Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Коней! Гетайри — за мною! їдемо в Пел-лу вітати сина мого і спадкоємця з появою на світ білий. І будемо з такої нагоди у Пеллі бенкетувати три дні і три ночі!..

Амфідромій, або скриня, повна золотих монет

Коли на дверях грецького будинку з'являвся вінок з оливкових гілок, то перехожі, глянувши на нього, неодмінно скажуть:

— Це житло відвідало щастя, адже тут народився хлопчик. Оливковий вінок — символ грецької хоробрості.

Коли ж у світ приходила дівчинка, на дверях з'являлася лише вовняна пов'язка — вовна символізувала жіночу працьовитість. І про такий дім перехожі вже не казали, що до нього завітало щастя — дівчині не-в кожній сім'ї були раді, особливо в багатодітних чи бідних. Всі хотіли хлопчика — майбутнього продовжувача роду.

І ось на дверях царського палацу з'явився оливковий вінок, і всі в Пеллі тільки й говорили про те щастя, що завітало до їхнього владики,— цариця народила йому сина.

Молодий батько1 спішно примчав з фракійського краю, щоб, як і годиться, здійснити амфідромій — церемонію визнання новонародженого хлопчика своїм рідним сином. Тільки тоді немовля здобувало права спадкоємності і визнавалося в цьому світі повноправним сином такого-то, а не байстрям.

У визначений день придворні, знать Верхньої та Нижньої Македоиій, двірцеві греки й фессалійці, гетайри, полководці та інші знатні мужі заповнили велику і препишну тронну залу македонських царів. На підвищення, де стояв інкрустований слоновою кісткою, золотом та сріблом багатий трон, під звуки музики піднявся цар Філіпп. Всі на мить схилили голови, виявляючи владиці своє пошанування.

— Хайрате! — привітно махнув цар рукою до знаті.— Хайрате!..

— Хайрате, хайрате! — відповіла цареві тронна зала. "Хайрате" — грецьке вітання, що було прийняте і в Македонії, означало "Радійте!". Сьогодні цар і справді радів.

Дзвінко залунали сурми.

У тронну залу увійшов дебелий глашатай і зарокотів могутнім басом, що так і шугнув під високе склепіння:

— Цариця Македонії Олімпіада із спадкоємцем престолу!

Олімпіада зайшла в пурпуровому плащі — висока, струнка, помолоділа після пологів, розквітла, вся в золотих прикрасах, з тонко підведеними бровами. На губах її блукала радісна посмішка, очі блищали, голова гордо піднята, і у всій її поставі — велич.

— Хайрате, царю,— привіталася вона дзвінко, посміхнулася до Філіппа і вся мовби аж засвітилася від щастя.

В руках цариця тримала сповиток. Немовля несла врочисто, як найбільший дарунок македонському цареві, і це так і було.

— Хайрате! — так же молодо і дзвінко відповів цар.— Радий бачити тебе, царице, з найдорогоціннішою ношею в руках.

Олімпіада зупинилася біля підніжжя трону.

— Царю македонський! — дзвінко вигукнула і в ту мить видалась вона Філіппу найпрекраснішою.— Перед усім народом македонським і грецьким, перед світом усім і перед богами заявляю: на руках у мене твій син і спадкоємець. Як і велить звичай, визнай і ти, царю македонський і батьку, мого сина своїм сином перед усім народом, перед світом і перед богами.

Філіпп рвучко звівся з трону, легко збіг з підніжжя в залу і підійшов до Олімпіади.

— Хайрате, царице, хайрате! Ти принесла мені найбільшу радість і втіху — я вдячний тобі за сина, спадкоємця мого трону і влади!

Злегка вклонившись, Олімпіада подала йому сповиток і випросталась — горда і велична. Філіпп обережно взяв на руки сповиток, кивнув немовляті, яке, виглядаючи із сповитка, посміхалося до світу білого безневинно, як посміхаються безневинно всі діти у світі.

— Так ось ти який, царевичу македонський? Чекав тебе, чекав. Радий, що ти нарешті прийшов у цей світ і порадував Македонію.

Із сповитком в руках рушив у кінець зали, де на обкладеному камінням домашньому вогнищі курився голубий димок. Як і велить звичай, щасливий батько п'ять разів обійшов вогнище з немовлям на руках, представляючи нового члена своєї сім'ї богині домашнього вогнища Гестії. Одночасно цим актом він залучав немовля до культу домашніх богів.

— Гестіє! І ви, боги, охоронці дому мого! — врочисто вигукнув цар, здіймаючи над собою сповиток.— Клянусь

вам, боги дому мого, що тримаю в руках сина свого і спадкоємця. Прошу вас, боги дому мого, теж визнати мого сина, і прийняти його в мою сім'ю, і захищати його віднині і завжди. А назву я сина свого Александром. Залунали сурми і стихли.

— Визнаю Александра за сина свого! — повторив цар, і на цьому церемонія амфідромію завершилась. Двірські навперебій почали вітати царя з народженням сина, лунала музика, чулися вигуки:

— Слава, слава нашому цареві і його цариці та їхньому спадкоємцю Александру, сину Філіппа, слава!

— Живи і радуйся, Александре, сину Філіппа! Філіпп віддав сповиток матері, та передала його Ланіці,

яка підбігла до цариці, взяла сповиток і швидко вийшла. Цар ляснув у долоні.

Слуги занесли до тронної зали велику і важку скриню, оковану по краях металом, розкішно розмальовану і прикрашену золотом.

Слуги нечутно вийшли, наче тіні розтанули, коли сонце зникло.

Філіпп сам підняв віко.

— Тобі, царице і матір сина мого,— і величним жестом показав на скриню.— Мій скромний дарунок!

Посміхаючись, цариця підійшла до, скрині, заглянула в неї і відсахнулась, як усім здалося, злякано. Скриня була повна золотих монет, новеньких, сліпучо-жовтих. То були щойно викарбуванГ золоті гроші царя Філіппа — філіппіки.

— Невже це багатство... мені?

— Тобі, царице, тобі,— посміхався Філіпп.

— Такого дарунка, царю, жодний чоловік у світі не дарував своїй жоні. Ця скриня мені здається щасливим, але неймовірним сном.

Посміхаючись, Олімпіада взяла одну монету — на однім боці зображена голова Аполлона з лавровим вінком, а на звороті — колісниця з двома кіньми. Тими царськими кіньми, що перемогли на Олімпійських іграх.

— Ти надто щедрий, царю.

— Ти теж щедра, царице, подарувала мені такого сина! А мій дарунок — всього лише скриня золотих монет. Що він важить у порівнянні з твоїм? Ти подарувала мені сина, і всі скарби світу я ладен покласти до твоїх ніг, царице!

Олімпіада раптом занурила руки в скриню, набрала повні жмені монет і, сміючись, підкинула їх високо вгору. Сяйнувши золотом, монети злетіли над нею і з дзвоном ПО-110 падали на мозаїчну підлогу, котилися, підстрибували, дзвеніли... А Олімпіада ще й ще занурювала руки у скриню, набирала монет, підкидала їх, сміялась і щось вигукувала, а що — й сама не могла збагнути. Бо щасливішої жінки в ту мить не було у всьому світі білому. І раділа вона не золотим монетам. Вона була щаслива від того, що Філіпп її любить і шанує, і вона — тільки вона! — його улюблена жона і мати спадкоємця македонського престолу. А всі непорозуміння, що не так давно виникали між ними, лишилися в минулому, як тяжкі й погані сни, яким ніколи-ніко-ли не буде вороття.

Адже ніхто не знає, який кінець його чекає

Щастя й цього разу виявилося оманливим, миттєвим. І вкотре Олімпіада мусила розчаровуватись: примару, звану щастям, неможливо спіймати. А тим більше втримати біля себе. Сьогодні здається, що воно нарешті прийшло до тебе, прийшло надійно і назавжди, ти веселишся і радієш, а завтра... Завтра од нього, щастя твого, вже й слід охолов... А може, тому, що його, щастя, взагалі немає? А є велика і вічна мрія людей, їхні нездійсненні прагнення і стремління будь-що стати щасливими. їхня безнадійна, зарані приречена на поразку погоня за рожевим міфом, легендою чи сонячною казкою людей всіх часів і народів, тих, що жили колись у світі білому, тих, хто зараз живе, і тих, хто ще житиме у ньому.

Кілька радісних днів і ночей, як Філіпп заскочив з Фракії в Пеллу,— і знову самотність. А без нього, без зрадливого і коханого Філіппа, вона вже не уявляла свого щастя. Та чоловік вдома бував не господарем, а лише гостем. І то — не частим. І від того — бажаним і жаданим. Олімпіада пам'ятала лише ті дні, коли цар бував у Пеллі. Та і як не пам'ятати, якщо тих днів стільки назбиралося за рік, що й на пальцях порахувати можна. А ті дні, коли царя з військом носило фракійськими та грецькими світами, зливалися для неї у довгі-предовгі місяці самотності. Життя проходило іншими дорогами, десь поза її гінекеєм, поза чужою їй Пеллою, і ті дороги напевне ж вели до щастя. А втім, хіба воно є у світі білому, щастя? Омана все то, віра у те, що ніколи не збувається. Філіпп постійно відсутній, і вона вже відчувала себе не так заміжньою жінкою, як удовою, у якої чоловік мовби і є, і водночас його немає. Казна-що таке! Думи гіркі серце точать, світ білий не радує. І не кануло в минуле непорозуміння, що звелося між нею та Філіппом, не залишило їх назавжди, як гадалося. Вона не любить Філіппа... О боги, невже це так? Іноді їй аж лячно стає від таких думок і таких почуттів... Не любить його, не любить, не лю... Ні, ні, вона ще любила Філіппа, але її велике почуття до нього, напевне ж, доживає останні дні. А що прийде в душу навзамін? Чи залишиться у ній пустка? Чи порожню душу захопить зневіра і змією вжалить її?..

Спершу думала: народить Філіппу сина і все зміниться. Народила. А що змінилося? Філіпп визнав сина за свого — спасибі й на тім! — і хутко зник. Ніби вона йому і не дружина, і не цариця його царства. Ніби і дому в нього немає, сім'ї. Чи збайдужів до неї? Не доведи, Боже... Знала, що в нього є жінки. А немає, так знайде. Чи й не клопіт для Філіппа. То нащо вона йому? Кляла себе і в'язницю свою, гінекей. Не склалися у неї стосунки і з двірцевою знаттю, надто гордою була, аби першою йти на поклін. А тутешні вельможні в свою чергу славилися гординею. До всього ж вважали, що македонською царицею мусить бути лише македонка, а не чужачка. Так і опинилась Олімпіада в самотині. Всюди люди, багато людей, а вона як на безлюдному острові...

І з Ланікою, найвірнішою своєю подругою, бачилась рідко. Подруга і царська ключниця — хто б міг це завбачити? — негадано завагітніла. Від кого? Коли? З любові чи так? Мовби ж невідлучно при цариці — і вдень і вночі, а бач... Ніби й чоловіками не цікавилась, до ероса наче зовсім байдужа, а бач... На шостому місяці. А втім, Олімпіада ні до чого не доскіпувалась, бо досить лише глянути на Ланіку, як та відразу ж заливається слізьми. Олімпіада й рукою махнула — Бог їй судія. Самотня вона, ні сім'ї, ні чоловіка, ні дитини.