Українська література » Класика » Хрещатий яр - Гуменна Докія

Хрещатий яр - Гуменна Докія

Читаємо онлайн Хрещатий яр - Гуменна Докія

І їх не пустили. Так само, як і інші, спинилися й вони, вгадуючи, що там може бути. Боєприпаси в парку напроти університету? То другого ж дня після отих шалених вибухів в ніч на 18-те вересня, коли всі вікна навколо чотирикутника парку — двох музеїв на Терещенківській, дому "Морозова," університету і Академії Наук — вилетіли, на другий день там прогулювалися кияни, а хлопчаки поралися межи стосами вибухлих набоїв, вишукували щось ще придатне для себе й пускали прегарні тріскучі червоно-зелені вогні. Вони гралися в те саме, в що гралася уночі більшовицька армія на пострах Києву.

— Я вас запевняю, Олегу, що там уже нема чого висаджувати, — каже червонощокий. — Я сам там ходив поміж тими горами гарматних набоїв, скринь із боєприпасами.

— Але то ідея… Звезти в центр міста вибухове, не попередити населення і цілу ніч гаратати.

— Шкода, що ви не були тієї ночі в Києві. Більшовики на прощання влаштували фейєрверк. Щоб веселіше справляла чернь грабіжну тризну. Одні думали, що вже злітають у повітря, а інші, от на сусідніх вулицях, відрами носили горілку й вино, грабували усе підряд.

— Ви, Нарцисе, справді, всюдисущий! Як це ви поспіваєте? І газету організувати в районі, і в Львові побувати, і ще не вийшли більшовики, а ви вже в Києві. А я, всього-навсього, мало не пропав у полоні.

Нарцис, червонощокий, сміється.

— А що мені? Мене в армію не допустили, самі знаєте. Війна застала мене в Погребищах, а там недалеко до Львова. Ну, а Катруся має дар з-під землі діставати перепустки. Я побув у Львові, забавився трохи в редактора газети у Погребищах, але не витримав і махнув сюди.

— Їйбогу, шкода, що Катрусі нема оце з нами! Де вона ділася?

— О, Катруся гасає! Вже три рази переходила фронт. Одначе… Ми тут, все одно, нічого не вистоїмо, ходімо, може Тарасівською обійдемо, тут не пустять.

— Цікаво, що вони будуть висаджувати?

Наче у відповідь на цю приватну розмову долетів до них від купки людей крик якоїсь мітингової баби:

— От, гади! От, паразити! Їм не шкода Києва, не думають вертатися! От, гидоли клаповухі! А вони його будували, що взялися руйнувати? Три пуди міна, як кабан, — бачили? Лежить там коло музею й досі. Два місяці в "Континенталі" обжиралися й міни замуровували. Поранені фронтовики з голоду мерли, а вони жерли, пили та навішували на кожному проводі міну.

Вона так мітингувала, що аж солдат біля стенду на її галас озирнуся запитливо. В чім річ?

— Ах, це ж виймають електромагнетами міни! — зрозумів, нарешті, червонощокий Нарцис значення перешкоди в вільному рухові. — Їх сьогодні скрізь виймають. Кажуть, із Роліту, будинку письменників, де був штаб Протиповітряної Оборони, вивезли кілька тонн цих мін. У Софійському соборі на кожному електричному проводі — міна. Та не тільки в штабах, музеях, церквах, — у підвалах звичайних будинків.

— Та… говорять… — ліниво відповів приятель Нарцисів, Олег із білявим чубом. — Всякі чутки, леґенди. А скільки то в тому правди? Ви, напевно, чули про головного інженера, що мав у руках плян усіх заміновань? Що ніби він збожеволів і, вже божевільним будучи, віддав німцям цей плян, чи сам перед тим висадив електростанцію. Я цьому не вірю. Ну, ходімо.

Вони вже намірилися шукати іншої дороги, як Олег щось наглядів.

— А, цікаво!..

Поруч совєтського фотомонтажу на стенді висіло два оголошення підряд. Приятелі заглибилися в розшифрування німецької премудрости каліченими українськими словами. Скептик, що ні в що не вірить, буркав свої зауваження.

— Надзвичайно! Знаменито! Кований німецький чобіт впивається в український ґрунт.

— Тихше! — штовхнув його під бік Нарцис, зизуючи на німецького вояка, що ще й досі не може відірватися від вивчення совєтських плякатів.

— Та він нічорта не розуміє! Наші ж до німців не підуть доносити, — безпечно відказав високий Олег. — Як я зрозумів, це заборона партій. Я думаю, там у Житомирі їх навмисне переколотили німці, щоб отаке наліпити: "До кінця війни забороняються будь-які українські організації, бо українці ще не дозріли до державного життя". Це здорово!

Нарцис почитав, подумав.

— Певно! Як свій до свого стріляє. Ще не доїхали до Києва, й уже порізалися. Ідіоти! Тут усю надію кладуть на них, — своїх же всіх вивезли, постріляли. Людність жде, щоб хто пальцем кивнув, і вона побіжить на заклик. А вони задумали зводити партійні порахунки!

— Ну, ну! А що то тут ще? "До українського народу"... Гм... Маніфест, чи що? Підпільна листівка? Читайте ви, Нарцисе, що це за набір беззмістовних слів?

— Хай мені Аллах простить, але, убийте, я цього маячення не втну ні слова. "Бруховеччина"… "сервілізм"… "провидіння"… Хто ж таким маячним стилем пише проклямації до народу? Це ж треба, щоб і оця балакуча баба-двірничка зрозуміла!

Олег інтенсивно знизує плечима. І ото з таким багажем наважуються вони йти сюди? Нарцис дочитує до кінця, згукує:

— А-ах, це ж ті самі юнаки, що я в Львові мав нагоду бачити. Слово чести, варто було побачити! Щодня ж не трапиться вам почути, як збереться чоловік сто й проголосить самостійну Україну. Самостійна — під німецьким багнетом. От серед білого дня виступив собі юнак — не такий, правда, вже й юнак — і оголосив: "Цим актом проголошуємо самостійність України…"

— Що ви плетете? А хіба ж досі не було проголошено самостійности? Мені ще тато розказував, що самостійну Україну проголосила Центральна Рада у вісімнадцятому році. А нащо тепер ще раз?

— Я знаю? Може для того, щоб при виході всіх нас заарештували й щоб ми посиділи одну добу? Дам випустили відразу. Але там у них це не лихо на все життя, як у нас було, навпаки, вони гордяться. Побувати під арештом, — це свого роду шик.

Олег ще інтенсивніше знизує плечима.

— Те все, що ви розказуєте, фальшива комедія. Та воно видно пана по халявах, а партію по її маніфестах. Це, мабуть, українські фашисти.

Вони вже відходять і німецький вояк, перелицьований Роман Чагир, що оце й наліпив разом з "бекантмахунґом" підпільну листівку, не чує вже, що відповів на це червонощокий Нарцис. Він тільки провів їх довгим поглядом. Потім знову заглибився в студіювання совєтського монтажу. Може ще хто надійде.

VIII.

Галина прийшла пожуритися з Льолею, що Женя десь поневіряється, Мирон може в полоні, може загинув під Баршиполем, — а їй відчиняє сам Мирон. Вернувся?

В хаті, замість журби, злива веселих настроїв. Зміна влади вже позаду, а вони всі не тільки живі-здорові, вкупі, але ще й з прибутком. А скільки всього цікавого щохвилини!

— Коли ви вернулися, Мироне?

— Та я нікуди й не відступав!

— Ми всі ховалися. Тепер уже можна сказати, — вигукує Женя, читаючи свої слова на лицях старших. — Ми ховалися весь час у льоху.

Наперебій хваляться Галині, показують свою спасенну криївку, а від цих вигуків і здивовань в очах ще миготливіші вогники вдоволення сьогоднішнім днем, ще більше комізму пригадується в усіх учорашніх жахах-ситуаціях. А напрацювалися! Цілу ніч раз носили гас із сусіднього складу, відрами.

— Ми думаємо перебратися в інше мешкання. І не знаємо… Викопали льох, а тепер шкода кидати. Дуже зручно.

— Мама лишиться тут, а ми займемо друге, — вирішує Мирон.

— Ф-фу! Чого це в вас так жарко? Топили? Ще ж тепло на дворі.

Навіть і це викликає веселий сміх. Біля плити лежать грубі томи Леніна й Сталіна в червоних та синіх палятурках.

— Оце зранку палю, обід зварила і ніяк не допалю, — похвалилася тітка своєю роботою. — Начорта воно в хаті? Ще хтось комуністами назве. Я тобі, Галино, також раджу почистити трохи у себе в хаті.

Галина ніби пригадує, що Льоля збиралась у кандидати партії, а Мирон не мав би своїх посад, якби не був партійний, але чого там про це згадувати? Ясно, тепер кожен показав своє справжнє обличчя, а ці обличчя занадто радісні й безтурботні. Та й не де, як тут, Галина чула перші гарні вістки про німців. Вони вже давно із старим попрощалися. Як і всі, хто залишився, святкують, радіють.

— Вже гірше, як було, не буде!

Сиплються новини за новинами, повен мішок. А знаєш, для чого то більшовики відкрили були школи? То ж спеціяльно, щоб школярів вивезти. Отих дітей, що просто із школи забрали, червоні не встигли вивести, то взяли на Звіринці всіх постріляли. Недаром діти через вікна стрибали, тікали. — Вже німці Полтаву взяли. — А знаєте, той Копелев, що двома підводами виїхав, теж далеко не заїхав, його завернули, все від нього забрали, а його послали в колгосп працювати. Цікаво, де він тепер?

Галині це цікаво тому, що й вона дещо має на схованці від нього. Він просто нахрапом вкинув їй у хату паку. Тепер прийшов час подивитися, що там, може таке, за що смертна кара?

— Як ви думаєте? Що мені зробити? Дуже гарне чоловіче біле пальто. Я попорю, — бо чого в мене мають бути чоловічі речі? — радиться Галина.

— О! Переший собі! — палко радить тітка. — Будеш мати річ. А що ж? Комусь віддавати?

І то правда!

— Я, як оце йшла до вас, бачила картину: виносять німці плюшеві стилеві меблі і вантажать на авта. Нащо їм? Хіба в них мало своїх?

— То вони, певно, устатковують собі мешкання.

— Та вони ж ідуть вперед, нащо їм? Це ж передові частини.

Дуже багато дивного й незрозумілого в цих німцях, які наче й не бачать тих, кого завоювали, а як побачить, то з погрозою смертної кари, — але ж яка сила, куди нашим! А які організовані! Головне ж, найстрашніше вже позаду. І Галина біжить додому пороти біле пальто.

IX.

Вже навіть почав надокучати цей невияснений стан. П’ятий день, а ще нічого невідомо. Чи ми що є, чи просто невиразна окупована маса?

Не то що уряду, — світла й води досі нема. Чи їх направлять? Вчора виймали міни з штабу воєнної округи. Позавчора — з університету, Софії, Андріївської церкви, музеїв. Тим часом, щодня щось вибухає. Згорів також і палац Верховної Ради. Отак третього дня, ні з того, ні з сього, почало горіти. Стіни лишилися, але що з того, коли вся палацова розкіш інтер’єру пішла в дим.

Зате он той в колонах півкруглий палац, що стоїть на місці Володимирового капища з срібноголовим, золотовусим Перуном, на місці візантійської Трьохсвятительської церкви, — цей конструктивно-іонійський білокам’яний колос стоїть завороженою сплячою царівною. Німці мають виразну нехіть до будинку ЦК КП(б)У, ігнорують його. Ніхто його не розміновує, ніхто до нього не підходить близько, бо ніби то міни під цими колонами закладено ще тоді, як дім будувався.

Відгуки про книгу Хрещатий яр - Гуменна Докія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: