникнути того, що визначено долею, бо фатум панує не лише над простими смертними, а й над богами. Друге: винуватий сам Крез, котрий не так витлумачив віщування. Адже справді в результаті війни було зруйновано велике царство. Тобто царство самого Креза — і тому віщування є правдивим. От якби Крез вдруге запитав тоді оракула, а яке велике царство той має на увазі, то відповідь Аполлона була б яснішою... Пригадавши цю повчальну історію, Євмен подумав, що все-таки винуватий не оракул, а сам Крез, адже царю, який збирається на війну, треба більше покладатися на власні сили, а не на віщування оракула. Тому й Філіппу, пам'ятаючи сумну долю Креза, треба бути обережним і не дуже вірити віщунам.
Дихати все важче й важче, в голові починає паморочи-тись від їдучих випарів. Та ось піфію наче хто розбудив, вона здригнулася, з трудом звела голову. В її затуманених, наче посоловілих очах спалахнули якісь іскорки, і Євмен мимовільно відступився від неї на крок, бо здавалось, що піфія дивиться йому в душу і вже знає, на яку війну зібрався македонський цар. Та піфія дивилася мимо нього, і він трохи заспокоївся.
Минуло ще трохи часу, і піфія нарешті розтулила губи і щось забурмотіла. Євмен напружив слух, але нічого не міг розібрати. Піфія бурмотіла все швидше і швидше, і царський посланець зміг розібрати лише кілька слів: "Філіпп", "квадрига", "успішно"... Жерці-товмачі швидко записували те, що недоладно бурмотіла піфія. Та ось вона вмовкла — так же негадано, як і починала говорити. На її стомленому і, здавалось, байдужому лиці не було жодного почуття.
— Прошу...— жрець вивів Євмена з адітону на свіже повітря.— Відповідь отримаєш завтра, але не читай її. Пергамент розгорне лише той, хто звертався через тебе до бога,— цар Філіпп.
Зустріч в потаємній кімнаті
Як несподівано зник Філіпп з Пелли, так несподівано й з'явився у своїй столиці — заклопотаний, але, як завжди, бадьорий, засмаглий на вітрах далеких доріг. М'яка, русява борідка значно виросла, навколо променистих очей з'явилися перші дрібні зморшки, і від того здавалося, що цар доброзичливо та лагідно посміхається, сповнений якоїсь внутрішньої благодаті. І сам він скидався на такого собі кмітливого селянина — хитрого і трохи ніби хмільного. Про царицю не запитав, а лише поцікавився, як поживає його спадкоємець Александр. Отримавши схвальну відповідь, зібрав найближчих гетайрів та й загуляв з ними на всю ніч. А вранці, навіть не прилігши після веселої ночі, велів покликати до нього свого радника і друга Антіпатра. Філіпп його цінував як політика і як державного мужа, на якого завжди і за будь-яких обставин можна покластися і завжди бути впевненим: Антіпатр ніколи не підведе. Служив він ще попередньому царю Пердіцці III, в порівнянні з Філіппом був уже зрілою людиною, тертий та м'ятий і в житті, і в політичних інтригах та чварах двірцевої знаті, де він теж користувався чималим впливом. Якщо сам цар любив гульнути (в перерві між війнами) і гульнути добре, коли хмільна, розвесела ніч змінювала такий же день, а день знову ніч, то Антіпатр майже не вживав вина. За бенкетним столом їх — царя і радника його Антіпатра — ще не бачили ніколи; в той час як цар бенкетував, втрачаючи дням і ночам лік, чи відсиплявся від гульок, Антіпатр залишався тверезим і не спав — беріг царство. Може, тому Філіпп і гуляв багато, по кілька діб підряд, знаючи, що на випадок чого тверезий Антіпатр завжди напоготові.
Підтягнутий, свіжий і бадьорий, стрімкий та легкий у ході, з розумними і хитрими очима, що так молодо блищали, Антіпатр — повна протилежність своєму царю. Якщо Філіпп при всій своїй розсудливості, хитрості та винахідливості все ж іноді гарячкував (тоді в ньому з'являлося щось хлоп'яче, задерикувате і відчайдушно ризиковане), то Антіпатр ніколи не втрачав землі під ногами і спокійною поміркованістю гасив зайве збудження молодого царя чи спрямовував його в потрібне русло або й стримував від поспішних чи необдуманих кроків і вчинків. Тож Філіпп без поради з своїм радником і другом не приймав жодного рішення. Тому завжди й вигравав, бо завжди вмів слухати досвідчених і бувалих. До того ж Антіпатр зарекомендував себе зрілим політиком і дипломатом, особливо в стосунках з греками. Еллінська культура йому була близькою, радник підтримував дружні стосунки з грецькими філософами і навіть сам писав книги. Будь-коли, вдень чи вночі, запитай його, що зараз твориться в еллінському світі та його колоніях, Антіпатр без затримки дасть точну і вичерпну відповідь і порадить, як краще царю повестися в тій чи іншій ситуації.
А викликано його було не в тронну залу македонських царів, а в маленьку потаємну кімнатку, вхід до якої завжди чатували гетайри і де Філіпп любив усамітнюватись, коли мав над чимось серйозно подумати чи прийняти якесь важливе рішення. Там же він приймав своїх радників, коли справа набувала великої державної ваги і не підлягала розголошенню. Кімнатка добре знайома Антіпатру — вузька, без вікон, з кількома бронзовими лампами. Під стіною ложе, заслане ведмежим хутром, поверх якого накинута овеча шкура (цар іноді й спав там, по-простому, по-похідному), посеред кімнати стояв мармуровий столик із позолоченою скринькою, де лежали особливо важливі справи, на чільному місці стояв широкий стілець з високою спинкою та позолоченими підлокотниками у формі лев'ячих голів, збоку — простий стілець для радника.
Коли Антіпатр зайшов до потаємної кімнати (про її існування не знала навіть цариця Олімпіада), ефеб у шоломі з гребенем, в голубій туніці й блискучих мідних латах, з коротким мечем на стегні, упізнавши прибулого, стукнув калаталом в бронзовий щит, що висів біля дверей, і, посторонившись, жестом запросив радника зайти. Антіпатр переступив поріг. Цар у білосніжному вовняному гіматії стояв біля столу і щось перебирав у скриньці — він, певно, тільки-но зайшов.
— Хайрате! — привітався Антіпатр.
— Хайрате! — не обертаючись, відповів цар, все ще порпаючись у скриньці. Та ось він нарешті знайшов у ній те, що шукав, ляснув у долоні, і тієї ж миті вбіг служка. Філіпп повів плечем, служка, підбігши, став навшпиньки, зняв з царя гіматій і нечутно зник. Лишившись у хітоні, цар полегшено зітхнув, сів у своє крісло і жестом запросив сісти й радника. З похмілля цар почував себе негаразд, облизував сухі губи, у всьому тілі стояла спустошлива втома. Потягнувшись до хрускоту в суглобах, тихо застогнав крізь стиснені губи і глянув на радника. Той сидів, як завжди, свіжий, бадьорий, з ясними й чистими очима та рум'яними щоками.
"Молодіє з віком, чи що?" — не без заздрощів подумав цар і, ляснувши в долоні, велів служці, котрий миттєво вбіг, принести холодного пива. Служка зник і відразу ж з'явився, обережно, аж якось наче врочисто несучи у витягнутих руках два великих кухлі. Поставивши на стіл, застиг із схиленою головою, але, тільки-но цар махнув рукою, тінню зник.
Філіпп показав раднику на один із кухлів.
— Дякую,— як завжди чемно, ухилився Антіпатр і додав з дещо осудливими нотками в голосі (з усіх радників тільки він один зважувався, щоправда, тактовно, дорікати цареві частими випивками): — Чи ж, бува, не рано?
— Вже пізно,— весело доказав цар, збуджено дивлячись на кухлі зі смачним балканським пивом.— Гуляли всю ніч... Але — досить застілля. Від сьогодні займуся тільки справами. Ось похмелюся — і до діла.
Залпом спорожнив кухоль, полегшено зітхнув, тильним боком долоні витер губи та вуса, пробіг пальцями по бороді і просвітленими очима глянув на радника.
— Що ти скажеш про Ісократа, грецького оратора, га? Йому можна вірити? На нього та його людей можна покластися? У нього надійні спільники? За ним стоїть політична сила у грецькому світі чи він дивак-одинак, котрий просто симпатизує мені?
— О так. Тобі, мій царю, Ісократ і справді симпатизує. Мої люди уважно стежать за невтомною і цілеспрямованою діяльністю названої тобою особи в Афінах і доносять досить втішні для нас вісті,— неквапливо почав Антіпатр.— Оратор Ісократ — досить відомий і впливовий у грецькому світі. Він не одинак і не дивак, за ним стоїть сила. Він має багатьох спільннків-однодумців. Якщо інший, не менш відомий оратор Афін Демосфен — наш противник і сили, що стоять за ним, теж виступають проти Македонії та її ролі в грецькому світі, то Ісократ, на наше щастя, друг Македонії, прихильник не демократії, як Демосфен, а міцної царської влади. Бо тільки вона здатна навести лад у грецькому світі, де постійно спалахують чвари-роз-брати. Свого царя там немає, тож Ісократ і покладає на тебе свої надії. На Ісократа не лише можна, а й треба покластися! Без нього та його прихильників наше проникнення в Грецію неможливе.
