Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
Біля неї часто зупинявся царевич — географією він цікавився змалку. Хоч Арістотель сам мандрував мало, але міг познайомити царевича з картою. Обоє вони любили не лише бесідувати, а й думати біля карти, на якій були позначені пояси: холодний на півночі і спекотний на півдні.
Арістотель говорив:
— Неблагополучний клімат обох цих зон не сприяє проживанню там людей. Бо в першому надто холодно, а в другому — спекотно. А ось між цими поясами — помірна зона, де розташовані Середземне море, Персія та Індія. Тільки ця зона і створює придатну для проживання людей частину землі — ойкумену. Дивись, царевичу, і запам'ятовуй, скільки білих плям на карті. Та нам, власне, відомі з усього світу лише Середземномор'я та Передній Схід. Все інше треба ще відкривати і досліджувати.
— Спершу його треба завоювати! — такої думки був Александр.— А вивчати можна й потім. Світ існує лише для того, щоб його завойовували. І це зроблю я! Тільки я завоюю і ойкумену, і увесь інший невідомий сьогодні світ.
Найбільше царевич захоплювався географією. Щодня охоче стояв він біля карти, слухаючи пояснення вчителя. Завоювання світу, був переконаний,— це його щонайперше завдання, послане йому самими богами. І послане на все життя. Тож на карті він роздивлявся і окремі краї, і Македонію, всього лише як частини одного світу, який йому колись доведеться завойовувати. Македонію своєю батьківщиною вже тоді не відчував, вона для нього була просто частиною світу, місцем — всього лише місцем,— звідки він вирушить завойовувати світ... Ось тоді зародившись, міцніла у ньому мрія завоювати світ і створити своє, незнане досі царство світове і цим перевершити батька у всіх його діяннях — теперішніх і майбутніх.
— Моя батьківщина не Македонія, а увесь світ! — гордо вигукував царевич, і Арістотелю це не дуже подобалось. Він вкотре навертав його на думки, що світ треба не завойовувати, а пізнавати, але успіху в цьому не мав, бо царевич вперто стояв на своєму: світ треба завойовувати, а вивчати його будуть інші.
Згодом, через роки, коли Александр стане царем і поведе своє військо на схід завойовувати світ, шляхи їхні розійдуться назавжди, хоча учень і збереже про свого вчителя найкращі спогади. Спершу Александр просто захоплюватиметься Арістотелем і щиро зізнаватиметься, що вчителя свого він любить не менше, ніж батька. Бо якщо Філіппу він зобов'язаний тим, що живе, то Арістотелю тим, що живе гідно. Але досить швидко охолов до вчителя і якщо й збереже любов до філософії, то до самого філософа Арі-стотеля — ні. Але, дізнавшись у поході, що Арістотель опублікував у книгах ті свої усні лекції, якими він навчав його, Александр напише йому сердитого листа:
"Александр Арістотелю бажає благополуччя! Ти вчинив неправильно, обнародувавши вчення, що розраховане тільки для усного викладання. Чим же ми будемо відрізнятися від решти людей, якщо те саме вчення, на якому ми були виховані, стане загальним здобутком? Я хотів би перевершити інших не стільки могутністю, скільки знанням про вищі предмети. Будь здоров!"
Не розлучитись вони не могли. Арістотель думав про землі і взагалі простір як учений і пізнавач нового, а Александр — як завойовник, підкорювач та загарбник чужих земель, і людство він бачитиме лише в цілому. Для нього перестане існувати різниця між еллінами й іншими народами. Арістотель хотів пізнати світ, але залишаючись при тому пізнанні елліном, духовним їхнім вчителем, Александр же хотів завоювати світ і стати його владикою і повелителем.
І тому вони розійдуться.
Ставши владикою, Александр почне цілеспрямовано і вперто втілювати у життя свої космополітичні плани. Для нього і македонці, і греки, і перси — одне ціле. Вони просто люди, і їх він вважав всього лише матеріалом для своїх задумів. Як забобон, відкине думку, що елліни відрізняються від інших, переможці від переможених. Замість цього він проголосить: еллінам і варварам, переможцям і переможеним завжди і у всьому підкорятися лише його волі. Арістотель пишався, що він належить до еллінів, Александр же відмовився від свого народу, і національна приналежність йому була просто байдужою, несуттєвою і навіть шкідливою, адже вона заважала його планам захопити світ і створити своє власне всесвітнє царство. І в тому царстві він стане верховним судією і богом. Арістотель вважав головним у духовному житті народу індивідуальну свободу. Правда, він визнавав її лише для греків, але Александр ні для кого не визнавав волі. Він залишав тільки одне право для всіх — право коритися йому як володареві світу. Проти такого диктаторства одним з перших повстане філософ Каллісфен, якого замість себе залишить при Александрові Арістотель. І Каллісфен, виступивши проти диктаторства Александра, поплатиться за те життям.
Александр терпіти не міг тих, хто смів йому не коритися. Чи бодай заперечувати — таких він ніколи не милував.
І непокірний Каллісфен прийме жахливу смерть: диктатор звелить кинути філософа у клітку з розлюченим левом...
Як добре мені з сином. Без Філіппа...
Коли синові виповниться шістнадцять років, Філіпп вирішить, що вже пора залучати його до управління державою. Та й сам він, не по літах честолюбивий і напрочуд гордий, незважаючи на юний вік, вже поривався до влади і мріяв про свої власні подвиги. А тут і нагода трапилась. Року 340-го Філіпп з Парменіоном зібрався в похід на Олінф. Намісником Македонії на час відсутності царя, як завжди, мав залишатися Антіпатр. Та цього разу цар і його забрав із собою, а Македонію поручив синові: звикай, привчайся, пора! Радником при спадкоємцеві залишив Євмена. Для Александра це було великою несподіванкою. Він хоч і відчував нетерплячу жадобу діяльності на державному поприщі, але не сподівався, що так швидко збудуться його мрії.
Олімпіада була неймовірно рада, що нарешті хоч і ненадовго, а спекалась зарозумілого Антіпатра. Тепер, коли син став намісником царства, вона нагадає чванькуватим македонцям, що цариця Македонії — вона, Олімпіада. Принаймні доти, доки не повернеться Філіпп. І тоді зненацька майнуло (вперше у ті роки): а що, якби Філіпп і справді не повернувся з походу?.. І відразу ж злякалась тієї страшної — так, так, страшної тієї миті! — думки і навіть сполошено оглянулась, наче хто міг підслухати. Та страшна думка, хоч Олімпіада вперто й проганяла її, знову й знову липла до неї: не повернись Філіпп з походу і вона — вона! — правитиме царством. А військові справи передасть синові, хай завойовує світ... Але, зітхнувши, проганяла од себе ту думку, бо добре знала: з Філіппом нічого не трапиться, щастить йому, як нікому іншому. Неодмінно повернеться з перемогою. І знову віддасть столицю в руки Антіпатра. А вона далі буде нелюбою дружиною царя, вигнаною геть з його палацу. О боги!.. Тільки й радощів, що син. Утішало, що син її любить дужче, аніж батька. Хоч у цьому перемогла Філіппа. її син, а не його. Щоправда, останні роки він жив не з нею, а при дворі, але матір не забував, часто відвідував, надсилав дарунки, виявляв їй шану як матері і цариці. І все ж відчувала: рано чи пізно, а син зітнеться з наближеними царя і це йому може зашкодити. В боргу ні перед ким не стояв, бо вважав себе другою людиною в царстві. І тому на світ дивився погордливо, навіть з найближчим (і найзнатнішим) оточенням царя не рахувався, тримався виклично, іноді ж — зухвало-нахабно. Скільки не знайомив його батько з своїми людьми, царевич не хотів підтримувати з ними дружбу. Навпаки, товаришував лише з тими, кого сам вибирав. Філіпп хмурився. Він вже погоджувався з тими, які запевняли його, що Александра зіпсувало епірське виховання. Але як слід взятися за сина не було коли — один похід, другий, не до сімейних справ. Та й перевиховати Александра, це Філіпп відчував, буде непросто,— на все він дивився очима своєї матері. Послухаєш його, так хтозна-чийого він роду-пле-мені — не македонець, не грек. Запевняє, що його батьківщина — увесь світ. Над цим Філіпп іноді задумувався, але все відкладав на потім, до спокійніших часів. Але вільного часу все не траплялося і не траплялося. А син поривався до самостійності.
І ось він вперше відчув себе самостійним. Хоч батько й лишив при ньому свого радника Євмена, але намісником віднині був він, Александр. І на радощах, що нарешті він вирвався на волю, царевич затівав із своїми друзями такі бенкети, які його батькові, великому любителю гульок, і не снилися. Двірцеві обурено шепотілися по всіх закутках, бо їх до юного намісника ніхто не запрошував, на них царевич взагалі не звертав уваги. Особливо обурювалися юні представники знатних і впливових родів Парменіона, Антіпатра й Аттала, але Александру і їхнє незадоволення було байдужим. Радити, що і як йому робити, міг лише один Євмен, та й то царевич не був зобов'язаний виконувати всі його поради. Бенкетували в тій залі, де любив гуляти з ге-тайрами його батько. Тільки тепер на стільці царя вивищувався його син, а на місці царевих полководців та гетайрів — молоді друзі царевича. Пили за намісника Александра, за його майбутні успіхи. Аж тут невдовзі й щаслива нагода трапилась: несподівано повстали непокірні меди, які жили у верхів'ї Стрімону. Юний намісник відразу ж урвав свої гульбища й зайнявся підготовкою до походу. Діяв швидко, чітко й стрімко. Минуло небагато часу, і царевич на чолі війська виступив із столиці у свій перший самостійний похід.
"Чоловік все життя воював і нині воює, ось уже діждалася, що й син у похід вирушив",— з гіркотою думала Олімпіада.
Молила богів, аби послали синові перемогу в його першому поході. Александр надто вразливий та самолюбивий, тож невдача його зламає. Та й македонська знать на випадок чого його заклює. З тривогою чекала вістей. І вісті прийшли втішні: чи боги посприяли, чи царевич, як і його батько, вдався щасливим, а тільки він швидко розбив медів, і їхнє місто, взявши приступом, перейменував у свою честь, назвавши Александрополем, і велів заселити його іншими племенами.
Олімпіада влаштувала синові врочисту зустріч. Глашатаї з веління цариці оголосили люду: у день повернення царевича і намісника всім зодягнути святкові вбрання і з квітами й зеленими гірляндами вийти на вулицю, що веде до брами, і криками радощів та вигуками "Слава, слава царевичу Александру — покровителю підступних медів!" — вітати юного намісника царства і кидати квіти під ноги його коневі.
