Хрещатий яр - Гуменна Докія

Рівно о шостій стала на межі виселених вулиць німецька варта й ніякі благання, ніякі переконування "он мої вікна" не допомагають. "П-пу-ф! Гешперт! Ферботен!" — однотонна відповідь. Лишається переключити свій шлунковий інтерес на більш духовий. Скажімо, уявити себе на екскурсії у Помпеї під час вибуху Везувія.

Життя інтер’єрів опинилось на вулиці, вулиця стала табором. Посеред виселених, їх клунків, стоять рушниці, зіставлені кружка. Цілі ряди їх під стінами. На землі спить вояк, притулившись боком до клунків, на клунках сидить дівчина. Поруч стоять у бездіяльності кілька солдат. Тут же автомашини, навантажені вояцьким спорядженням. Тут же польова кухня варить, тут же їдять, комфортабельно вмостившись у м’яких розкішних кріслах, тут же йде роздача порцій ковбаси й масла.

А над цим табірно-інтер'єрним пейзажем літають чорні клапті, стелиться дим.

Диму й чорних пластівців ще більше в Маріїнському парку, вони засипають сірою порошею закутаних, замотаних у ковдри людей. Хто спить на канапі, а хто нахилившись над своїм манаттям. Поміж погорільцями — групи військових, вони теж цю ніч не спали, а як спали, то напочіпки, напоготові. Військових оточують, розгортаються на дозвіллі жваві бесіди. Німці цікавляться, яке життя було в киян. Мова для порозуміння — польська. Знайшлася одна, що знає польську, й один вояк перекладає на німецьку. Звісно, лають Сталіна. Прибиральниця одержувала дев’яносто карбованців, а черевики коштували двісті. Євреї директорами працювали, а українці мітлою замітали — тощо. А як утікали, то все нищили. Он у консерваторії було сорок вісім роялів світової слави й орган. Все перед відходом побите. Тепер воно горить. Коли розмова заходить про більшовицьку агітацію — "носи відрізують, ґвалтують, грабують" — німці весело й дружно регочуться.

Проте, веселощі ці рішучо не пасують до загального тонусу. Всі пригнічені й здивовані. Що ж далі? Де ще будуть вибухи? Чи не утікати з Києва? Напевно мій будинок горить і ми вже на вулиці. Всі питають одне одного, де горить, ніхто не знає. Миколаївська, Інститутська, зайнявся вже одинадцятиповерховий дім "Ґінзбурґа". Над містом — синій важкий дим, увесь центр у цьому димові, а небо без жадної хмарини. Що робиться по той бік Хрещатика — невідомо. Еге, по той бік так само всі прилеглі до пожежі вулиці виселені, а далі — таке ж саме манаття й скоцюрблені натовпи. Ще кажуть, що в усіх виселених домах солдати перешукують усе, розшукують динаміт та вибухове, а заодно й грабують, автами вивозять все, що їм подобається.

Екскурсія Мар’янина довершилася одним відкриттям. Нарешті, знайшла вона українську установу. На дверях мініятюрного старовинного дімочка висить жовтоблакитний прапор і скромна табличка з тризубом. "Уряд міри і ваги". Українське життя починається з міліметра.

— Я оце прогнала тут одну дівчину, років п’ятнадцятьох, — каже Роза, коли Мар’яна вернулася з екскурсії. — Вона тут бігала із палицею, а на палиці цвях, і все виграшками намагалася поцілити в шланг, проколоти. Я накричала на неї, а вона із смішками побігла далі.

— Треба було затримати! Це ж послана спеціяльно! — пошкодувала Мар'яна. — Я чула, що вже всі шланги до Дніпра продірявлені. А я знайшла одне місце, підемо туди, там хоч не на дворі. Хтозна, скільки ще днів отак тут бути…

Роза не перечить. Хай хтось за неї вирішує все. Вона втратила волю до дії й ініціятиву, вона лише виконує. Сказала їй Мар'яна нести манатки, вона несе. Завела в якийсь барак — порожню кімнату із столами, тут уночі тепліше буде, ніж на вулиці, — хай буде так.

— Там уже багато з нашого двору. То такі, що все пронюхають, — розповідає Мар’яна, але Розі байдуже. Байдуже й те, що десь там німці всі мешкання порозкривали навстежень. Хтось бідкається, що мабуть, усе вже винесли, — Розі байдуже.

Порожня установа розкрита навстіж, на дверях у скриньці ще лежить незабрана пошта. Годину тому тут було майже порожньо, а тепер вже ледве є де притулитися. Вже на столах сидять і лежать, а це дало привід до розмов: "О, наші діти коло порога, а вони знову найкращі місця позасідали. І як це воно так? То не було нікого, тільки ми, а прийшла одна — й весь кагал уже за нею присунув". — "Я чула, німці видали наказ населенню: вигнати з-поміж себе жидів..."

Роза те чує, міниться, але Мар'яна міцно тримає її за руку і вливає тепла та підтримки. Мар’яні теж не подобається, що діти на підлозі коло порога, а ті розкішні молоді жінки порозверталися на столах, але Рози це не стосується. Роза з трохи випнутими губами та чорним волоссям і вологими очима, вона може скидатися на молдаванку, румунку.

Все ж Роза мусить вийти, їй нема чим дихати. За хвилину вона вертається із кавою. Там стоїть польова кухня, погорільцям роздають каву. Якийсь вояк запросив її сам, дав навіть свою посудину.

І всі вже зідхають. От, чого тільки в них удома нема, а тут за три кроки — і мусять голодувати. Тихогласиха хвалиться, що в неї лишилося на півроку продуктів і скринька мила, а тепер, мабуть, нічого не застане.

— Але нічого, я в них украду! — потішає себе вголос вона.

Кожне з них, отих мешканців порохнявих будинків, має якусь кривду від радянської влади. Заарештовані, репресовані родичі. Розкуркулені. — Я була батрачка в попа, і що? Брехали нам усе життя й на ділі нам нічого не давали. Ну, не гади? І жаліти їх треба? Я ще не вийшов з лікарні, як прийшли: "Підпишись на триста п’ятдесят карбованців позики". "Товариші, мені треба підправити здоров’я, я з того світу вернувся, підпишіть мене на двісті". Ні, тільки на місячну платню... А де ж ті кошти, що ми працювали? На другому місяці війни вже збирали пожертви на оборону. А наші позики? Де совість? А за півгодини спізнення під суд! Де це в історії видано?

Роза рішучо придбала собі поклонника. В двері встромилася військова голова, хвилиною згодом, знайшовши очима Розу, остаточно увійшов німецький вояк. Він щось для Рози має. Подарунок. Зубний елексир і одеколон, звичайно, "Теже". Потім він відрекомендувався. Віллі, двадцять два роки. Широка посмішка добродушного сільського парубчака. Віллі виймає з кишені тубочку цукерок і частує всіх. Тільки без пальців, — прямо ротом з його руки. Гітлер дуже розгнівався за цю пожежу. Він мав 28-го вересня в’їхати в Київ з великою парадою, тепер він помститься. Особистого його друга, генерала, забито в штабі, — жидам буде біда. Вони понакладали мін, підпалили місто. І не тільки жидам, — він помститься усьому київському населенню.

Але тим часом добродушний Віллі хоче закріпити свою прихильність до Рози, Він витягає свою фотокартку й підписує: "Цум андекен. Віллі". Дивиться сентиментально, зідхає. Віллі закохався.

Тихогласиха багатозначно переглядається з сусідками. Треба йому сказати, що серед нас є жиди. Почали шепотітися, кудись вибігати, короткі уривкові розмови: "Ми не будемо їх покривати…" "Мої діти он коло порога, хіба й вони не можуть посидіти на столі?"

Віллі зник. Може його колона вже поїхала?

Ні, перед смерком він зайшов знову. Став у дверях, цим разом у касці, не той добродушний сільський парубійко, а зовсім інший — офіційний, грізний. Гітлерів янгол помсти. Наказав усім бути тихо, потім запитав урочисто:

— Хто тут розуміє німецьку мову?

— Ну, я… — нерішучо сказала Роза.

— Чи є тут між вами юден?

Роза переклала.

— Є… — відповіли з столів.

— Негайно звільнити приміщення.

І вийшов.

Кілька разів ще заходив він, але лише для того, щоб подивитися, чи вже вийшли. Посідачі столів мовчки встають і виходять, не дивлячись ні на кого. Мар’яна тримає Розу за руку. Віллі знову входить і знову обводить очима простір. Зовсім близько біля дверей сидить на важких бебехах стара руїна. Вона із страхом дивиться сльозливими очима на Віллі, що підкидає ногою її бебехи і показує рукою на двері. Вона намагається встати, але не може і їй шкода бебехів. Борсається. Вона жде чоловіка й дочку, їх забрали німці, але вона не знає, їй ніхто не каже, що вже їх нема, німці застрелили. Вона жде, що вони от-от прийдуть по неї, вона благає, щоб молодші взяли її з собою.

— Візьміть її, — хтось неголосно каже до молодих. Але ті тільки знизують плечима. — Ану її к чорту!

— Не зачіпайте її, ви ж бачите, що вона сліпа й глуха — жінки просять за стару, і Віллі на мить подобрішав.

Але в наступну мить він хижо підскочив до крайнього стола у куток, озвіріло висмикнув кольта і з розгону устромив у стіл. З-під столу вискочив старий дід і прожогом кинувся до дверей, він уже втік, але мішок його зостався. Віллі погнався за старим, приволік назад до кутка і показав на мішок. Забирай!

Мар’яна стиснула Розі руку так, що пальці впилися в кістки. Тільки не поворухнутися! Але Віллі їх зовсім не бачить. Крім кольта, він має ще нагайку. І добродушний, сентиментальний, послужливий Віллі витягнув Розу нагайкою по плечах. — Геть звідси! Веґ! — Мар’яна чекає, що й її. Ні, Роза пішла, увігнувши голову в плечі і аж тоді Віллі, прощальним поглядом окинувши очищене від жидів приміщення, зачинив за собою двері.

У цю мить вибухло так близько, з такою силою, що здригнулися стіни.

XIV.

Четверту ніч ночують вони на Басарабці в рундуку і... і що ж далі? Інші хоч надіються, що вже пустять їх до хати, а в Кучерявого хати нема. Фантини нема дітей укрити! Голий, як турецький святий.

Та він із своїм виводком хоч посідає "окреме мешкання", а тут більше таких, що сплять просто на землі під рундуками. Вся Басарабка повна виселених, — і от ще й базар є. Купками стоять люди, лають більшовиків, двадцять три роки, тих, що підпалюють, Сталіна, що викинув гасло палити все й нищити. Дехто виносить дещо, — але не продавати, міняти. Чи не проміняти чоботи за літр молока? Жінка бігла аж до рогу за тією бабою, просила продати, а та й слухати не хоче про гроші.

Вивіз якийсь дядько картоплю. Думав-думав Кучерявий — і пішов подивитися, чи ще й досі стоїть той самовар. Хтось загубив, учора ще бачив його. Там валялось багато погублених речей (клунки, скатерки, подушки), але в ту мить Кучерявому було не до таких думок, а пізніше вже хтось підібрав, як не сама німецька варта. Самовара ще вчора бачив. Самовар, на диво, стоїть у куточку між двома глухими стінками. Німці напевно не знають, що це воно таке.