Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

загуляв. Пора вже за війну братися, там і провітрюся...— Помовчав.— Як поживаєш, царице?

— Нарешті згадав, що в тебе є дружина й цариця. То бенкети, то війни. Я тебе взагалі не бачу. А ми ж по любові одружувалися.

— Хіба я мушу сидіти на прив'язі біля тебе? — запитав він якось ніби сонливо чи байдуже.— Я не пес для утіхи, якого водять на поводку на прогулянку.

Вона вже не могла стриматись, кричала зі сльозами на очах:

— Я тебе чекала... виглядала!.. Я твою дитину під серцем ношу, а ти...У тієї фессалійки...насолоджуєшся краденою любов'ю?!

Він її слухав, здається, очманіло.

— Я щось нічого не второпаю. Філіна фессалійка, ти — епірянка. Ну й що з того? Чого ти бісишся? Аж губи побіліли... Тю-ю! Тіпаєшся, як твоя дорогоцінна єгипетська кішка, коли її роздратуєш. Далась тобі фессалійка. Чи тобі не все одно, де я ніч перебуду? Та мене вистачить і на фесса-лійку, і на тебе, і на багатьох інших.

— Перед богами й народом — я твоя законна жона! Я! — верескнула цариця, мало не зірвавши голос, а сама в ту мить подумала: "Що я йому кажу?.. Що затіяла?.. Нащо це... не треба цього... Як усе ницо і бридко... Бррр!.." Але стриматись не могла: — Вся Пелла знає, що ти, полишивши свою вагітну жону, гуляєш у коханки. Ти ганьбиш царський дім! Нашу сім'ю! Нашу честь!

Філіпп нарешті отямився.

— Ти надто багато собі дозволяєш! Я поки що не твій підданий. Я цар і правлю так, як мені підказують боги.

— Ах, тобі боги підказують, з ким... з якою шлюхою спати? — поспитала вона глузливо і пошкодувала. Та було вже пізно.

— Затям! Я гуляю коли захочу і де захочу! І з ким захочу. Чого ти на мою чоловічу волю зазіхаєш? Любив жінок і любитиму. Гуляв і гулятиму. Вважай, що я таким вдався.

Круто повернувся і вийшов. Олімпіада впала на ложе, і плечі її затряслися. Нечутною тінню зайшла вірна Ланіка, опустилась перед ложем на коліна, обережно доторкнулась до плеча.

— Подруго моя, царице моя...

Олімпіада схопилась, сіла на ложі. Глянула на Ланку запухлими, набряклими очима — негарна, зів'яла, лице м'яте, в червоних та білих плямах...

— Яка я цариця?! — вигукнула крізь сльози, біль, відчай і обурення.— Раніше я була нелюбою племінницею свого дядька-царя, а тепер... нелюба дружина свого чоло-віка-царя. Я просто... просто нещасна жінка, яку нікому пожаліти і приголубити.— І заревіла нестримно: — Ме-ене... зраджує... чо-оло-овік...

— Було б з-за чого сльози лити,— з ніжною вірністю та відданістю в голосі заговорила Ланіка.— Заспокойся. Подумаєш, чоловік у коханки побував. Ну й що? Чи й не подія. Аби він твій залишався, а решта... Краще бережи себе.

— Ти теж... такої співаєш?— Олімпіада вражено дивилася на подругу.— Ти теж не розумієш, що у відносинах між подружжям можуть бути лише дві речі: вірність і зрада. Я хочу вірності. Бо вірність — це любов. Щастя. Мир і спокій. А зради — це війна. Я ненавиджу зраду!

— Всі ми, жінки, хочемо вірності,— зітхнула зажурено Ланіка.— Така наша жіноча доля — чекати вірності. Чекати і... не мати її.

— Таку долю я або поламаю, або...

— Ой гляди, царице, бо поламане знову не стулиш. У світі так уже ведеться, що чоловік гуляє де хоче і в кого хоче, а нам, жінкам, зась! Бо ми — нижчі люди. Ми не маємо права на зраду. Таке право мають тільки вищі люди — чоловіки. А ми зобов'язані берегти вірність зрадливим чоловікам. Берегти сім'ю, дітей, дбати про честь...

— Але ж я... кохаю його! — у відчаї вигукнула цариця.— А він на кожному кроці мене зраджує, топче мою любов і вірність.

— Чоловіки, на жаль, переконані, що так і мусить бути. Жінки мусять терпіти.

— А я не буду... терпіти! Не буду і не хочу! Зрештою я не просто жінка, я й цариця!

— Жіночі долі і цариць не обминають. Але ти попри все будь вище суєтного і дрібного. А що чоловік до якоїсь піде, то хай іде. На те він і чоловік. А Філіпп це й цар. Він може й кількох жінок мати, не кажучи вже про коханок.

— І всіх однаково любити?

— Філіпп любить тільки тебе,— не розгубилася Ланіка.— А з іншими то так... забавка. Бо сили у нього — дівати нікуди.

— А як можна із жінкою в постіль... без любові? Ми ж люди, а не тварини.

— Не знаю,— чесно зізналась Ланіка.— Можна чи не можна, а так буває. І досить часто.

— Не можу я так. Або Філіпп буде мій, або... або нічий...

— Не говори таких страшних слів, царице! І стіни вуха мають.

— Хай слухають ті вуха у стіні: або мій, або нічий! Ланіка зітхнула.

— І навіщо ти його так покохала? Олімпіада ледь не кинулась на неї.

— Хто тобі таке сказав? Я його ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу!

Вона й справді в ту мить ненавиділа царя. І ненавиділа аж кілька днів, а тоді наче щось у ній надломилося. Зі сльозами на очах послала Ланіку до Філіппа. Прохати, аби прийшов до цариці в гінекей. Ланіка повернулась з приголомшуючою вісткою: Філіпп кілька днів тому пішов походом проти фракійців. Антіпатра ж залишив намісником у столиці...

В Олімпіади потемніло у вічу. Не попрощався, не поцікавився навіть, як вона, вагітна, себе почуває... Нещасна. Яка ж бо вона нещасна!

Філіппи — фортеця Філіппа

Філіпп уже давно зазіхав на золоті та срібні рудники під горою Пангеєю, якими володів фракійський цар Кетріпор. Філіппу потрібне золото. Багато-багато золота. Захопивши Амфіполь і вийшовши на узбережжя, Філіпп зупинився: для подальшого проникнення у Грецію, крім військової сили та політичного уміння, потрібні були ще й значні кошти. Золото і срібло. І не лише для утримання великого війська, яке на той час почав створювати македонський цар, а й для підкупу та вербування численних прихильників в еллінських полісах, які б зсередини робили те, що Філіпп ззовні,— тобто допомагали йому проникати у грецькі міста. А без дзвінкої монети прихильників не навербуєш, бо за так, як розумів Філіпп, ніхто не хотів продаватися. Небагата македонська скарбниця була, майже порожньою. Греки теж відчували брак золота — в їхніх полісах ходили тільки срібні монети. Цим і скористався перський цар Дарій І. Борючись за грецький ринок, він свого часу увів в

обіг власні золоті монети — даріки. І перська торгівля від того тільки виграла, бо навіть грецькі купці віддавали п. ревагу золотим дарікам. Філіпп вирішив будь-що вивес и

3 обігу перські даріки, замінивши їх македонською золотою монетою, що значно б підняло македонську торгівлю.

Але золото було у фракійців. Тому й визрівав похід у Західну Фракію, до гори Пангеї та її багатих рудників. Ось тільки потрібна хоч якась та зачіпка. Не буде ж Філіпп як завойовник нападати на фракійців. Бажано і золоті рудники захопити, і пристойний вигляд зберегти в очах греків, аби не полохати їх передчасно. Просто так Філіпп ні на кого не нападав — не в його це було правилах. Для греків — до пори, до часу — Македонія мусить залишатися другом і захисницею скривджених, рятівницею від зла, миротворцем і гарантом справедливості. Зрештою македонський цар не нападає на чужі міста і землі, він лише карає агресорів, захищає скривджених та слабких, відновлює у світі порядок. Граючи таку роль, Філіпп вичікував зручного часу, щоб під якимось пристойним приводом напасти на Фракію.

На його щастя, привід швидко знайшовся. Місто Крені-ди, три роки тому засноване фаосцями неподалік гори Пангеї, терплячи утиски від фракійців, необачно запросило в Македонії допомоги та захисту. Це було те, чого Філіпп чекав. Оголосивши, що він іде на царя Кетріпора тільки тому, що той кривдить мешканців Креніди, Філіпп швидко захопив фракійські землі аж до Нести. У тім числі, але під виглядом звільнення його від фракійців — і місто Креніди, що так необачно попросило в нього допомогу. Його мешканці, котрі ще недавно зустрічали македонців як своїх визволителів, не встигли й отямитись від радощів, що нарешті вони вільні від диктату Кетріпора, як опинилися в македонському ярмі. Тамтешнім мешканцям Філіпп, щоправда, дозволив залишатися на своїх місцях, але позбавив їх політичної та іншої самостійності, не кажучи вже про незалежність, і заходився господарювати в чужому краї як у себе вдома. Ще й неподалік гори Пангеї почав будувати фортецю, що її назвав своїм іменем — Філіппи. Отож місто Креніди більше ніби й не існувало у світі білому, віднині воно разом із фортецею звалося Філіппами. В новозбудованій фортеці цар поставив сильне військо для нагляду за місцевим людом, і зокрема за пангейськими рудниками. А греки (в Афінах і поза ними) були ще деякий час переконані, що Філіпп не захопив ті краї, а лише захистив тамтешній люд від зазіхань фракійського царя.

4 В. Чмгеркс 97

Золота гора Пан гея

Добре знана в Малій Азії фракійська гора Пангея — ще фінікійські торговці, котрі приїздили у ті краї за жовтим металом богів, як називали єгиптяни золото, рознесли про неї славу по всьому світу. Фінікійські билиці охоче переповідали інші, ті, хто Пангеї і в очі не бачив. Але дещо вони додавали і від себе, для збільшення ефекту, і вже з їхніх оповідок виходило, що Пангея — знизу й до вершини вся із чистого золота. Приходь до неї, відколупуй який тобі треба шматок і бери. А на горі те й не позначиться, велика вона, до самого неба здіймається, ховаючись осяйною вершиною десь у захмар'ї. А зійде сонце — наче полум'я охопить величезну гору, очам боляче на неї дивитися. Тому безпечніше відколупувати золото в хмарні дні, коли немає сонця і гора не така сліпуча.

А насправді Пангея була не багатшою, ніж інші гори,— три грами золота на тонну руди. Власне, не золота, а крихітних блискіток, які непросто й побачити неозброєним оком. Але тонну руди треба було спершу надовбати у череві гори, в чорній задусі, подрібнити, потім підняти її на поверхню, ще раз подрібнити, промити породу в лотках і при яскравому сонячному світлі, напружуючи зір, видобути оті три грами блискіток. Чи подрібнити породу в порошок і промити її на овечій шкурі, з допомогою якої греки здавна добували золото. Шкуру стелили так, щоб над нею струменів водяний потік. Вода зносила легкі крупинки породи, а важкі частинки золота осідали й застрявали у вовні. Шкуру потім висушували і вибивали блискітки. Така шкура називалась золотим руном, і нею здебільшого промивали пісок в золотоносних струмках. (В грецьких сказаннях золоте руно — це шкура золотого барана).

Якщо вдавалося з тонни руди видобути не три, а цілих п'ять грамів — це вважалося великою удачею.