Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Оскільки ж народи не люблять добровільно сунути шию в чуже ярмо, то походів та воєн вистачить і на твій вік.

Зустріч з Буцефалом

Філіпп занепокоївся лише тоді, коли синові виповнилося чотирнадцять. Раніше ж не до сина було — війни, походи, коханки, гульки... Багато що здобув за цей час Філіпп — усе узбережжя прибрав до рук. Але головна справа його життя — панування над усією Грецією і похід у Персію ще були попереду. На звершення цього потрібні роки й роки — так чого доброго він до кінця днів своїх і не займеться сином. Тож, спохопившись, подумав: а чи не пізно він про сина згадав? Вже й зараз в Александра ніби немає синівської любові до батька. І причина тут відома: Олімпіада. Доки він у походи ходив, вона із своїми епірянцями налаштувала сина проти батька. Якийсь не такий Александр став, потаємний. Треба негайно братися за сина, доки не пізно. І все, що йому Олімпіада в голову вбила негарне про батька,— вибити, вимести до пилинки, а натомість засіяти там тільки все македонське.

І почав Філіпп потроху сина до себе навертати. На релігійних святах садовив його поруч з собою. Хай звикає. Та й піддані теж хай до царевича звикають, колись він над ними буде владикою. Знайомив сина і з своїми найдовіре-нішими наближеними, гетайрами, але син тримався з ними насторожено. Був занадто самолюбивим і занадто високої думки про себе. Якось наближені царя запитали Александра (він швидко бігав і відзначався прудкістю ніг), чи не бажає він взяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх, то царевич пихато відповів: "Так, якщо моїми суперниками будуть царі..."

Не знав тоді Філіпп, що син не тільки був під впливом матері і її очима дивився на світ білий і на батька, він ще й ревнував батька. І чим більше перемог здобував Філіпп, тим більше йому заздрив син. І заздрість ту ледве приховував у собі. Іноді, коли до нього доходили вісті про нову перемогу батька, хлопець не втримувався і з гіркотою вигукував: "Мій батько нічого не залишить на мою долю".

По-справжньому Філіпп звернув увагу на свого малолітнього сина після випадку з конем, якого македонському цареві якось запропонували купити. Звали коня Буцефалом. І був то кінь не просто гарний, а прекрасний, вартий будь-яких грошей. Це Філіппу — а він на конях розумівся — ясно було з першого погляду. Але Буцефал був необ'їждженим. Тож, перш ніж платити гроші (а їх Філіпп ніколи не кидав на вітер), треба було спершу випробувати коня в узді. А випробування нового, ще незнайомого коня — завжди свято для знавців коней. Тож цар вирушив на вибране місце в оточенні свого почту. Милувався Буцефалом — красень! Ноги, груди, постава, гордо піднята голова... Але свята не вийшло. Які вже тільки сміливці не намагалися впоратися з конем, нічого путнього з того не виходило — кожного, хто зважувався на нього сісти, Буцефал відразу ж скидав геть.

— Кінь зіпсований від природи,— пояснювали свою невдачу досвідчені вершники.— Зовні він як картинка, а всередині — дикість незборима.— І виносили присуд: — Кінь не придатний для верхової їзди!

Александр стояв біля батька. Спостерігаючи, як їздці марно силкуються вкоськати коня, він раз по раз поривався вперед, очі його аж горіли від захоплення, він кусав губи і все щось бурмотів — кінь йому дуже сподобався. І ось, коли батько велів забрати коня геть, хлопец^ не втримавшись, вигукнув:

— Якого коня втрачають! Боягузи нещасні! Не вміють його приборкати!..

Філіпп, роздратований, що з конем так нічого й не вийшло, сердито дорікнув синові:

— Чому ти висміюєш старших за те, чого сам не в змозі зробити?

І тут сталося непередбачене. Син раптом кинувся до батька і палко вигукнув:

— Якщо ти дозволиш, я сам з ним упораюсь! Царевий почет розсміявся, а хтось сказав, що хлопчик

просто жартує і не треба на його слова звертати уваги, бо де це бачено, щоб хлоп'я, бодай воно і спадкоємець царської корони, та зуміло впоратись з конем, якого не здолали досвідчені вершники? Посміхнувся й Філіпп.

— Гаразд,— раптом сказав він весело.— Спробуй ти, мій хлопчику. Це буде тобі доброю наукою більше не кпи-нити із старших. Та заодно приборкаєш і свою гординю. Це як програєш. А раптом ти виграєш? Тоді... Одне слово— спробуй!

Александр сміливо підійшов до Буцефала, котрого ледве втримували два дебелі конюхи. Звівшись навшпиньки, схопив коня за вуздечку і повернув його головою до сонця. (Зіркий та уважний царевич ще раніше запримітив, що кінь чомусь лякається власної тіні, тому й неспокійний). Буцефал трохи скорився, принаймні заспокоївся. Це вже було половиною успіху, та головне чекало Александра попереду.

Цар здивовано скинув брову над єдиним оком, наближені перезирнулись між собою: невже й справді маленькому царевичу вдасться те, що не вдалося досвідченим вершникам? Александр тим часом пестив коня, щось стиха до нього гомонив, погладжував його, поляскував по шиї, а тоді враз — ніхто нічого й збагнути не зміг — опинився на спині в коня. Буцефал в першу мить наче аж отетерів від такої нахабності, але, отямившись, рвучко став дибки, закрутився, аж земля полетіла навсібіч з-під копит, намагаючись будь-що скинути вершника. Та як він не вертівся, як не ставав ставма, а скинути з себе хлопця так і не зміг — міцно сидів царевич, наче зрісся з. коневою спиною. Тоді Буцефал обурено заіржав і кинувся вперед — по якомусь часі кінь з царевичем зник з поля зору.

Філіпп розхвилювався. І треба ж було йому дозволити сину... Хлоп'я ж... Тільки-но тринадцять виповнилось... Хтось, здається, Антіпатр, крикнув:

— Коней!

Побігли за кіньми, щоб наздогнати Буцефала і зняти з його спини царевича, якщо тільки він ще живий. Коли це раптом почувся вигук:

— Та ось же й царевич! Буцефал йому скорився!

Ще мить — і до царя примчав Буцефал — увесь у милі, збуджений. А на його спині сидів царевич, тільки дуже блідий, губа прикушена до крові, але очі повні захоплення й завзяття. І дикий Буцефал його покірно слухався.

— Батьку! Буцефал — чудесний кінь! Прошу тебе: купи його мені. Він вартий золота!

— Вважай, що він твій,— посміхнувся Філіпп, радий, що з сином нічого лихого не сталося і він не осоромив його перед почтом.— Хай тобі щастить, сину, ти збагатився ще одним надійним другом!

(Забігаючи наперед, скажемо, що Буцефал—за іншими джерелами Букефал — став не просто знаменитий на увесь тодішній світ і увійшов до біографії Александра Македонського, а й також в історію увійде — назавжди. І навіть потрапить до "Словника античності", де буде сказано: "Буцефал — кінь Александра Македонського... На його честь було засновано місто Букефалія, сучасне Джалал-пур"}.

Звідтоді Філіпп докладав чимало зусиль, щоб завоювати синове довір'я та любов, але це йому поки що не вдавалося— надто великим був вплив Олімпіади на сина. Та й Леонід на її боці. Епірянець теж виховував царевича так, щоб він більше до матері горнувся, а не до батька. І Філіпп зрозумів, що треба змінити не лише виховання сина, а й самих його вихователів. Леонід та інші вже зробили своє, тепер їх — геть! Як кажуть грецькі філософи: ніщо не залишається в спокої, але все, подібно до ріки, перебуває в постійному русі... Панта рей — все тече... І — змінюється. Виховувала сина Олімпіада, тепер виховуватиме сина він... Александр вже не маленький, зможе й без матері обійтися — не все ж йому жити в гінекеї. А у вчителі йому треба підібрати не просто вченого-філософа, а — велику людину, достойну царевича. Зрештою у великого царя Філіппа сина мусять виховувати теж великі люди. І звичайно ж, греки. Своїх, македонських, мудреців у Філіппа немає і невідомо коли з'являться.

Перебравши великих греків, Філіпп зупинив свій вибір иа найвизначнішому серед них і послав послів на острів Лесбос до самого Арістотеля із запрошенням прибути в Пеллу і стати вчителем і наставником царського сина і спадкоємця Александра.

"Ти навчаєш,— сказали філософу,— що істинна міра у вчинках і помислах ховається в середині "між занадто багато і занадто мало". Так ось,— прохали його македонські посли,— приїдь до нас і навчи нашого царевича вмінню дотримуватися золотої середини, себто знати істинну міру у вчинках і помислах..."

І знаменитий філософ дав згоду.

Арістотель

Арістотель народився в 384 році в Стагірі — місті на північно-західному узбережжі Егейського моря. Його батько Нікомах належав до роду лікарів Асклепіадів, був свого часу придворним лікарем македонського царя Амінти III. Сімнадцяти років Арістотель вперше приїхав до Афін, де й став учнем Платона. В Академії він пробув до самої смерті вчителя. Коли ж не стало Платона, Академію очолив Спевсіпп, і Арістотель залишив Афіни — із Спевсіппом він був не в ладах. З 355 року молодий філософ живе в Малій Азії, в Ассосі, під. покровительством тирана Атар-нея Гермія. Життя ніби почало потроху налагоджуватися, невдовзі Арістотель одружився на Піфіаді — прийомній дочці Гермія. Кілька років він працював спокійно — тесть створив йому всі умови для праці. Але року 352-го перси по-зрадницькому захопили Гермія і розіп'яли його. Арістотель переїздить на острів Лесбос, де через три роки й розшукали його посланці македонського царя. Повагавшись, Арістотель все ж таки пристав на пропозицію Філіппа.

Перші слова, з якими філософ звернувся до царевича, були дещо несподіваними і трохи ніби аж загадковими:

— Ти можеш сказати, що сьогоднішній день ти прожив? Александр на мить задумався. Запитання було просте-

простісіньке, і, очевидно, в його простоті ховалася якась заковика. Подумавши, царевич відповів ствердно:

— Я прокинувся рано, ще до схід сонця, зараз уже вечір... То виходить, що сьогоднішній день я й справді прожив.

Арістотель окинув його уважним поглядом.

— А що ти спізнав сьогодні нового для себе? Царевич лише знизав плечима.

— День був як день...

— Тоді сьогоднішній день ти не жив! — гаряче вигукнув філософ.— Якщо ти нічого не відкрив для себе нового за такий довгий день, не спізнав ще хоч трохи світ і нічим не збагатився, ти не прожив день, а проіснував. А людині не годиться просто так існувати. Людина мусить жити і жити для добра й пізнання нового.

По хвилі:

— Ось ти, мій юний друже, є далеким потомком Геракла— напівбога й героя. Віки відділяють тебе від нього. Але це в часі.