Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Здається, наш цар і царство його сьогодні збагатяться спадкоємцем. О боги, хоч би все скінчилося добре!

Півнячі бої у фортеці Філіппи

У напівзбудованій фортеці Філіппи відбувалися півнячі бої, які так любив Філіпп. Посеред просторої зали, стіни якої викладені з грубезного каміння, з маленькими віконцями аж під стелею, куди майже не проникало світло і тому в помешканні чаділи смолоскипи, на засміченій підлозі стояв великий, увесь у численних подряпинах і бурих плямах широкий стіл з високими бортами. Його щільно оточували гетайри, наближені царя, радники, полководці, воїни. В лівому кутку на обкладеному камінням багатті смажили м'ясо. Раб повільно крутив рожен, м'ясо золотилося, вкриваючись тоненькою апетитною шкіркою, краплі жиру скочувались на жар, шипіли. В залі стояв запах м'яса, викликаючи в людей посилений апетит.

На столі стояв чорний півень і войовниче крутив високо піднятою головою з шишкоподібним, червоним гребенем, що від власної ваги впав набік, і товстими м'ясистими ковтками, що звисали під шиєю двома видовженими бульбашками. На голих ногах когута блищали мідні шпори з гострими бронзовими наконечниками. Півень тупцявся, гупаючи міцними ногами, дзвенів шпорами й озирався, шукаючи суперника.

Глядачі гамірно висловлювали своє захоплення чорним півнем, говорили, що він побив уже не один десяток противників, що йому ціни немає і менш як триста драхм він не коштує. Та й за триста його не купиш, бо хто забагне втрачати такого бійця?. Це був улюбленець самого царя.

Та ось, коли апетитні пахощі смажені заповнили всю залу, з'явився Філіпп в супроводі охоронців та свого секретаря Євмена. Присутні розступилися,Філіпп підійшов до столу. Побачивши царя, півень витягнув шию, заляскав крилами і коротко кукурікнув. Всі ахнули, дивувалися:

— Упізнав царя! Когут упізнав царя!.. Філіпп лишився задоволеним.

— Здрастуй, здрастуй, мій друже,— лагідно озвався до півня.— Сподіваюсь, ти сьогодні теж порадуєш нас своєю незрівнянною звитягою і пристрастю? — Дістав зубчик часнику, покришив його на долоні ножем і годував півня, щоб розпалити в ньому перед боєм войовничий запал. Вважалося, що від часнику півні стають запальними і войовничими.— Хто там сьогодні достойний нашого бійця? Починайте!

— Сію мить,— розпорядник півнячих боїв витягнув з-під столу корзину і вийняв з неї рудого, наче золотистого півня.

— Ось той, хто достойний битися з чорним когутом, котрий до цього дня не знав поразки,— запевнив розпорядник півнячих боїв.— Рудого когута я дістав у Беотії, він переміг усіх тамтешніх півнів.

— У Беотії, певно, серед півнів самі слабаки, тому цей рудько і перемагав їх,— вигукнув хтось з гейтарів, явно намагаючись улестити царю.— А з чорним когутом йому не впоратись.

— Чорний з нього залишить купу пір'я!

— Побачимо, побачимо,— невиразно озвався Філіпп.— На вигляд рудий когут хороший, нічого не скажеш, а ось. який він у бійці — покаже сьогоднішній герць.

— Рудий програє! Рудий програє! — заскандували гетайри.

— Не кваптесь поперед подій,— вгамував їх цар і крик-, нув: — Пива! Мені і всім, хто хоче!

— Усі хочемо пива,— сміялись гейтари.

Слуги почали розносити пиво. Царю піднесли мідний, запітнілий глечик, повний холодного пива, і на дерев'яній тарелі кусень гарячого м'яса із золотисто-жовтою шкірою, що місцями порепалась й сочилася, хрумтіла на зубах. Цар великими ковтками пив пиво (глечики раз по раз міняли) і з хрускотом жував м'ясо, і губи його та борода залисніли од жиру. Тим часом розпорядник видовиська легенько, але не без хитринки, посміхаючись собі у вуса, прив'язав рудому півневі бронзові шпори, погодував його покришеним часником і поставив когута на стіл — напроти суперника, чорного когута, тільки з другого кінця столу.

Почалися ставки. Присутні розділилися на два табори: одні ставили на чорного (таких була переважна більшість) , інші — на рудого. Цар залпом допив пиво, кинув на підлогу недоїдений шматок м'яса (на нього відразу ж з гарчанням накинулись собаки), утер рукою лискучі од жиру губи й дістав капшук.

— Ставлю на чорного,— і кинув на край столу важкий капшук.

З усіх боків тільки й чулося:

— На рудого. Сто.

— Я двісті. На чорного.

Діставали капшуки, висипали новенькі золоті македонські монети, які вже в народі називали "Філіппінами".

Герць розпочався. Чорний півень ледве тільки загледів суперника, як у горлі в нього заклекотіло, і він відважно й грізно кинувся вперед. Рудий теж, розставивши крила, ринувся йому навстріч. Бійці вдарились грудьми в груди, але обидва встояли. Відскочили один від одного, настовбурчили пір'я, знову ринулись у бійку. Полетіли пух та пір'я, супротивники клювали один одного, били шпорами, але недовго. Розійшлися кожен на свій край столу, опустивши крила, відпочивали, важко дихаючи.

Глядачі гаряче обговорювали початок поєдинку.

Та ось півні віддихались, крикнули войовниче та грізно залопотіли крилами і втретє кинулись вперед. Билися люто, намагалися шпорами розпороти один одному живота, клювали один одного в гребінь, шию, били крильми.

Розходилися. Сходилися. Вдарялися грудьми, падали, зводились, знову клювали один одного. Летіли пір'я та пух, бризкала кров. Та ось рудий ніби став млявішим, вже не так завзято нападав і все частіше й частіше задкував. Ті, хто на нього поставили, обурливо закричали, прихильники чорного, навпаки, збадьорилися: мала настати розв'язка поєдинку. Рудий явно програвав.

Та ось півні знову розійшлися, кожний у свій край столу і там стояли, важко дихаючи. Стіл був у пір'ї, краплях крові, кров сочилася і з півнячих гребенів.

Коли бійці відпочили, розпорядник ляснув у долоні і когути побігли один одному навстріч. Вдарились грудьми. Рудий упав. Це вперше. Але схопився швидко, так швидко, що чорний не встиг на нього накинутись. І тут рудий зненацька кинувся тікати. Чорний ринувся в погоню. Прихильники рудого обурливо закричали, проклинали його, обзивали найобразливішими слівцями, але марно. Рудий втікав з поля бою. Ганебно. Він біг понад бортом столу, опустивши голову,— яка ганьба! — і ледве тягнув крила. Ганьба! Ганьба! Ті, хто поставив на нього, розійшлися не на жарт і вже ладні були розтерзати боягуза, на якого зробили відчадушні ставки, і тепер явно плакали їхні золоті монети. І знов, і знов обзивали його найобразливішими слівцями, наче півень їх міг розуміти.

Чорний когут збадьорився. А втім, кого не збадьорить втікаючий противник. Він наддав ходу і вже наздоганяв рудого. І тут сталося непередбачене. Рудий різко повернувся (і це на бігу!), підстрибнув, викидаючи вперед ноги, гострими бронзовими шипами наніс противнику удар у груди. Чорний, захопившись погонею, стратив обережність і за це поплатився життям. Він упав набік, задриґав ногами й затих. А переможець — бадьорий і наче аж повеселілий — стрибнув на поверженого, забив крильми, закукурікав, торжествуючи перемогу, голосно і дзвінко.

На тім поєдинок і скінчився.

Прихильники чорного, все ще не отямившись від несподіваного фіаско їхнього кумира, полізли за грошима, прибічники ж рудого стрибали, обіймалися і кидалися цілувати півня.

Філіпп програв разом з тими, хто ставив на чорного. Але програш його не засмутив. Він замислився.

— Хитрий,— поглядаючи на рудого, цар вражено хитав головою.— Так ось ти який, виявляється? Хвалю за кмітливість. Молодець. Хоч я й програв, хоч рудий і згубив мого чи не найкращого півня,— повернувся цар до присутніх,— але за такого хитруна не шкода й грошей. Чи не так?

— Так, так,— радо вигукували ті, хто виграв, і — крізь зуби — ті, хто програв,— Звичайно ж, не шкода грошей. Такий бій, такий бій!

— Він відступав, ба, навіть тікав,— міркував уголос Філіпп.— Але тікав так, аби в одну скороминущу мить, приспавши пильність противника, нанести смертельний удар йому і виграти.— Додав посміхаючись: — Іноді навіть і в півня варто повчитися.

До зали увійшов запилений гонець, щось шепнув царському секретареві Євмену — і той швидко підійшов до Філіппа, котрий саме взявся за черговий глечик, повний холодного пива.

— Щойно прибув гонець з Пелли.

— Що там? — запитав Філіпп і, піднявши вгору глечик, лив собі в широко розкритий рот пиво, ковтав і аж стогнав від задоволення.

— Царю! — підбіг гонець.— Радісну вістку привіз я тобі з Пелли. Цариця Олімпіада народила сина! Це сталося шостого дня місяця гекатомбеона!

Філіпп опустив глечик, з шумом видихнув повітря, рукавом утерся і повернувся до Євмена:

— Гінцю плащ з мого плеча! За таку радісну звістку! Усім пива! Усім вина! Ріжте биків, готуйте бенкет на три дні і три ночі!

Обом їм, Олімпіаді й Філіппу, якщо вірити Плутарху * та його знаменитим "Паралельним життєписам", примарилось чи приснилось у зв'язку з народженням сина їхнього Александра таке: Олімпіаді — що пролунав удар грому і "блискавка вдарила їй у лоно і від того удару спалахнув сильний вогонь, язики полум'я побігли у всіх напрямках і потім згасли"; Філіппу ж невдовзі після весілля "приснилося, що він запечатав лоно жони: на печаті, як йому здавалося, був вирізаний лев".

"Всі віщуни,— пише далі Плутарх,— витлумачували цей сон у тому смислі, що Філіппу треба суворіше охороняти свої подружні права", але за іншим віщуванням це означало, що Олімпіада "вагітна, адже нічого порожнього не запечатують, і що вагітна вона сином, який буде матм відважний, лев'ячий характер".

А тоді у фортеці Філіппи цар Філіпп три дні і три ночі бенкетував з нагоди народження сина, напував гетайрів і всіх воїнів, які підходили до нього, щоб привітати з такою визначною подією у його житті. І три дні цар Філіпп пив чи не найбільше од інших, а тримався на ногах і не хмелів, хоч не спав і навіть не прилягав за ті три дні, коли п'яна ніч змінювалась п'яним днем, ще одна п'яна ніч змінювалась ще одним п'яним днем, і ще одна п'яна ніч змінювалась ще одним п'яним днем. І дивно було навіть найближчим друзям царя, котрі бачили свого повелителя й не такого: де він бере стільки сили? З яких джерел її черпає?..

—Він хоч і п'є з нами, як рівний з рівним, але все одно він не такий, як ми. Ми люди, а він — цар,— говорили між собою гетайри.— А царі, що боги,— простим смертним непідвладні.

— Пийте і гуляйте,— гримів голос царя.— Жінок у мене багато, а сини народжуються не кожний день!

Лише на четвертий день приліг, але спав недовго, схопився через годину — свіжий і бадьорий.

Плутарх — давньогрецький історик, письменник, філософ-мораліст.

— Ей, люди?!.