Хрещатий яр - Гуменна Докія
Німцям теж треба цієї самої води, вони разом із киянами в черзі буденно тягнуть її відрами й носять нагору, навіть не помічаючи, чи ними цікавляться, аж ніяк не схильні ні залякати, ні пожартувати, Солдати на війні.
Німецькі кухні й колони стоять на кожній вулиці, тут же йде роздача вояцької пайки на заздрість киянам (масло, ковбаса!), тут же відбувається цілковитий і одвертий перерозподіл майна. Двері палаців та комфортабельних окремих мешкань бюрократичного апарату "з ванною й телефоном" вже не запльомбовані, а стоять навстежень, або й просто виломані. По блискучих паркетах нипають і нюшкують найближчі сусіди з комунальних мешкань, вони вибирають собі: сервіси? портьєри? електроприладдя? може оцю подушку з синьо-плюшевої канапи? Дві вже хтось забрав. О, матрац добрий! А ліжко! Як би це собі таку шафу перенести? Оце ще добрі чоботи завалялися, хтось не доглядів, здадуться. Вибір великий, аби поспіти поперед інших.
Що ж, вони ретельно перевиконують завдання, заповіджене "батьком народів", блискучо розпочате завмагами, директорами та бюрократичною верхівкою, — щоб нічого не дісталося німцеві.
Німецькі вояки й цим не цікавляться, вони мають свій асортимент. Кожен із них щось несе для свого фронтового вжитку: патефона, гарненьку подушечку. Один, насвистуючи мелодію "Любімий ґород может спать спокойно…" несе два вазончики. У другого—течка з нотами.
Все було б дуже добре, тільки вже другого дня Роза з Мар’яною йшли, зустріли Розиного знайомого, технолога до випікання хліба, Помазанова. Він згірчено показав на оголошення, надряпане від руки олівцем. "Всі росіяни повинні здати радіоапарати назад, а користуватися ними мають право лише німці й українці".
— То я так ждав німців, на всю вулицю досадував він, — а тепер я — русскій, вони мені відмовляють у правах?..
Але жалі Помазанова передчасні. Ось уже всюди розліплене друковане оголошення німецькою мовою, що радіоапаратами мають право користуватися лише німці та громадяни німецької народности. Хто взяв собі самовільно апарата, мусить здати під страхом смертної кари.
Ну, от! А то чортзнащо городять. "Як приїде український уряд, то на весну всіх кацапів і інших неукраїнців з Києва виселять геть". Так задумали українські націоналісти. Ну, от! Як нема, то нехай нікому! І Помазанов уже спокійний.
VI.
Увесь Київ нетерпляче чекає приїзду українського уряду. Щодня на вулицях та площах роїться людність і чекає. Повинен же з явитися якийсь трибун, якийсь організатор людських воль проти навіки заваленого режиму, — і всі ринуть до нового життя, так довго здушуваного червоною п’ятернею. Повинен же хтось приїхати, — як не на білому коні, як не з корогвами, не в синьому жупані із зеленим шликом, як не через Золоту Браму, то з вокзалу на автомашині. Ну, кат його бери, пішки прийди, вилізь тільки на балькон недогорілого облпаркому й крикни: "Ми — уряд українського народу — проголошуємо народню волю…" Збіжиться усе, що є в Києві живе, криве, сліпе й хворе. А то — нема нікого! Аж тепер видно, як зачистили більшовики усе найцінніше з Києва, вивезли усіх таких, хто міг би виринути ось зараз та очолити оцю, спраглу бути кимось організованою, масу, оцю неслухняну, невідповідальну людність, що не боялася лишитися в Києві, але й обезголовлену без своєї інтелігенції. Вже другий, вже третій, вже четвертий день, народ товчеться і жде, — нема! Вони повинні засипати оцих, спраглих подуву свіжого друкованого слова, газетами, універсалами, листівками, — а їх нема! Одні тільки "Гітлери-визволителі", більші людського зросту, повивішувані на стендах, стінах та парканах, там, де ще недавно висіли його карикатури з написами Славиної творчости: "Ох, і буде морда бита Гітлера-бандита!"
І в душах поставало якесь прикре нерозуміння. Люди стоять перед цим стомлено тупим обличчям похмурого різника і знизують плечима. Ще один визволитель! А де українська газета? Стоять перед наказом німецької окупаційної військової влади про здачу протягом трьох днів усього награбованого під страхом смертної кари, і думають: "Ці хоч правду кажуть: ми — окуповані!" І за все в них смертна кара!
Дивляться на фотомонтажні плякати: "Як добре живеться робітникові в Німеччині". Ясла, санаторії, спортові змагання, світлі фабричні залі, наче науково-дослідні лябораторії. Це й у нас таке буде? Але читають підпис: "Завдяки мудрому проводові Адольфа Гітлера", — і відвертають носи. Вже увірився той "мудрий провід". Стоять усі й чекають, а як хто голосніше трохи скаже до свого співрозмовця якусь лайку на адресу більшовиків, — нахляють, ладні вже збігтися на очікуваний мітинг.
Але все це виходило убого. Ті самодіяльні агітатори нічого такого мудрого слухачам не оповіщали, вони тільки вголос викрикували те, що тихенько бурчали про себе під ніс за більшовицького режиму. О, двадцять три роки будували ми армію, нас морили голодом, а тепер подивіться на німців і на наших! Подивіться на німецьку техніку! А де наша? Де авіяція? Сталін роздавав по сто тисяч премій балеринам, а ти за дев’яносто карбованців живи, як хочеш! Грузинський нальотчик, бандит...
Для ілюстрації всіх цих незаперечностей десь узялися два хлопчаки. Вони тягнуть за собою на шворочці бронзовий бюст Сталіна, десь із якогось червоного кутка доп'ятий. На голові нічний горщик, на спині нав’язаний мішок, шия оздоблена намистом із іржавої тюльки. Ніяк тієї тюльки не можуть "батькові народів" забути. На грудях крейдою напис: "Іосіф Сталін" і віршик з прокльонами.
Забава поїхала далі. Потім лежав "батько" в поросі на розі з відбитим носом. Люди проходили й співчували: "Бідний батьку, що з тобою зробилося!" Та й клали перед ним три карбованці милостині. "На тобі на дорогу!"
Але все це не те, не те, не те! Вже завмирають розмови, що узавтра, нарешті, має прибути український уряд. Це відсувається в невизначене майбутнє. Натомість рознеслася чутка, що головою уряду — Винниченко. Інші ж знають ще новішу новину: Винниченко відмовився. Де ж ті українські націоналісти? Чого їх не видно, дідько їх бери, хай би вже й у німецькому обозі приїхали, як загрожувала увесь час газета "Советская Україна", аби побачити їх. Чи не зфабрикували й цього совєтські брехунці?
Та марно-дармо! І натяку на уряд, на встановлення якогось ладу. Через місто пливуть ріки-мотори дивізій, пливе невизначеність, неясність. І німці не поспішають із встановленням влади. Кияни й досі втішаються безвладою, роблять, хто що хоче, шалаються по місті. Ніби в свято. Ходять і любуються, як от, уже не знати який день, горить "Люкс". Розпитують у німців, коли буде світло, вода. Всі ж так вірять у всемогутність німецької техніки! Що для них — налагодити все? А в цей час то там, то там щось загорається. Це вже стає навіть нудно.
І от… Не доморощений мітинґ-збіговисько, не промовляє в тій напруженій гущавині якийсь незадоволений сталінським режимом київський обиватель, не обступили німця, — а тиснуться за чимсь свіжим. Деякі вириваються з тисняви, відходять з листком. Газета! Її хапають, жадібно читають, але одночасно й розчаровуються. Нічого в ній на запити й сподівання оцих усіх нема, а все майже те саме, що й тут від кожного почуєш.
Дехто вже сердиться. І роздавати навіть не вміють! Зібрали всі ці тисячі в одному місці, коли можна на кожному розі поставити, щоб роздавали. Кожен жде, хоче знати, як буде влаштовано владу, — а от ніхто про це не потурбувався. Німецька влада — командування військових збройних сил, йому не до цивільних справ, вояки самі кажуть, що вони тільки перехожі солдати. А українська влада? Де вона? Скільки треба їхати до Києва? А тон цієї газетки! Лиже німецького чобота.
Другого листка довелося довго чекати, кілька днів, але ще більше знеохотив він усіх. Там було, що свята Софія дзвонила в усі дзвони, люди падали навколішки від радости й дякували переможній великонімецькій армії, яка звільнила столицю України, Київ. Гм… Хто це, де це навколішки падали? Які дзвони? Дзвони з Софії вже давно поздіймано й переллято на танки. Так само писалося, що жовтоблакитний прапор замайорів над Києвом, на святині землі української, Софійській дзвіниці. Прапор майорів, правда, кілька днів, зовсім непомітний поруч величезного яскраво-червоного простирала з загрозливою чорною свастикою в білому полі. Того маєстатичного, видно було звідусіль, а в нашого скромного наче й барви зблякли, і от тепер вже ніхто його й не бачить, десь дівся. Там писалося ще про Київську Русь, вікінґів-варягів і князів хоробрих завойовників, а це київську публіку в ці дні мало проймало. Точилися вже інші розмови: нарешті, хазяїн буде, можна буде по-людському, культурно зажити. Німці з їхньою технікою на Україні чудеса зроблять... Там писалося, що прибуде скоро архимандрит, що Холмщина готує духівництво, — а киянин хоче знати, які будуть порядки, що це воно за націонал— соціялізм, як буде з мешканнями, з крамницями, з колгоспами. Хто в уряді?! Може в тому уряді такі люди, що в скрині всі ці двадцять три роки спали, аж оце прокинулися?
Мусять ковтати й давитися німецькими бекантмахунґами, так перекладеними на українську мову, що змісту аж ніяк не второпаєш. А, це щоб знести розграбоване, продукти, це вже друге оголошення. Ніхто й не думає. Вони ж бачили, — чому не спинили, ще й, регочучись, фотографували? Он і самі німецькі офіцери в високих ранґах надовго зникають у крамницях, передбачливо поставивши своїх ординарців, щоб слідом і юрба не вдерлася. Одеколон, пудра... Тонкі речі цікавлять німецьких офіцерів (а ненажерна юрба ласо поглядає на ті трофеї в руках німця. І як це не догляділи ми, що ще не всі крамниці розграбовані до тла?
Інші накази також не стосуються хліба, світла, води. Знести всю зброю, військове спорядження. За невиконання — смертна кара. Протигази — також військове спорядження? Всіх же нас примушували їх купувати, навіть для дітей. Втім, цілі гори цього добра повиростали в палісадах, за парканами, у ятках спорожнілих базарів, — тільки не несли в зазначені пункти.
VII.
На розі Володимирської й Караваївської стоїть шерег солдатів і не пускає нікого. Німецькі вояки чемно перепиняють перехожих словами: "Ґешперт! Шпренґен!" Перехожі не розуміють, але німці ще й руками розмахують: пуф—пуф!
До стенду перед академічною бібліотекою, де стоїть німецький солдат, пильно розглядаючи совєтський фотомонтаж, підійшло двоє молодих людей.
