Хрещатий яр - Гуменна Докія

Як уже надокучило слухати, чекати цього трамваю, як неспокійно! Галині здається, що вона швидше сяде, якщо перейде на другу зупинку, із Степанівської на бульвар Шевченка. Кучерявий навздогін їй кидає:

— Але я, здається, швидше за вас заїду додому.

І тільки зайшла вона за ріг, як засвистіло, грюкнуло— тріснуло, зверху посипалося скло із вікон. Всі юрби попадали, хто міг — тікав. Біг і Кучерявий, біг і кричав:

— Бомба упала! Бомба упала! Бомба упала!

Несли побитих, поранених. Галина із страхом дивилася на те місце, де вона п’ять хвилин тому стояла, а тепер зіяла розвернена яма.

Одначе, радіо мовчить і мовчить. Цікаво, що воно сьогодні скаже? Яке там "направлсніє"? Вчора було незмінно "Васільковскоє". Крізь сон чула Галина "Шірока страна моя родная", то звичайно о шостій годині подається. Щось дуже помалу час повзе.

Отже, поліклініка. Хай дають спрямовання до водолікарні. Як відкрили три дні тому школи, то є ще час і полікуватися. Хай там падають стрільна у середину міста, а ми будемо вчитися, лікуватися, запасатися на зиму дровами.

Не діждавшись сьомої години, Галина встає, збирається, до поліклініки поспішає. Тільки на сходах від сусідки-вчительки чує вона, що вже хоробрі київські діти розпущені. На два дні. — А що передавало радіо? — Радіо вже нема. Висаджено київську радіостанцію.

І ще Галина в святій нетямущості. Вона вирішує йти до поліклініки пішки, вона ще уявляє собі, що може їхати. Якийсь військовий по дорозі ніяково спиняє її, несміливо питає, як пройти до бульвару Шевченка. Можна трамваєм доїхати, — докладно радить Галина. — Нема зв’язку, трамвай не ходить, — соромливо відповідає військовий.

Е… Тут щось серйозне. Машини стрімголов женуться на Дарницю, а йому треба до Брест-Литовського шосе.

— Як можна? — вривається клапоть якоїсь тривожної розмови. Це йдуть повз Галину дві розпасійовані жінки.

— Школа хоче вивезти мого сина…

— В такий час і без вашої згоди? .,

Вони, ці дві, що її проминули, говорили спочатку жидівською мовою, проминаючи Галину — російською, а віддаляючись, знову перейшли на свою. Чого це вони? Почувають свою ізольованість? Виглядає так, що вони не стільки німця бояться, як місцевої людности. Цими днями бачила Галина, як усі жидівки повиходили з черги. Черга почала лаяти "товстопузих", "клаповухих", які, замість іти на фронт, подіставали собі відстрочки й висиджуються в магазинах продавцями. І ніхто до них нічого не казав, а вони взяли на свій рахунок.

Дві схвильовані жінки проминули її, щось далі, про вивіз дітей говорячи.

І ця деталь нічого ще не каже Галині, мало кого хочуть тепер вивезти із Києва? Вона йде до поліклініки й ані трохи не здогадується, що сьогодні за день.

Три височенні радіощогли, що так струнко й гордо стояли завжди напроти поліклініки, тепер жалібно понахилялися, мов поранені. Вікна в усіх будинках навколо повилітали. І ще нічого не розуміє Галина. Так уже всі звикли до цих вибухів— що ж там таке, коли ще трохи скла посипалося? Ну, поліклініка ціла, але не працює, в вестибюлі бачить Галина директорку, чує якісь останні розпорядження доглядачам — замикати уважно двері, чи що?

Отак залагодивши одну справу, Галина подалася по другу. Треба запитати, чи будуть на картоплю записувати. На Хрещатик із бічних вулиць та вуличок виринають безконечні колони машин, піхоти, і все це — на Дарницький міст, на Печерське. Яка там картопля? Навіть на окопи сьогодні не виїхали "ввіду отсутствія транспорта", як було написано олівцем на клаптику паперу. Машини всі — повні ополченців.

Воно ніби щодня таке — та не таке. Коли вже висаджено радіостанцію, електростанції, коли вже навіть води нема, — лишається ще останній вибух. Висадити міст. Але це вже тоді, як пройдуть всі наші війська. Це ж відступ! Червона армія здає Київ!

І весь оцей потік на Печерське зовсім інший явився очам.

Та треба ще Галині на Поділ, сьогодні — конче. Там у неї перешивається зимове пальто, воно їй дісталося даром, як ліквідувалася кравецька фабрика, але там треба було переробити коміра. Чого доброго, ще після оцього всього кравець не віддасть. Хоч відступаючі частини залили всю Олександрівську, але Галина хоробро пробивається на Поділ за своїм пальтом.

Десь дівся погожий ранок. Галина потрапила у хугу-буревій. Знявся вихор, зірвалася буря, вітер гнав із заходу на схід тучі пороху й пилу, всіх і все засипало піском, скрипить на зубах, не можна дивитися, темно стає. І в цій гущі людей у шинелях, машин, гармат, танків, піску, скаженого вітру — нічого не розбереш, машина на машину наїжджає, на телеграфні стовпи, стовпи ці падають, перегороджують і так забиту дорогу. Все стовпилося, зробилася каша, а в цю кашу прилетів німецький гостинець…

Галина вже видряпалася на гору, на Михайлівський Узвіз. Звідти бачила ті гостинці, — розривалися міни, відламки летіли не вгору, а горизонтально. Перевернуті машини, повалені стовпи, переплутані дроти, побиті люди… А тут накочують ззаду нові хвилі відступу, а на Подолі горить, чорні дими, зловісний вітер, буря… І, далебі, не варто вже за тим пальтом іти.

Не знати, скільки стоїть Галина. Може десять хвилин, а може кілька годин? І куди тепер? В інститут? Е, ні! Ще посадять у машину. До Льолі? Десь і Мирон може в цій каші відступає, його ж частина весь час стояла на Сирцеві.

До Льолі! Там завжди найновіші новини, яких ще ніхто не знає. Що ж, будемо узавтра зустрічати німців?

XXXV.

Втім, ховатися в Києві означає ходити собі вулицями. І в Мар’яни є пильна справа, треба піти взяти хлібну картку. Можливо, це нова підступна реєстрація населення на евакуацію, але ж без картки не будеш?

На дверях районового відділу міськради висить свіже оголошення. "Інвалідам сьогодні пенсія не виплачується". В канцеляріях, де не зайде Мар’яна, нікогісінько. Нарешті, вона спинила якусь жінку, що вешталася, замикала двері. Де видають картки?

— Які там картки? — розгублено подивилася на Мар’яну жінка.

— Хлібні.

— Ах, відстаньте! Не бачите, що діється? Вже всі повтікали.

Трохи здивувавшись, Мар’яна вийшла на дивно порожню вулицю і лише тепер побачила, що й синьої скляної таблички районового відділу вже нема.

Так пройшла вона трохи. Треба вернутися в житлову управу, там спитати дозволу зайти до мешкання Ребе. Коли ж, як не тепер, виконати його прохання? Учора ще неможливо було, біля того будинку стояла варта, там був якийсь військовий штаб. Узавтра вже може буде пізно. Але ж до кого по дозвіл? Де знайти двірника?

В сходовій клітці будинку Ребе вдарила її несподіванка, що відразу переключила в зовсім інший душевний стан. Поверхами вище жіночий голос плакав і ридав, щось лементів-розповідав. Бачила вже Мар’яна, як ідуть вулицями й плачуть — може кого лишають? — це сьогодні не диво. Але цей зойк! Що це вона лементить?

— Німці дали нашій армії термін до п’ятої години вечора залишити Київ, а як ні, то будуть бомбити? — Що ж це?

Десь недалеко у місті гуркотять сильні вибухи. Десь так недалеко, що Мар’яна вже не може тут блукати. На вулиці повз неї бігли й плакали жінки, вибух за вибухом, чорна хмара в напрямку Сінного базару. Сонце сховалося за ці чорні хмари і так зловісно, що вже несила щось тут робити, когось шукати. Біжить Мар’яна додому, як пес у свою халабуду.

Машини, підводи, війська групами, строєм, врозбрід... На воротях — обивателі з завороженими очима.

Вся безконечна маґістраля Брест-Литовське шосе — бульвар Шевченка захаращена оцими розбитками. Справді бо, — жаль дивитися, особливо на піхоту. Змучені, зарослі, виваляні в болоті. Бредуть, Кожен із них ліг би тут на камені й однаково вже йому, — перейдуть, чи переїдуть по ньому.

А цей свист-гуркіт невпинний! Втім, усі до нього звикли й кожен робить своє. Один відступає, другий дивиться на спектакль. Мар’яна ж біжить чогось додому, на горі Левашівській видно: горить усе, червоні заграви звідусюди, неначе не день це, а смеркання, такі зловісні відсвіти. Знову біжить чогось Мар’яна униз, назустріч оцьому війську, що всіма дорогами, через Поділ, Куренівку, Васильківську, Брест-Литовське шосе, Дорогожицьку — всі на міст. Вона згадала, що Роза на роботі, — треба загнати її додому.

Назустріч їй піші, вже без усякого ладу, чередами бредуть Кругло-Університетською, Крутим Узвозом, у вузькі проходи поміж барикадами. Машини переплуталися з возами, одне одному заважає, падає, випадають під гору в пилюку скрині з сухарями, папіросами, люди кидаються підбирати. Котрі віддають до рук збайдужілим бійцям, а котрі чимдуж зникають із цими трофеями.

Це вже й не відступ, а просто біжать. Утікають панічно й безладно.

А в підворітті сваряться двоє. Один ніс мішок муки, став спочити. Другий знайшовся: дай і мені! — Піди собі та візьми. — І почали битися.

Інші ж біжать геть чисто обляпані тістом. Це напевно з тієї ж пекарні. Хто бере муку, а хто й тістові радий.

І кому це потрібно, що та Роза працює? Таке діється кругом, однаково ж наказ: усе знищити, все спалити — списки, справи, гроші.

Та й там іде ділячка. Директор уже наклав повну вантажну машину продуктів. Головбух прийшов і зняв скриньку з маслом, тут же почав ділити. Прибігла двірничка з прибиральницею, наробили репету: а нам?

— Розо, що ви собі думаєте? Кидайте все, ідіть додому!

Роза безпомічно дивиться на Мар’яну. Вона може сісти в машину з директором і вже бути в безпеці. Ні, вона не може. Машина вже поїхала, Розу забирає Мар’яна, вони знову пробираються страшними вулицями.

За цю годину ще безладніша стала картина відступу. Щораз більше збиваються в купу, а гуркіт щораз ближчає, кулі свистять тонко, скло під ногами рипить обридливо. За цю годину не стало пів будинка на площі напроти Критого Ринку, звідти визирають нутрощі мешкань. Знявся гураган, все засипало піском, а навкруги — чорні дими, пожежі, заграви. Увесь окіл Києва, що видко з Левашівської, в огні, то горять величезні нафтосклади, залізничне депо, вокзал... І так весь Київ?

Над смеркання заграви стали ще зловісніші. Небо кругом почервоніло, в кімнаті без світла видно, світять стіни. Що горить? Що вибухає? Все так, наче на сусідній вулиці. Чи це вже Київ злітає в повітря?

— Тримаймось разом, — просить Роза. — Мені страшно на п’ятому поверсі.

Старосвітський будиночок Мар'янин на курячій нозі, але це провінціяльне подвір’я з віковими липами заховалося межи колосів, палаців.