Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Брав він великі міста, підкорив собі чимало земель, здобув багато чого вражаючого і гідного заздрощів... Але в одному йому таланило, як нікому іншому в світі. В чому ж? — виступаючи перед Народним Зібранням, запитував Демосфен і сам же й відповідав: — Для своїх діянь він потребував людей підлих і знайшов їх, навіть ще підліших, аніж сам хотів".

Демосфена тоді слухали затаївши подих.

"Страшна хвороба напала на Грецію, афіняни, така тяжка, що потрібно велике щастя і великі зусилля з нашого боку, щоб нам виборсатись. Адже в містах найіменитіші люди, покликані очолити спільну справу, самі продаються, добровільно прирікаючи себе на рабство..."

Ісократ не міг розкрити й рота, мовчали і його ирихиль-ники.

"...клянусь Деметрою, якщо говорити відверто, нам потрібна найпнльніша обережність, бо ця хвороба, поширюючись всюди, прийшла й сюди, афіняни".

І далі: "У Філіппа, добродії афіняни, з самого початку була перевага, адже в Елладі в той час — та не де-небудь в однім місці, а повсюди — дозрів такий урожай зрадників, хабарників та інших святотатців, що такої розкоші нікому не пригадати, скільки не згадуй".

Демосфен добре знав, що афінський народ не був єдиний. Біднота, розорена війнами, не знала, до чого докласти руки, і водночас ненавиділа працю — таких було більше. Вона не платила податків, вимагала збереження каси фе-корікона, тобто грошей, визначених для театральних видовиськ, релігійних свят та розваг, вимагала дешевого хліба і харчування за рахунок держави, себто за рахунок багачів полісу. Дрібні ремісники — чоботарі, столяри, гончарі, ковалі та небагаті торгівці вимагали замовлень на їхній товар з боку полісу, купців і судновласників. Вони борсались між двома берегами — вічною надією несподівано розбагатіти і страхом нового розорення. Такі хитання, як і їхні політичні погляди, не відзначалися стабільністю. Будучи зацікавленими в збуті своїх товарів, вони підтримували торгово-морські кола, а отже, й промакедонську партію. І в той же час вони були прихильниками і демократії, бо розуміли: якщо переможе Філіпп, демократія буде знищена. І коли виникла загроза демократії, коли Македонія почала загрожувати незалежності самої Афінської держави, більшість (у тім числі й землевласники) пішла за Демосфеном, котрий невтомно закликав народ до боротьби за свободу батьківщини. Це про них він говорив на народному зібранні: — Це людина бідна, але вона чесна і корисна державі!

Похід в Епір

Нарешті настав її час!

Як довго вона його чекала, терплячи все, і — дочекалася! Філіпп таки прислухався до її голосу, зважив на її доводи й поради і велів готувати військо, яке вона — вона! — мала повести у похід! О, заради цього варто було терпіти все: і приниження, і неувагу чоловіка, і своє безталання, і кляту самотність та нудьгу в гінекеї-в'язниці. Слава богам, все нарешті змінилося. Завтра під копитами її коня простелиться далека дорога, і у всіх на устах буде не тільки ім'я Філіппа, а й її власне. Бо й про неї світ невдовзі заговорить так, як він зараз говорить про Філіппа.

Так здавалось Олімпіаді, і так вона вірила.

її енергії й цілеспрямованості — домагатися й собі влади — іноді дивувався й сам Філіпп. Олімпіада була єдиною з його жінок — офіційних і коханок, яких він досі мав,— що виявилась ще й непоганим політиком, принаймні мала чуття державного мужа. І часто ночами говорила з царем про становище в державі та на її кордонах, про наміри й політику Філіппа, про справи в грецьких полісах. І хоч Філіпп до жіночих здібностей щодо політики ставився скептично, вважаючи жінок придатними лише для постелі, народжування дітей та ведення домашнього господарства, але ні-ні та й дивувався прозорливості своєї четвертої жони, її вмінню точно і ясно оцінювати ситуацію, передбачати ті чи інші ходи.

— Це тому,— пояснювала Олімпіада,— що я народилася і виросла в Епірі і стала справжньою епірянкою, а ти про це й не знаєш.

— А що таке — справжня епірянка?

— Жінка, яка ні в чому не уступає чоловікам. І такою — справжньою епірянкою — я і хочу залишитись, навіть будучи македонською царицею.

— Не забувайте, що кажуть грецькі мудреці: життя одного чоловіка дорожче тисячі жінок.

— Чула вже. І хочу довести, що й жінки іноді можуть бути вартими чоловіків.

— Що ж... Доводь,— скептично гмикнув Філіпп.

Про свою батьківщину, про залишений нею Епір, де правив недобрий дядечко Арріба (не виключено, що це він спровадив батька її, а свого брата на той світ, щоб захопити владу) і де залишався її малолітній брат Александр, Олімпіада не забувала і в Македонії. Час од часу, використовуючи будь-яку нагоду погомоніти з чоловіком, заводила мову про свій край.

— Епір належав моєму батькові, тепер же по старшинству в нашому роді він належить мені. Мені і тільки мені, хоч там і володарює мій дядько — дідько б його забрав та пошвидше! І своє царство Епір я нікому не віддам, тим більше дядькові, який стільки мене кривдив. Віддавши мене заміж в Македонію, він гадає, що так легко спекався законної спадкоємиці епірського престолу і тихцем собі царюватиме? Доки я жива — не бувати цьому!

Коли говорила, лице її — вродливе й пещене — робилося ще величнішим, гордим, і неприступним, наче юно було витесане з гарного, але холодного каменю, рожевого мармуру.

"Владолюбива,— з подивом думав Філіпп, слухаючи дружину.— Такій би самостійно царювати, а не бути жоною царя".

— Я мушу... я зобов'язана, зрештою, відновити владу свого сімейства в Епірі,— вигукувала Олімпіада.— І ти, мій царствений муже, повинен відновити справедливість!

На епірське царство вже давно позирав і Філіпп, бажаючи його приєднати до Македонії, особливо після того, як одружився з Олімпіадою. І міг у будь-який день кинути на слабенький Епір загін своєї кінноти і легко позбавити його самостійності, але стримувався. Не завжди треба покладатися на військову силу, іноді не завадить і політична кмітливість. Аби не створювати в сусідах враження, що він — завойовник і загарбник чужих земель. Так можна налаштувати проти себе всю Грецію. І якщо вона сьогодні, на щастя, розпорошена, то завтра може об'єднатися і Македонії доведеться важко. Тому вичікував з Епіром, терплячи на його престолі Олімпіадиного дядька. Але тепер, міцно утвердившись в Середній Греції і переконавшись, що об'єднання еллінів йому поки що не загрожує, вирішив як слід взятися за Епір. Бо тепер міг прикритися царицею Олімпіадою — він, мовляв, не завойовує Епір, а всього лише відновлює справедливість і законну владу своєї дружини, дочки епірського царя. Владу, що належить їй та її меншому братові і яку захопив їхній дядько Арріба. Ось чому похід македонських військ в Епір — то похід за відновлення справедливості, і тільки.

Подружжя вирішило, і в 351 році Філіпп кинув свою кінноту на Епір. Але з обачності сам відмовився вести військо.

— Щоб не теревенили, що я, мовляв, після Фессалії захопив ще й Епір,— ділився своїми думками з дружиною.— У тебе забрали владу, ти і йди з моїм військом в Епір та відновлюй справедливість. Загін я виділив тобі найкращий, мої полководці допоможуть навести лад в Епірі. Але запам'ятай головне: не Македонія та її цар Філіпп напав на Епір, а ти, Олімпіада, дочка епірського царя, яка має всі права на епірський трон. І хай тобі допомагають боги у твоєму першому військовому поході!

Опору македонцям по-справжньому ніхто й не чинив, бо Епір достатньої сили для відсічі не мав, а його слабеньке військо, що набиралося з найманців, не йшло ні в яке порівняння з македонським. До того ж багато було невдово-лених царюванням Арріби, і македонських вершників на чолі з дочкою покійного епірського царя зустрічали як визволителів. Євмен, що командував загоном македонської кінноти, розіслав глашатаїв, які, зібравши людей, зачитували їм звернення Олімпіади до "свого народу". У тому листі македонська цариця нагадувала, що тільки вона та її брат Александр — єдині спадкоємці трону, який несправедливо захопив їхній дядько Арріба, що македонців не треба лякатися, македонці — брати епірян, їм треба підкорятися і зустрічати їх як своїх визволителів, адже вони йдуть не захоплювати Епір, а всього лише звільнити його від тиранії Арріби та відновити справедливість.

Олімпіаді повірили. Невдоволені правлінням Арріби гуртами виходили на дорогу навстріч війську, з поклонами й дарунками зустрічали свою царицю.

В столицю Олімпіада вступила на чолі македонської кінноти. В'їхала в місто на бойовому коні, в бронзовому шоломі з гребенем, у позолоченому панцирі, поверх якого було накинуто білосніжний плащ-гіматій. Збруя коня теж спалахувала на сонці від золотих прикрас. Олімпіаду супроводжував особистий секретар Філіппа, веселоокий, привітний Євмен і відбірна сотня особистої охорони цариці. Вирвавшись нарешті із незамкненої в'язниці-гінекею, Олімпіада була на вершині своєї слави і честолюбства. Такою — радісно-збудженою, розпашілою, з сяючими очима і від того помолоділою і погарнілою — македонці ще не бачили свою царицю. Перемовлялися між собою: "Як у Філіппа, так і в цариці теж сяють очі, коли захоплює чужі землі!"

Зустрічати Олімпіаду народ висипав за міські мури. Епір-ські воїни вигукували здравиці на її честь і ледве стримували людські тлуми, що поривалися вперед і лізли заледве чи не під копита македонських коней. Вітали Олімпіаду як єдину і законну свою царицю, і Олімпіада навіть не питала, де Аррідей,— навіщо він їй тепер здався! Хто він для неї? Вона повернулася в Епір з перемогою, віднині епірська влада у її руках.

Вигуки, крики, іржання коней, брязкіт зброї...

Скільки їхали вулицею від міської брами до агори, де стояв царський палац, стільки люд і вигукував:

— Слава Олімпіаді, цариці нашій!

— Тільки тебе, Олімпіадо, волимо над собою мати! Олімпіада з вдячністю дивилася на людей, і на очах її

були сльози розчулення. А навстріч їй уже вели братика, трохи зляканого і розгубленого від всезагальної уваги. Александр теж зазнав кривди від дядька-царя і тому з радістю кинувся до сестри-цариці. Олімпіада перехилилася з коня, на мить притулила братову голову до свого лиця і випросталась, витираючи сльози. І це викликало в людей розчулення. З гурту вибігли якісь чоловіки в гіматіях, підняли Александра і подали його цариці.