Хрещатий яр - Гуменна Докія
Нічого німці й не роблять нікому, а так паскудно на серці, шкода… Наче хтось тебе обухом оглушив, ти опритомнів і в першу хвилину не знаєш, що це діється кругом тебе, що з тобою було.
І йдуть, та й ідуть усіма дорогами Києва переможні моторизовані тріюмфальні збройні сили в зеленавих уніформах, час-від-часу пропускаючи синьокомбінезонові колони велосипедистів, танкістів, сіроплащових мотоциклістів. І це вже третій день, і нема слів, щоб віддати ними враження від грізної, колосальної сили переможця.
ІІ.
То дарма, що в подвір'ї у Мар'яни поставлено зенітки, що Левашівську поперегачували танкетками та рухливими гарматками, наставленими жерлами просто на людей. Не знати, чи це фронт, чи променад, недільне гуляння панночок. Вулиця розцвілася людьми, дівчата оточують молодих і струнких білявих юнаків у блідозеленавих уніформах, а як говорити з ними не вміють, то всовують їм у руки записочки. Вояки з цікавістю на них розглядаються, вони на вояків. Так оце той кум, що два місяці гуркав під київськими ворітьми? Сказати б навіть, що німецькі солдати менше цікавляться дівчатами, ніж дівчата ними. А нам казали, що німці при вступі у здобуте місто забігають у хати, все дощенту грабують, знущаються, мучать, вбивають…
Вже й п’яний гультіпака вийшов на вулицю. Він конче хоче познайомитися з трьома блискучими офіцерами в білих рукавичках. Тикає кожному з них свою п’ятірню, але всі троє заклали руки назад, а як і це не допомогло, то презирливо обернулися до нього спиною. І це на п’яничку не вплинуло. Тоді один з офіцерів поставив руки, як міліціонер, що регулює рух на розі… проходь! Здивований такою холодною зустріччю його сердечної гостинности, хлопчина розчаровано побіг шукати привітніших.
А вранці ж стільки страху було!
Страшно, власне, вже три дні, місто зависло в тремтливій невідомості. Коли має настати та хвилина, що один момент, — і все летить у небо? Що зроблять з нами всіма німці? Кинуться по мешканнях, почнеться погром та різня? А може більшовики виступили удавано, а сьогодні почнуться вуличні бої?
Левашівська вранці була чиста, умита, липи розбуялися осінніми золотаво-мідяними барвами, на рівному лискучому асфальті інколи лунко цокотіли поодинокі кроки. Часом група червоноармійців пройде. Десь кулемет застрочить, десь тонко свисне куля. І знову порожнісінько.
Та порожнеча вулиць обманна. Он зазирає за ріг сусіднього будинку найцікавіша з усіх сусідок, скрізь найперша Тихогласиха. Вона махає комусь руками. — Не йдіть далі! Назад! Сюди, в подвір’я тікайте! — Врешті, вона не витримує й вискакує на асфальт, перепиняє бійців.
— Куди ви йдете? Он там на розі німці. Он, біля будинку Верховної Ради.
Двоє з них, почувши таке, злякано завернули у подвір’я.
— Там ми вже кількох перебрали, а рушниці закинули за паркан…
— Застрелю на місці! — крикнув третій. — Я своїх рідних братів убив. Краще смерть під кулями... За мною! Де дорога на міст?
— Та який там міст? Вже висаджений, ще вчора! — умовляє Тихогласиха. — І чого ж то німцям у руки пертися?
Але боєць у напівнепритомному збудженні, він страшний, і двоє не посміли завернути в подвір’я, — та все ж помітно відставали.
Мар’яна своєю особою доповнила купку жінок, а такі самі купки вже стояли і в інших прикриттях, — в під’їздах, за виступами, за парканами, за будинками. Всім хочеться вже побачити тих німців і всі бояться виткнути носа. Що ж вони з нами робитимуть? Всі свердлять очима перспективу рівнострільної Левашівської, увінчаної поміж коронами дерев скляною півкулею будинку Верховної Ради. Вони щось там уже бачать. Щось, ніби танки?
— Німці зайшли з Куренівки й ідуть з Подолу на Печерське.
— О, а я ж там два дні тому копала окопи!
— Дивіться, а то що?
На скляній кулі Верховної Ради затріпотіло шовкове полотнище, червоний імпозантний прапор із чорною свастикою, зовсім такий, ні, більший, як колись на німецькому консульстві у жовтневі свята. Так, німці в Києві.
І ті фігурки, що манячать в кінці далекої перспективи, — то ж вони й є.
— На Арсеналі вже також висить! — приніс новину всюдисущої породи хлопчак.
Але ніхто не наважиться пробігти цих два квартали, подивитися. Ніхто, й Мар’яна також ні. Отже, вони зараз підуть по хатах підряд, будуть знущатися, в кого побачать твори Леніна-Сталіна, — вбиватимуть на місці. І Мар’яна побігла додому. Там десь у неї є книжка "Крах німецького імперіялізму на Україні в 1918 році". Треба знищити. "Історія ВКП(б)" також. Енгельса "Походження держави, сім’ї та приватної власности" — ах, шкода! Та вже треба розв’язати ці клунки — "на великий і на малий випадок". Ще спитають: куди зібралася?
Рішучо Мар’яна не може й хвилини витерпіти на одному місці. Надворі — треба в хату. В кімнаті — мусить бігти на вулицю. Ну, що ж, разом із кумасями! На те й зосталася в Києві, щоб усе побачити, нічого не зочити. І як така вже боязка, що не може до Верховної Ради підбігти, то також не винна. Втім, німці вже йдуть сюди. Втім, до Мар’яни не доходять, за кілька будинків зупиняються.
Будинок Хрущова — палаццо з ренесансовими гірляндами квітів та винограду-яблук — наглухо замкнений. Високі понурі мури, стилю й походження сучасного, оточують його звідусіль. Колись, як ще не було тут мурів, і Мар’яна була в цім палацику, тоді марксо-ленінській катедрі. Слава затягла. Зазирала тоді Мар’яна в дзеркальні стіни та чогось христилася. І от, тепер така картина!
Тихогласиха перша підбігла до групи німців з танкеткою і зблизька дивилася на цю історичну подію. Солдат переліз через ворота, за хвилину були вони навстіж. Та Тихогласиха цікавилася зовсім іншим. Чи будуть її німці різати? Вона не партійка, а чоловік у армії.
— Ми цивільного населення не зачіпаємо, — каліченою російською мовою відповів офіцер. За це добре слово хлопчина почастував його папіросами. Офіцер вийняв сигарети. Обмінялися. Не страшні німці.
Бачать цікаві, що нічого страшного не діється — зразу виросла купка біля розчинених хрущовських воріт. Офіцер їм наполегливо тлумачить, що за два тижні до Києва приїде український уряд. Ну, так, це не новина, у цьому всі певні, про це говорять з першого дня війни. Самостійна Україна. А хто в уряді?
— Ми — солдати, ми тільки переходимо, а ви самі собі вже зробите, що захочете.
Хіба не почули ви від самого німця, що Україна буде самостійна, а в Київ приїде український уряд? От вам, а казали, що то люди вигадують самі те, чого б їм найбільше хотілося.
Боже мій, ще ж треба побігти на Васильківську, там же Роза працює і досі нічого не знає. Вона так вагалася цими днями, з директором не поїхала, потім шкодувала, учора знову вже їхала б, та… Треба їй піддати духу, німці анітрохи не страшні. Мар’яна щодуху побігла Крутим Узвозом униз.
Тут далеко не така ідилія. Кулі свистять. Розвалений ще один будинок, скло під ногами, цегла. З магазинів тягнуть, з розбитих вітрин. Тут ще нічого не знають, ходять, як у звичайний день, пораються, свист куль нікого не цікавить. Всі дуже зайняті грабунком.
— Німці в Києві! — влетіла Мар’яна до контори.
— Де Роза?
Тут також ще не згасла робота. Стоїть черга за розрахунком, Київторг ще ліквідується. Але почули — німці в Києві! — машина стоп. Київторг припинив своє існування. Все, що зосталося ще, понищити, побити, спалити, роздати. Гроші вже нічого не варті, їх треба спалити. Чи може скласти акта про знищення, а заховати їх на пам’ять? Все одно це вже тільки кольорові папірці, а товариш Сталін, отой тупоголовий бандит, сказав нічого не залишати ворогові. Робіть, що хочете, однаково, кінець світу.
— А де Роза? — питає ще раз Мар’яна.
Рози нема, вона вдосвіта вийшла пішки з групою останніх.
— От і даремно! Німці зовсім не страшні!
Мар’яна враз опинилася в центрі уваги. Які вони? Що роблять? Жорстокі дуже? Ну, замикайте все, беріть, хто що хоче… Ходімо, люди, додому, ще щоб чого там не скоїлося, тепер такий час. Не можна поза домом бути.
ІІІ.
— Ну, що, бюст цілий? Не відрізали німці?
Таким диким запитанням зустрів Кучерявий Галину на розі Хрещатика й Фундукліївської, біля "Гастронома". Він ніс на рамені кокетливе радіо, а вона стояла й дивилася, як догорає чотириповерховий універмаг "Люкс". Горить він уже третій день, звідти вибухає полум’я — і ніхто не гасить,
— Хай горить! — безпечність Кучерявого невіддавана словами. — Догорає совєтська власть. Дивіться, он, нарешті, й краби мають попит.
Обмурзаний підліток старанно лупить консервною коробкою об мур "Гастронома", не зважаючи на жадні світові події, ба навіть на поліцая в касці, із страховинною бляхою на ланцюгу. Другий хлопчак доп’яв десь у крамниці портрети Сталіна, Леніна й Стаханова, показує солдатові. Вояк Стахановим заінтересувався, а Сталінові провів нігтем по шиї. Повісити!
Всі, як і Кучерявий, несуть радіоапарати, які тихомирно лежали собі всю облогу у магазині дитячих іграшок, на розі Прорізної. Тепер, хто мав квитанцію про здачу, а хто й не мав, приходять, любісінько вибирають, який кому до вподоби.
На Хрещатику повно людей, майже святково, ожвавлено, ніяк цьому не заважають купи сміття, серпентини паперу, палахкотіння "Люксу". Кожен шукає ще якогось атракціону, бо вже пожежі, грабунок, повінь німецьких моторів промиґалися.
— Кажуть, у Києві тепер тридцять німецьких дивізій, — оповідає Галина почуте на вулиці.
Всі ці тридцять дивізій ще й досі пливуть невпинно через Хрещатик. Рябіє в очах від цих довжелезних величезних вагонів, на вісьмох колесах-гусінях, що крутяться, як електричний варстат. На Хрещатику ще не було кому зняти монтовані радянські фотоплякати з героїчного фронту, і німецькі вояки під час зупинок пильно вивчають їх! Досі вони бачили червоних бійців тільки отакими, як оці полонені, що бредуть посеред вулиці — опущені, голодні, зарослі, перебинтовані.
На все інше німецькі солдати не звертають уваги. Хай собі горить, хай собі розлітаються шматки паперу й попелу з того полум’я, хай усі двері й вітрини побиті, хай звідти вилазять якісь личини, хай ніхто не гасить, тільки розтягають. Новим господарям байдуже. А втім... Це ж і є гасло Сталіна: бий, нищ, пали, розбирай, — щоб не дісталося ворогові. Чого ж іще та наївність, Галина, обурюється?
— Та підіть собі хоч книжку яку виберіть он у книгарні, все одно згорить, — підбиває Кучерявий на грабіж і Галину.
Галина зовсім не в тому настрої.
