Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Гралася ними в дитинстві й Олімпіада.

І зовсім не дивувалася, коли знатні еллінки у спеку носили гадюк, обмотаних навколо шиї,— для прохолоди. Це навіть модно було, таким собі шиком!

Нічого цього македонці не знали, змій вважали породженням зла і знищували їх повсюди. Як повсюди їх і боялися. Цим і скористалася цариця. Гадюк вирощувала в своїх покоях в суворій таємниці, щоб ніхто із сторонніх — крім епірян — про це не знав. Цариця власноручно годувала маленьких гадюченят різною дрібною живністю, напувала їх теплим молоком. Виростаючи, рептілії звикали до Олімпіади, вона часто брала їх на руки, гралася ними, обвивала їх навколо шиї й іноді — у спеку — навіть спала так. Тішачи власне самолюбство, що нарешті може хоч якось дозолити клятим македонцям! — приймала підданих сидячи на троні з гадюками навколо власної шиї. І часто гадюки, виставивши пласкі голови, разкривали пащеки і застережливо шипіли до тих, хто посмів надто близько підійти до їхньої господині — тоненький, ледь видимий язичок загрозливо тремтів, висунувшись з пласкої гадючої голови, і цього було досить, щоб од цариці злякано сахалися. З гадюками Олімпіаді було і спокійніше, і безпечніше. Гомоніла до них нарочито голосно, щоб усі чули:

— Ах ви ж мої золоті, ах ви ж мої рідні... Забобонних македонців гадюки в її руках чи й навколо

шиї лякали неймовірно, викликаючи в них панічний страх, і піддані позаочі прозивали свою царицю "епірською відьмою", глибоко переконані, що так воно насправді і є. Іноді починала вірити тому й цариця. В крайньому разі не заперечувала, коли так її називали. Хай називають, хай бояться. А коли боятимуться — не зважаться підняти на неї руку. Це навіть добре. Це хоч якийсь та захист.

Дізнався про Олімпіадине захоплення невдовзі й цар. Але не звернув на нього ніякої уваги. Тільки, коли хто з наближених скаржився йому на Олімпіаду та її гадюк, відмахувався:

— Кожний по-своєму сходить з розуму. А що гадюки її не кусають, то що ж тут дивного. Свої своїх, як відомо, не кусають. Тож хай грається й гадюками, коли вони їй до вподоби. Аби лишень інших не кусала.

І в єдиному його оці спалахували миготливі іскорки — розберися, кепкує цар про свою колишню жону, про епірську відьму чи ні...

І більше про царицю і слухати не хотів.

Так непомітно Олімпіада потрапила у якесь дивне станом вище: вона все ще вважалася дружиною македонського царя і в той же час нею фактично не була. Хоч і залишалася для підданих царицею Македонії. Це офіційно. Позаочі ж — епірська відьма. Ще й дивувалися двірцеві: чому це їхній цар, вирвавшись з-під впливу епірської відьми і навіть одружившись на іншій, не виганяє Олімпіаду з Пелли? . До чергового, п'ятого, одруження Філіппа Олімпіада, як і годиться жити дружині мужа свого, жила в жіночій половині чоловікового палацу, в гінекеї. А тоді зненацька, як почали псуватися їхні стосунки, цар подарував їй окремий палац. Коли Олімпіаді сказали про переїзд, у вічу цариці потемніло, бо вона добре знала, що це означало. Якщо Філіпп розлюблював чергову жертву, котра досі звалася його дружиною, то неодмінно виселяв її з гінекею свого палацу в інше помешкання. У такій справі цар не скупився, черговій дружині своїй, що втратила його прихильність, дарував окремий палац, точніше, виганяв її геть з почестями, щоб у гінекеї свого палацу поселити нову обраницю... Так він вчинив із своїми попередніми трьома дружинами — не уникла переселення й четверта, Олімпіада, яка хоч і носила титул "матері-цариці", але теж потрапила до нелюбих. А втім, року 346-го Філіпп вирішив бути ощадливим і колишній четвертій своїй дружині подарував палац колишньої своєї третьої жони, що од її раптової смерті стояв порожнім,— не пропадати ж державному добру. (Злостивці та недруги цариці з цього приводу язики чесали: нарешті, мовляв, їхній цар став заощаджувати державну скарбницю, бо це коли кожній його жоні — а скільки їх у нього ще буде! — та будувати новий палац, то й Македонія розориться!

Так Олімпіада стала і колишньою, і четвертою.

Філіну — попередницю свою і суперницю, вродливу й знахабнілу,— Олімпіада з цього світу зжила. А що, коли і з нею так вчинить нова симпатія хтивого царя?.. Від таких думок та ще від страху, що вже почав холодити душу, не знаходила місця в помешканні своєї попередниці. Палац розкішний, обставлений зі смаком, тільки б жити, а не рада йому цариця, ой не рада. Не хотіла вірити, що вона вже втратила Філіппа назавжди. Проте все її переконувало, що це так і є. Назавжди. Таким, як Філіпп, подавай все нових і нових жінок — ненаситний до їхнього племені македонський бик!

Трималася як могла. Перед домочадцями, перед слугами й рабами, перед Леонідом та ефебами, які її охороняли, завжди була спокійно-витримана, холодно-велична, така, якою і мусить бути цариця. Але краєм ока бачила — всі розуміли й поділяли її неславу. В пишній залі палацу, де покійна його господиня влаштовувала гульбища, Олімпіада веліла зробити підвищення з трьома сходинками і поставила на ньому крісло, інкрустоване слоновою кісткою та золотом, завбачливо для неї виготовлене грецькими умільцями. Сидячи в тому кріслі на підвищенні, сувора і владна (часом навіть з гадюками, обмотаними навколо шиї), приймала Олімпіада нечастих гостей, усім виглядом і багатим троном підкреслюючи: цариця Македонії вона, а не та, новоявлена п'ята симпатія Філіппа. їх було в нього багато і ще буде чимало, а цариця вона, Олімпіада, одна-єдина, і буде нею, покіль живе на цьому світі!

Коли Філіппу донесли добровільні сікофанти (донощики) про трон Олімпіади, цар лише скептично посміхнувся: хай Олімпіада забавляється грою в царицю скільки хоче. Хай і стільцем забавляється, називаючи його троном, хай і гадюками — брр!!! — грається, як душа її того багне. Сам стілець, бодай і названий троном, влади ще не дає... Так і казав, жорстокий і підступний, насмішкувато гмикаючи при згадці її імені. А вона, заплющивши очі, бачила, як він з кинджалом в руці стоїть над розпростертим на білому снігу барсом — який він тоді був прекрасний, щойно перемігши звіра! Такого до кінця життя неможливо забути! Таким він і залишився в її пам'яті! А того Філіппа, котрий вчинив з нею підло, вона ненавиділа. За віщо він її ранив так боляче і прямісенько в серце? Хіба вона винна, що кохала його, хіба зле чинила, що хотіла вірності і щастя? На це має право кожна жінка, і вона, Олімпіада, не виняток... Ще тяжче було вночі, коли з усіх боків обступала самотність та нудьга. Та ще гіркі роздуми: для чого вона живе на світі білому? Вдень хоч Ланіка з Леонідом поруч, хоч на слугах та рабах можна зганяти злість, .а вночі опинялася як на безлюдному острові — кричи не докричишся. Довгі ночі, не знаєш, де подітися, чим втішити душу. Змучена безсонням, вставала з свого холодного ложа й ходила, розпатлана, в довгій сорочці, і все щось шукала у великій спочивальні, обладнаній з царською розкішшю і, звичайно ж, не для самотньої жінки, і не могла знайти. Під ранок з трудом, коли вже в скронях гули-стукотіли невидимі істоти, засинала. І тоді в пурпуровому пеплосі приходила в її сон Філіна — сліпучо-вродлива, рвійна, гнуч-котіла, насмішкувата.

— А-а... колишня четверта жона мого колишнього му жа? — грудний з переливами сміх, нахабний, визивний.— Ха ха'.. Я ж казала, що Філіпп з тобою довго не житиме, от і сталося по-моєму. Віднині ти така ж — ха-ха-ха!— як і я: колишня! З чим тебе й вітаю!

— 1 ака та не така! — крикнула їй в лице Олімпіада.— Бо ти вже давно мертва, а я ще жива. І житиму!

Крикнула і прокинулась. Серце важко і злякано гупало. Невже Філіна і на тому світі радіє, що так сталося? З трудом перевела подих. До чого цей неприємний сон? Невже Філіна правду каже? Стискувала кулаки так, що біліли фаланги пальців. Тебе вбити мало, проклята фессалійко! Та спробуй тепер Філіні дозолити! На цьому світі її дістала (і добре дістала!), а дістати ще й у потойбічному, на жаль, не вдасться.

Знову задрімала і знову — о боги, за віщо ви так жорстоко караєте? — приснилася Філіна. Ні, вона не приснилася, а нахабно влізла в її сон. Лежала суперниця на розкішному ложі гола-голісінька — яке у неї гарне тіло! — й нахабно посміхалася.

"Який сором, що бачу голу жінку! — уві сні жахнулась Олімпіада.— Не інакше як мене чекає щось непристойне.."

Так вона подумала уві сні, а Філіна раптом сказала:

— На цьому ложі я частенько пестила голого — ха-ха-ха! — царя.— Радісно і щиро сміялася.— Зовсім-зовсім голого. І я такою ж була: голою-голісінькою... О, що ми тоді з ним витворяли! О, які то були ночі-ніченьки!..

Олімпіада схопилася, наче хто її підкинув.

— Ей, люди?! — знетямлено кричала.— Хто там є? До мене! Ланіко? Та де ви всі поділися? Не виспитесь ніяк!..

Всі збігалися переполошені. Олімпіаду трясла лихоманка. З виряченими очима й тремтячими руками вона кричала:

— Я не можу тут спати! Прокляте місце! Брудне місце! Геть!.. Негайно звідси! Знайдіть мені іншу спочивальню.— Тупала босою ногою в лункім помешканні.— Вона... Філіна... з того світу сюди приходить. Знущається з мене. Нещасна я. І немає в мене Аргуса *, стража вірного, котрий би мене захистив... Он вона... оно-но! Через стіну до мене підморгує... Насміхається...

* Аргус — багатоокий, часто стоокий страж із грецької міфології.

6 В. Ченернс 161

Покоївки заверещали. Переполошена Ланіка, схопивши царицю за руку, силою повела її до себе. За ними бігли служниці, озиралися й верещали, наче покійна Філіна й справді за ними гналася...

А вранці за наказом Олімпіади слуги і раби на чолі з Ланікою дружно і завзято окурювали палац лавровим листом, аби викурити дух покійної Філіни. Вважалося також, що різкий запах лавра може зняти вину з убивці, а віщунів наділити здатністю пізнати таємне... Злі язики в Пеллі відразу ж і запащекували: цариця тому й окурюе-ться лавровим листям, що хоче зняти з себе вину за вбивство Філіни.

А тим часом в чоловічій половині палацу в ті дні, коли Філіпп ненадовго повертався до столиці, гульки змінювалися гульками — весело, гамірно, щедро, як завжди, з царським розмахом. Казали, що з молодою дружиною Філіпп і сам ніби молодів. Доходили чутки, що він її пристрасно кохає, нарешті щасливий і тільки з нею вбачає своє подальше життя.