Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Та й те золото, що видобували, було не чистим, його плавили в тиглях, і тоді частинки легкої породи, яку неможливо було відділити іншим способом, плавлячись, піднімалися на поверхню як шлак. А вже потім рафінували золото, цебто очищали його від різних домішок, і зокрема від срібла, що завжди було в руді. Для цього в розплавлене золото додавали свинець та інші очищувачі, як, наприклад, солому чи висівки. Під їхньою дією домішки відокремлювалися від золота, з'єднувалися із свинцем, що легко окислювався, і разом з ним вилучалися під час плавлення. Так прожарювали доти, доки "жар не пожирав свинець", залишаючи в тиглях чисте золото.

Гора Пангея, ім'ям якої і називалися фракійські золоті рудники, зверху й донизу прорита поверхами, між якими залишалася стеля в десяток метрів завтовшки. В золотоносній породі прокладалися одна біля одної штольні, що йшли в глиб гори на триста метрів і з'єднувалися з безліччю поперечних штреків. Між ними стояли цілики — нечі-пані частини руди, вони й підтримували стелю поверхів.

Мільйони і мільйони тонн руди дістали десятки тисяч рабів з черева Пангеї, аби добути кілограми золота. А мали ті раби всього лише молоти, заступи, залізні клини, корзини, мотузки та глиняні світильники. І страшну приреченість та безвихідь, адже до кінця своїх днів, до останнього подиху мали довбати й довбати гору.

Повітря в чорнім підземеллі важке, задушливе, не для дихання. Воно переповнене кіптявою і сажею — глиняні лампи не стільки світили як чаділи. Порода тверда, спершу її розжарювали вогнем (для цього в тих задушливих норах розводили багаття), а тоді швидко охолоджували водою і брили відколювалися з тріском, гулом і гуркотом. Штольня наповнювалась димовим газом та парою — раби задихалися. А не захочеш робити — вб'ють на місці жорстоко і винахідливо. А жити хотілося — раб ти чи не раб, відправлений у черево золотої гори до кінця своїх днів. Хотілося жити бодай один зайвий день. А, щоб його прожити — хоча б один зайвий день,— треба було трудитися. І раби в тріщини відколеної брили вставляли залізні клини і били, били, били важенними молотами, доки не розколювали її на менші шматки. А потім їх у корзинах піднімали на поверхню і там ще довго і тяжко подрібнювали породу.

Коли проходили жилу, наставала черга ціликів. Визад-ковуючи з глибини штольні, їх розбивали, товща гірських порід, яку вони тримали, тріскалась і з оглушливим гуркотом обвалювалась. І тоді тільки швидкі ноги та сподіванка на удачу й щастя рятували рудокопів. Коли таланило, а коли... Коли, бувало, їх наздоганяла повітряна хвиля від обвалу, била їх об стіни, й нещасні конали в задушливому й густому пилові...

Виробивши й обваливши верхній поверх, його промивали — воду для цього подавали до гори по спеціальних каналах. Вода мала бути вище штольні, аби, падаючи вниз, клекочучи й линучи з ревом, вергати каміння. На виході потік гамувався канавами, вода уповільнювала свій шалений біг, подрібнена порода неслась далі, а золото осідало.

Фракійцям гора Пангея приносила великі прибутки, тепер вони потекли в скарбницю Філіппа. Рабів завжди ви-

4*

99

стачало — війни не затихали роками, гору ще не вибрали й до половини, і Філіпп задоволено казав Парменіону:

— На наш вік фракійського золота вистачить. А маючи стільки золота — Грецію завоюємо.

Парменіону ж Філіпп доручив навести лад на Пан-гейських рудниках, а кожного раба, котрий там трудився, взяти під пильне око. І за фракійців рудники надійно охоронялися відбірною вартою, а Парменіон ще посилив охорону — як рудників, так і дощатих бараків, де спали раби, чий робочий день тривав вісімнадцять годин на добу. Парменіон також пригнав нових рабів — молодих та здорових, яких мало вистачити на два-три роки — більше і найздо-ровіший раб не витримував. Потім їх знову замінять молодими та здоровими, які теж попрацюють два-три роки і щезнуть на віки вічні у чорнім череві страшної гори. І так тривало з року в рік, з року в рік...

Оглядинами рудників Філіпп залишився задоволений, тільки велів, щоб рудокопам раз на тиждень влаштовували гарячі лазні і годували так, аби вони за ніч відновлювали сили і вдень трудилися не покладаючи рук. Принаймні щоб два-три роки вони змогли працювати не абияк, а продуктивно, а потім їх — знесилених, покалічених (це тих, хто вціліє) — викинуть як непотріб.

Парменіон підніс Філіппу золотий самородок, що обрисами нагадував голову якогось хижого звіра. Виважуючи, цар підкинув самородок на руці.

— О! Вага відчувається! З таким золотом моє військо стане ще сильнішим і фортеці пеоед ним відкриватимуться швидше.

Потім цар у супроводі гетайрів відвідав майстерні, де вже почали (щоправда, поки що для проби) карбувати нові золоті македонські гроші—філіппіки. Ними цар лишився задоволений. Розглядаючи свої перші золоті монети, замислено мовив:

— Колись спартанський законодавець Лікург розпорядився, щоб у Спарті карбували монети не із золота, а заліза. Бо золото, мовляв, є причиною всіх бід і злочинів.— Помовчав, милуючись блискучими і осяйними золотими монетами, названими в його честь.— І все ж таки Лікург не врахував одного: золото приносить правителям ще міцнішу владу і допомагає завойовувати чужі царства. Я казав і ще казатиму: немає такої фортеці у світі, у яку б не увійшов осел, навантажений жовтим металом!

І велів золотий самородок відіслати у Пеллу, цариці. Філіпп був у доброму настрої від того, що Пангейські рудники запрацювали на повну потужність, і навіть продиктував цариці лагідного — що з ним траплялося рідко — листа. А вісті надходили невтішні. Щоправда, Філіпп ніколи не падав духом від поганих вістей і тим більше не втрачав з-за них доброго настрою. Дійшли чутки, що Кет-ріпор, у якого він забрав золоті рудники, вирішив будь-що їх собі повернути. З цією метою він уклав союз з Афінами. Це вже було і зовсім небажано. І навіть небезпечно. Як доносили Філіппу афінські вивідники, союзники домовилися про спільну боротьбу проти Македонії, поклялися відняти у нього рудники і місто Креніди, яке він перейменував у Філіппи, та інші землі. До новоствореного союзу приєдналися іллірійський та пеонійський царі — Граб і Ліпей.

Як час покаже, Афіни, зайняті боротьбою за протоки, допомагали союзникам на словах, а не на ділі. Цим скористався Філіпп і почав діяти енергійно й рішуче. Парме-ніона він послав з військом проти іллірійців, той розбив їх, і переможені змушені були визнати над собою владу македонського царя. Сам Філіпп вирушив проти пеонійського царя Ліпея. І цього виявилось досить — Ліпей, повагавшись (Афіни далеко, а Філіпп поруч), вийшов з союзу.

Афіни ж все ще були зайняті власними клопотами. В Афінах була така демократія, коли слова часто розходилися з ділом, коли всі вміли і любили говорити красиві слова і навіть приймати рішення, але ніхто не хотів і не вмів втілювати їх у життя. На ділі перемагав Філіпп. І досить швидко фракійський цар Кетріпор залишився сам — союз, який він так швидко створив, швидко й розпався. І Кетріпор зрозумів, що Пангейських рудників йому вже більше не повернути — те, що Філіпп бере, назад ніколи не повертає!

"Царице, любов моя..."

Ланіка вбігла в спочивальню сяюча.

— Царице!.. Гонець прибув! Від царя Філіппа! З царським дарунком гонець прибув!

Олімпіада ледве звелася — жовта, набрякла, з синцями під очима. Руками підтримувала великий живіт, на лиці була втома і якесь байдуже спустошення й отупіння.

— Від царя гонець? — нарешті до неї дійшло.— Клич його швидше. Господи, Боже мій, невже Філіпп і справді про мене згадав?

І в одну мить ніби розквітла.

Увійшов гонець, молодий юнак-гетайр з царської охорони.

— Цар Філіпп шле тобі, славна наша царице, дарунок із золотих Пангейських рудників.

Олімпіада від отого звертання — "славна наша царице",— якого вона давно не чула, ніби ожила, жовте лице її зарожевіло, очі засвітилися, плечі випростались, голова гордо звелася. І навіть великий живіт у ту мить царицю не турбував. На гінця дивилась доброзичливо і лагідно (гонець дивувався: як цариця зуміла в одну мить на його очах так змінитися).

— Вели внести царський дарунок!

Гетайр подав знак, двоє слуг підбігом внесли і поставили на мармуровий столик маленьку, але гарно оздоблену скриньку. Вклонившись, вийшли. Гетайр відчинив скриньку й обережно вийняв самородок, схожий на голову якогось загадкового звіра. Гонець подав цариці той дарунок, вона помилувалась ним і поставила на столик. Взяла шкіряну трубочку, що подав їй гетайр, зірвала царську печатку і вийняла із трубочки пергаментний згорток.

"Царице, любов моя...— Олімпіада якусь мить стояла, заплющивши очі й посміхаючись сама до себе, а тоді розплющила очі і знову прочитала: — Царице, любов моя,— писав Філіпп, і тепла хвиля огорнула її з ніг до голови. Хитнулась. Ланіка кинулась до неї, взяла під руки, всадовила. Вона теж сяяла, наче не цариці, а їй особисто написав цар Філіпп: "...любов моя..."

— Коханий мій...— прошепотіла цариця і мимовільно подумала: як жінці мало треба! Всього лише ніжне слово, і вона ніби вдруге народиться у світі білому, і все погане вмить щезне, як його й не було, а життя видасться прекрасним.

Філіпп писав, що справи у нього йдуть успішно, тамтешній люд в Пангейському краї він захистив від фракійських зазіхань, завершує будівництво фортеці, яка віднині носитиме його ім'я — Філіппи. А ще повідомляв, що Пангейсьй рудники дають хороше золото, його багато і він уже почав карбувати власну золоту монету — тож будемо з грошима.

Насамкінець Філіпп писав:

"Носи в собі нашу дитину, царице моя, майбутнє у нас буде тільки гарним".

Сльози радощів затуманювали зір цариці, капали на пергамент, що тремтів у її руках. Вона безтямно посміхалася, молодіючи на очах, оживаючи, ніби не сльози, а якась інша живлюща волога напоїла її душу. Та ось вона звела мокре від сліз, але усміхнене і ніби аж помолоділе лице і привітно глянула на гінця.

— Ти приніс мені радісну вістку, юначе! А тих, хто дарує мені радість, я ніколи не забуваю. І тебе...

Цариця не домовила. Хитнулась і застигла. Рот її почав повільно відкриватися, білизна залила обличчя. В очах застиг не то ляк, не то біль, не то подив. Вона сиділа, ніби до чогось у собі прислуховуючись, і сама собі не вірила.

— Ой!..— раптом зойкнула вона.— Мабуть, починається...

Першою біля цариці опинилася Ланіка.

— Геть, геть звідси! — замахала руками на гінця.— Постривай! — нараз спинила його.— Тобто біжи, тільки не забудь покликати лікаря-асклепіада.