Хрещатий яр - Гуменна Докія

Німці в Голосіїві перерізали зв’язок нашим і наші били довго по своїх. Так завжди. Хіба мало збивають наші ж наших з літаків? Пілот махає, просить, — вони ж не зважають. А спустився, — починають перев'язувати рани. Та що, хіба в нас є увага до бійця? У них бійці в легких літніх комбінезонах, з ручними автоматами, все їм на машині доставляється. У нас — шинеля, скатка, протигаз, рушниця, Гранати — пудів два всього. В спеку йому душно, він знесилюється від ваги, він неповороткий. Німці своїх людей бережуть.

— От наступає десант. Роблять шум, галас, вибухи — щоб створити враження, що їх багато. Кидають Гранати з хемічними речовинами, від яких "земля горить", від уламків яких на тілі робляться чорні опіки. Наш командир не хоче здати в полон свого загону, дає наказ відступити. Потім виявляється, що там усього п’ятнадцять — двадцять німців. Наші відступили, а німці тим часом дають телефоном знати, щоб їм ішла підмога.

У Кучерявого цих коментарів безліч, а котрі з них справдешні, котрі леґенди, — він чистосердно й сам би не ручився. Особливо любили вони, Кучерявий і Галина, розповідати, як німці їдять. Ніби то в них сама ковбаса та масло. Вони ще й наших підгодовують.

А ерзаци, які осточортіли? Он на стенді у московській "Правді", є стаття Еренбурґа про ці остогидлі німцям ерзаци..— Еге! Хто тій "Правді" вірить? — Пише, що в Німеччині всі ходять у дерев'яних черевиках... — Що ж, походимо й ми в дерев’яних, як Европа носить.

Що й казати, все це дуже цікаво Мар’яні слухати, але ось, як вийшла від них, як розпрощалася на розі з Галиною, несучи ще в уяві її квітучу, завжди й до всіх однаково люб’язну посмішку, — стало Мар’яні не по душі.

Ні, не ті це люди… Не її вони. І не ті, що отарою утікали, і не ці. Ці радіють, ждуть німців. Як відразу кинулися на дешеву приманку. Відійшли фальш і імітація, а суне реакція, "дєвочкі і дамочкі, нє копайте ваші ямочкі… " І вся "програма" тут. Де ті гасла, за якими хочеться йти на смерть? Кучерявий жде червоношличників, що їдуть у німецькому обозі, це ясно, а чого жде Галина? Чого вона радіє?

Як же захотілося Мар’яні в цю мить сильної індивідуальности! Не оцих, що кидаються від одних ідей до других, що переживають цей загальний переворот у психіці в таких рабських, ласих на дешевинку, формах!

Іде вона вулицею й спостерігає незначне явище. Таке незначне, що наче й думки не може викликати. Людина, за нею друга. Лише факт руху одної людини може гіпнотизувати другу за нею. А що казати про погляди, переконання, вчинки? І які були вони могутні раніш, ці впливи, за отарного мислення, коли вони ще й тепер, в індивідуалізованій людині з окремою волею, міцні. І чи не добре, що росте оця індивідуалізована воля, яка визволяє з рабства й тиранії звичок, відмерлих традицій, диктаторів, можновладців? Це — цілі царини, необстежені поля, полярні країни, майбутнє. В ці дні мільйони людей загіпнотизовані переконаннями, страхом, прикладом, байками агітацій, воєнною машиною. Творять злочин, що обертається проти самого себе. Звіриний акт убивства.

Щоб мені було більше. Обволікли це в одежу державних, політичних інтересів.

А коли б була розвинена індивідуальність, не підлягала навіянню… (Мар’яна засуває в куток постійно розв’язуване тепер питання, чи сполучний комуністичний світогляд із розвиненою індивідуальністю, щоб воно їй не заступало розв’язати ще одне, не менш пекуче)… Коли б була сильна індивідуальність, тільки не злочинна. Бо чогось сильні — злочинні, а порядні добряки — ганчірки. Бо сильні натури, особливо політичні, йдуть здебільшого у парі із злом. Хіба не можна перебудовувати світ інакше, як злочином?

Сильні виділялися з ряду, як знаючі, організатори, їм піддавала силу маса, тим що слухалася. А ті сильні свою перевагу ватажка вживали на користь собі, не тій масі, яка їх виділила. Оце ж "собі" й є ембріон насильства, злочину. І от як вона виглядає в наші дні.

Це вже так здавна повелося, відколи з'явилися вожді, збирачі держав, організатори, диктатори. Вилізши поверх народу, вони стають бездушними, егоїстичними в данину тій індивідуалістичності, яка розвивається найперше в них, вони обожнюють лише своє "я". А якби так не одиниці, а всі мали розвинені сильні індивідуальності й не на шкоду іншим? Чи зовсім би завмер дух споріднености, чи аж тоді допіру вийшов із тіні й розквітнув небувалим цвітом?

Ну, то як же? Розвинена індивідуальність, сильна вольовість іде в парі тільки із злом?

Ні, є інші приклади. Мар’яна хоче їх бачити, хоче любити. Де вона, та сильна й добра людина? Якщо всі такі будуть, як оці, то нічого нема за тією стіною, що валиться.

Все ж і Мар’яна чекає. Коли впаде Київ, невідмінно побачить вона якихось цікавих людей. То за звичкою, інерцією, вживає вона газетної термінології, — "у обозі в німців". Україна не може не мати їх, десь же вони повинні бути, не всі ж у Сибіру.

А може вона помиляється, є ті люди й тепер у Києві, тільки вони так само мовчки думають і не мають кому сказати свого слова? Коли все вирує, женеться, події переганяють одна одну, за годину обличчя Києва міняється невпізнано... І здійснюючи свою індивідуальність, вони не мріють, як Мар’яна, не роздумують, а діють.

Але коли й нема таких, — Мар’яна з цим, що є, не мириться. Принцип.

XXXII.

Їх усіх, триста киян і киянок, щойно прогнали баби з села. Зловлених і посланих на село проти власної волі, бо без них завалиться сільське господарство. А вірніше, евакуйованих із Києва саме тоді, як вони найбільш огиналися в передсмакуванні грядущих подій.

Жалюгідні й принижені, товпилися вони в подвір'ї радгоспу, розглядалися, де ж це ночувати тут? Надходив вечір.

Конфлікт із сільськими бабами почався з першої ж хвилини, як тільки побачили Кобищі навалу людей.

— О, ще й ці прийшли нас об’їдати! — ділилися між собою враженнями кобищани, але чекали. Ну, чого вони наїхали?

— Та нас на роботу прислали, Бог з вами! — негайно обурилися киянка.

— На яку? — глумливо прищулив око кобищанин.

— Яку дадуть. Казали — буряки копати.

— Оце! Та бурякам ще місяць треба рости! Досі самі копали. Нащо ви нам здалися?

Опозиція кобищан до киян явно виразна. Кияни обсіли сільраду, а. ще ніхто їх до хати не просив. А що мобілізовані на трудову повинність зголодніли і не знали, яким боком зайти, то котрась сміливіша попросила огірка. Тут же це однаково, як вода.

— Нема! Посолили вже!

— Ну, то помідора.

— Вже відійшли помідори… Захотілося вам мерзлого в Петрівку.

— Та видко! В вас і зимою льоду не допросишся.

Що робити? Староста десь побіг, до военкомату, чи що? А їсти хочеться!

— Що ви за люди? — почали сваритися декотрі. — Та нас же мобілізували. Сказали тільки дві сорочки з собою мати.

— Беріть собі та копайте картоплю, он там-о, — подобрішала одна кобищанка.

Зголоднілим не треба другий раз казати. Кинулися всі на картоплю, — знову баби лемент зняли. Сарана! Мусів міліціонер у цій справі голос узяти. Не годиться так!

— А чого ж нас сюди завезли? Роботи нема, їсти нема…

Тим то й ба, що сам начальник военкомату не знає. Староста приніс такі новини: майор здивувався, що ще триста чоловік до району прибуло. Учора відправив назад, бо заважали воєнним діям, а тут знов нагнали. Що з ними робити? Де їх діти? А тут ще й дощ. — На вашу відповідальність, можете лишатися. Але де ж ночувати? — В хлівах, у стайнях ті ночували, селяни до хати не пустять.

— Можу вам запропонувати радгосп. Там, правда, тільки шопа, але більш нічого нема.

— Я вертаюся додому!

— Ні, ми мусимо…

— Що там, мусимо? На глум тут, чи що, будемо сидіти?

Хоч і на глум, але довелося таки йти в шопу ночувати. Хто мав із собою що, то повечеряв, а хто надіявся на пайок, то й так заснув.

Мар’яна не зробила так, як інші. Другого дня більшість мобілізованих розписалися, що вертаються, і покинули радгосп. А Мар’яна не могла чомусь так зробити. Правду казала Галина, що Мар’яна — "дурна вівця". Коли всі ховаються від окопів, вона не може відмовитися. Не може вона з почуття сумлінности. Як треба, то треба. Це ж тут, на Україні, всі повинні оборонятися, А що буде, коли всі почнуть тільки себе знати? Он три дні збирають на полях поранених, а якісь завмаги наклали в санітарну машину бебехів і тікали. Це ті, що найперші користуються правами. А ті, що йдуть у бій, питаються: "За кого?" В країні майбутнього комунізму розцвітає крайній вияв егоїзму, і зветься це "тактикою", "боротьбою за себе". А хто не може так, той "несучасний". Але чи може тоді хто з них судити інших? Мар’яна належить до тих, що хочуть таке право мати.

Отже, вона та інші "дурні вівці" зосталися й почали шукати собі роботи. Розглядалися за нею, а очам зустрівся пейзаж не дуже радісний. Хліб незібраний, так і стоїть, — от таки нема кому зібрати? Де покошений, там полукіпки вже проростають. Знов же, нема кому забрати з поля. Ні, забрати та заскиртувати то є кому, та краще хай може так. Як прийде наказ спалити хліб, то в скирті раз-два, та й уже горить, але не буде ж він бігати від полукіпка до полукіпка.

Нарешті, роботу знайшли. Почали копати радгоспні буряки, аби будь-що робити. І ніякого з того пуття, бо їх зосталася така жменька, що пожаль, Боже, й заходу. А що сам староста їх десь ізник, то не інакше — треба й собі вертатися додому. Ще два дні — та й доведеться разом із військом на Полтаву рушати. Кажуть, що вже Ромен і Лубні зайняті, зосталася лише дорога через Прилуку.

Минулася золота рання осінь. Починаються дощі. І треба тому дощеві йти саме тоді, коли нема де сховатися? Від голоду всі вони так уже збайдужніли, що не ховаються навіть, коли німецькі літаки летять над самою головою. І навіть ніякого хліва, ні стайні нема, щоб на ніч стати. Так і чапіють усю ніч у садочку якоїсь розбитої хати біля станції.

Не можна сказати, що жаден поїзд не проходить біля станції. Ні, йде їх гибель, але ніхто не хоче пускати. Дійшло навіть до того, що збунтовані "дурні вівці" заатакували санітарний поїзд. За те їх закинули у якийсь ленінський куток і вони там, замкнені, пересиділи бомбардування станції.

Таки добре зробив той хлопчина, чотирнадцятилітній Костик, що завжди втікав у картоплі, як тільки зачував яку небезпеку. Там його знайшов міліціонер, із докором: "Це утікати? Га?" Зовсім ні бе, ні ме не торопає хлопчина… Чого від нього хочуть? Він же від бомб!

— Вилазь швидше, — там я вашу бригаду посадив на порожню плятформу, та дивись мені, щоб ніхто вас не побачив, а то — зженуть.