Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Олімпіада посадила братика поперед себе, обняла його і так і в'їхала на агору.

Перед брамою, заквітчаною з такої нагоди лавровими вінками, Олімпіаду чекала делегація вищих сановників на чолі — от би вже не повірила! — з дядьком-царем. На дядька вона й не глянула — забагато для нього честі! А він запобігливо їв її очима, намагався зустрітися з нею поглядом, щоб прочитати в очах племінниці свою долю. Олімпіада роздратовано стенула плечима: чому він не втік? Чому не наклав на себе руки? Невже сподівається, що йому все минеться? Він не лише підступний, він ще й дурень! А втім, долю дядька-царя вона вирішить потім, зараз не до нього. Тим більше дядько-цар вже не пнеться поперед усіх, скромно тупцюється в юрмі двірцевих служок — не цар він уже. Його велика лиса голова, аж блискуча від поту, наливається то білизною, то червонуватою синявою, і на неї гидко дивитися.

Македонська цариця милостиво прийняла багаті і щедрі дари, якими її зустріли улесливі й покірні двірцеві, ті, хто ще не так давно принижував і насміхався з неї, щоб догодити Аррібі. Тепер вже, навпаки, догоджають їй, щоб принизити Аррібу. О люди, люди!..

Олімпіада, не злазячи з коня, проголосила Епір царством свого сімейства, а придворні в один голос проголосили її царицею Епіру.

Євмен допоміг новій цариці спішитись і, підтримуючи під руку, повів у тронну залу царського палацу. А попереду бігла якась дрібнота і, мліючи од щастя, вигукувала:

— Дорогу! Розступіться! Дорогу цариці Македонії та Епіру!

І з тою дрібнотою, хоч як не дивно, біг дядько Арріба і разом з усіма вигукував:

— Дорогу, дорогу цариці Македонії та Епіру!

Того ж дня в тронній залі Олімпіада, цариця Македонії та Епіру, приймала місцеву знать. Останнім прийняла Ар-рібу. Коли він увійшов (його вже навіть слуги штурхали під боки, щоб догодити новій цариці), Олімпіада сиділа на троні і пальцем показала, щоб він підійшов ближче до трону. До того трону, на якому він ще вчора гордовито сидів.

— Ну, дядьку, я повернулася,— не дивлячись на нього, сказала Олімпіада.— В Епір повернулась, у царство свого батька.

Кланяючись, Арріба вражено думав: "Як змінилася його племінниця! Розсілася на троні, наче все життя тільки на ньому й сиділа. І яка горда та владна — конем її не обскачеш!"

Так думав Арріба, а вголос, намагаючись, щоб він пролунав вірнопіддано, вигукнув:

— Ми всі тебе з нетерпінням чекали, велика і милостива наша царице,— хай боги дарують тобі довгі та щасні літа! Доки ти була в Македонії, я беріг для тебе епірське царство і тепер передаю його тобі, законній його спадкоємиці!

— Я забираю царство, не питаючи на те твоєї згоди! — підвищила голос Олімпіада.— Та і як ти можеш дарувати те, що тобі не належить?..

— Змилуйся, велика царице наша! — Арріба впав перед троном на коліна і бив поклони своєю великою, блискучою і вкритою потом лисою головою.

— Встань! — змилостивилась нарешті Олімпіада, бо наситилась його рачкуванням перед нею.— Встань і слухай мене! — Арріба покірно схопився і так же покірно-поштиво застиг, весь увага.— Хоч я і повернула собі епірське царство, але залишатися в Епірі не можу. Державні справи чекають мене в Македонії.

— Звичайно, звичайно...— белькотів Арріба, не вірячи, що він уцілів.— Істинно державні справи чекають на тебе в Македонії!

— Брата свого, оскільки він ще малий, я забираю в Македонію — так буде краще і обачніше. А коли брат підросте, то відразу ж повернеться на епірський трон і буде

правити країною від свого і від мого імені, а далі видно буде. Я ж повертаюся в Македонію.

Скільки разів вона подумки люто мстила дядькові, втішала себе, що як тільки-но стане царицею, то жорстоко і винахідливо віддячить йому за всі ті приниження, що їх від нього зазнала. Але дядькові покірно-підлабузницькі слова "велика царице наша" вмить змінили її гнів на милість, і вона вже нічого не могла із собою вдіяти. А втім, дядько сам себе знищив, принижуючись і запобігаючи перед нею.

— Правитимеш і далі Епіром,— раптом сказала цариця, й Арріба ледь встояв на ногах від почутого.— Ні, не царем, ні! — поспішно уточнила Олімпіада.— Всього лише тимчасовим правителем — ти все ж таки мій дядько, а не чужа мені людина. І правитимеш Епіром від мого імені та від імені мого меншого брата.

— Слухаю і підкоряюсь, велика і славна царице Македонії та Епіру! — неймовірно лестив Арріба.— Як ти велиш, правителько наша, так і буде! А ми будемо і вдень і вночі молитися за твоє здоров'я та благати богів, аби посилали тобі тільки гаразди!

— Слугуватимеш мені доти, доки виросте мій брат,— казала, не слухаючи його славослів'я, бо вже наситилась його самоприниженням.— Але затям: задумаєш що лихе — не сподівайся на мою милість. Вдруге непереможне македонське військо прийде сюди не з миром. Служи вірно, то матимеш мою прихильність і життя, покірним я завжди дарую місце під сонцем і свою милість. Непокірних же — спопеляю своїм гнівом.

На всяк випадок залишила в Епірі для нагляду за дядь-ком-правителем своїх людей, а при них — загін македонської залоги. І дядько Арріба, тепер уже не цар, а просто її довірена особа, кланявся і кланявся, його велика лиса голова блищала від рясного поту, і її заливала то синява, то білизна.

Коли Олімпіада поверталася в Македонію, горда з успішного свого походу в Епір, то уявляла себе вже царицею всього того світу, який вона — вона! — силою македонської зброї завоює разом з Філіппом. Вірила: в'язниця-гінекей у македонській столиці — то вже минуле, а попереду чекають тріумф і слава, блискучі походи та перемоги, адже в дім нарешті прийшло щастя. І вона стане такою ж знаменитою, як і чоловік. Вірила, не підозрюючи, що її щастя на одному епірському поході й скінчилося.

Як і любов.

ШОСТЕ, ВЕСІЛЛЯ

Своє вона вже відлюбила...

Року 346-го цар Філіпп одружився вп'яте. Цього разу на якійсь Нікесіполіді, уродженці Фессалії. І це за живої дружини, з якою підступний македонець навіть не визнав за потрібне, бодай для пристойності, розлучитися. Чого тут було більше — зневаги чи нахабності,— Олімпіада не могла зрозуміти. Але одне з гіркотою збагнула: чоловіка у неї вже немає. Цар почав байдужіти до неї вже після народження сина, і особливо дочки. Олімпіада це бачила ще тоді, але нічим не могла зарадити своєму нещастю — тріщина у їхньому подружньому житті погрожувала перерости у прірву. Якщо вже не переросла. Олімпіада за натурою своєю була жінкою вольовою, владною, сильною і мстивою, але й вона нездатна була вплинути на Філіппа. Та й самої влади їй було вже замало, особливо після епір-ського походу. Не хотіла бути тільки царицею Македонії. Хотіла бути богинею і повелителькою людства (принаймні в потаємних мріях такою вже бачила себе), а в реальному житті втратила навіть те, що мала. Філіпп як чоловік виявився зрадливим, непостійним і ненадійним. А вона так хотіла вірності, бо вірність була її ідеалом і богом, якому вона постійно молилася. А Філіпп не міг бути вірним одній жінці. Він потребував все нових і нових жінок, бо стомлювався від присутності однієї. Сімейної ж вуздечки цар і поготів не міг терпіти, як не міг її терпіти дикий степовий кінь, котрий виріс на волі. Бо де вірність, був переконаний Філіпп, там і вуздечка з путами, там обмеження волі, там, зрештою, нудьга. Вірності — на біду Олімпіади і, як покаже час, і на свою власну — Філіпп просто не міг терпіти. Таким уже вдався — непостійним, зрадливим, бо в житті ні від кого не залежав і залежати не хотів. Особливо від любові, що без обмежень чоловічої волі ніколи не обходилась.

Олімпіада цього не розуміла, не могла зрозуміти І не хотіла розуміти, бо мала зовсім інші, протилежні йому, ідеали. Покинута Філіппом, вона ходила як чорна хмара. Звикала до самотності та до невизначеної ролі нелюбої дружини, але змиритися з цим ніколи не могла, постійно відчуваючи до зрадливого чоловіка ревниве озлоблення. Невже Філіпп відхилив її назавжди? Невже правду казала перед своєю загибеллю фессалійка Філіна, що й Олімпіада ось-ось стане всього лише четвертою дружиною Філіппа? А все йшлося до того. В розпачі думала: краще б він вигнав, розлучився з нею, аніж отак... при живій законній дружині затіяти з іншою весілля!.. І це той, хто встановлює в царстві буцімто справедливі закони — і державні, і моральні. А йому самому закони, виходить, неписані?.. Та що там... Філіпп не тільки дружину зраджує, він і сусідні народи чи царства зраджує — сьогодні їм клянеться у вірності й дружбі, а завтра, не передихнувши, нанесе їм підступний удар у спину. І поробить вчорашніх друзів та спільників рабами. Та що йому зрадити жінку? Цар живе так, як йому вигідно, ні перед людьми, ні перед богами не звітуючи, бо ні на тих, ні на тих не звертає уваги. Вірити йому не можна ні на мить, зрада і підлість — його постійні супутники. Для нього вірність — що для меча милосердя — зайва.

І Олімпіада зненавиділа Філіппа.

Так же міцно, як міцно донедавна його кохала. Такою вже була. Не знала золотої середини — ні в злагоді, ні в чварах. Кохати так кохати, тільки всією душею, тільки зберігаючи святу вірність. А ненавидіти — так ненавидіти, теж всією душею і всім серцем. Тільки ненавидячи, вона ще й мститиме, вона йому теж завдасть підступного удару в спину. Як він, так і вона. Відхилив її вірність, хай одержує навзамін підступність,— а як же інакше? Та й для чого інакше? Раз-бо на світі живеш, або відлюби, або відненавидь!

Своє вона вже відлюбила, тепер настав час ненавидіти.

У ті роки Олімпіада негадано для самої себе захопилася гадюками. І в тому захопленні нічого не було дивного — як для греків, звичайно. Для македонців — то інша річ. У ті часи, як і в ще ранішні, відношення до гадюк було різним: одні народи їх шанували (змієпоклонство), інші їх, навпаки, знищували. І якщо вавилоняни вбачали в гадюці уособлення зла, то єгиптяни — уособлення мудрості. Греки часто й охоче тримали змій як домашніх тварин — для боротьби з мишами. В Епірі, звідки походила Олімпіада, гадюки, полюючи за гризунами, часто вільно повзали і в селянських хатах, і в палацах можних. У ті часи до гадюк не відчували огиди (відраза до них з'явилася значно пізніше, під впливом християнства), і греки навіть дітям дозволяли гратися з ними.