Хрещатий яр - Гуменна Докія
Ахтунґ, ахтунґ! Увага, увага!
— Що він сказав? — питає Роза.
І знову намагаються вони спати, та не виходить сон. На вулиці — гамірно, щораз гамірніше. Збентежені голоси, лопотіння тисяч ніг на тротуарах. Ніч розбилася на мільярди напруг.
— Я зараз встану, вийду, — каже Мар’яна і не має сили. Поки надворі була, усе поривалася бігти, дивитися, що вже горить. Тепер їй байдуже. За себе, за все… Хай хвилюються, метушаться, Мар’яні байдуже.
— Може вже наша вулиця горить? — питає Роза.
Може. Далебі, Мар’яна не встане до ранку.
Та в цю мить настирливий грюкіт у стіну підкинув її. Проразливий жіночий крик: "Виходьте! Наказано негайно евакуювати Київ!"
Ось воно прийшло! Не поїздом, не пароплавом, не машиною, не строєм, а ось так, як стоїш. Це вже, мабуть, назавжди.
І ніколи роздумувати. І все розкидане, і темно, не знайдеш хоч необхіднішого. Хтозна, де воно все, а тут же хоч яку сорочку треба з собою мати. Аж тепер — прощай, Києве!
Одна одну підганяють, щось шукають, воно не знаходиться. Чути знадвору Тихогласиху, щось лементить. Та швидше, Розо! Та швидше, Мар’яно! Усі вже вийшли, зостанемося самі, не знатимемо, куди бігти. Щось напхали в наплечники, біжать сходами. Куди? У відсвітах заграв біжать юрби, зникають десь у пітьмі. В Мар’яни обірвалася шлейка, наплечник упав. Десь збоку об’явилася Тихогласиха і знову десь зникла.
І нема в кого спитати. Що це за втеча? Куди? Чи далі від пожежі, чи вже тут горить, чи за місто, чи назавжди виганяють? Від людей не відставати! Але що ж, як Роза й Мар’яна вже самі. А тут чортові клунки розв’язуються й губляться, знову їх зв’язуєш — і з того нічого не виходить.
В Мар’яни нема більше сили. В ній виникає рішення: нікуди з Києва. Хоч на пожарищі, а зостанеться тут.
— Ходімо в парк, там не буде ж горіти.
А назустріч їм уже вертаються з парку такі ж, як вони. Вигнали. Не пускають німці туди. Куди ж? За оцими людьми. Вони завертають до Кловського Яру, так і ми.
— Далі не підемо! — заявляє Мар’яна.
У Кловському Яру вже рояться тисячі. Приходять нові й нові, осідають із своїми клунками, — як у великодню ніч паски святити. Згори донизу по обидва боки вздовж вулиці в порядочку складаються речі. І Роза з Мар'яною не останні. Сусіди їх кудись зникають і знову приходять, купка їх речей розрослася вже в добру гору. І не так воно все розпачливо, як здалося в першу хвилину.
— Я сам чув, як радіо оголосило: до шостої ранку вийти, — чує Мар’яна. — Я ще не раз піду, заберу все, що можна. А як згорить?
Сусіди не квапляться, з дому "Ґінзбурґа" усе майно сюди переносять. Аж тепер видко, скільки в людини речей.
Ну, до шостої години ще далеко. І аби не навік із Києва. Знову до Мар’яни вернулось оте гостре, багатоскладне відчуття, — може єдина їй дана нагорода за безконечні віки нудьги. Це — відчуття легкости, крилатости. Їй треба небезпек, оцього головокрутного холоду від лету в безодню, їй треба перетворення цього найостогидлішого звичайного в ось таке незвичайне. Інші заплющують очі і тікають безвісти, або скнирять, — вона в такі хвилини повна щастям свого здійснення.
Навіть ніяково сказати комусь, небезпечно. Кругом — нещастя. Відсвіти заграв у небі. Так червоно, що видко білі дімки он там нагорі. В яру зловісні пітьми огортають тисячі бездомних людей. А в Мар’яні — тремтливі спалахи щастя. Ніякої втоми! То ж радісно — побігти по цих вулицях додому ще раз, щось узяти. Може й Левашівська згорить?
"Коли вирушають у мандрівку заради власної втіхи, то не шукають комфорту". Хто це сказав? Байрон чи Шатобріян? Ні, Шатобріян інакше сказав: "Ми насолоджуємося тим, що виходить за межі звичайного, хоч би це було й нещастя".
І на мить мерещиться, що кругом не сучасний Київ, а бір і пуща велика, несходима, царство диких вепрів та ведмедів. Серед пущі заховалася пустинь — Кловський манастир. Он мерещиться він нагорі, серед вікових дерев… Та в другу мить — не манастир то, і навіть не дівоча гімназія, а лише силюета геологічного науково-дослідного інституту.
Вже світає, із пітьми починають вирізнятися люди, предмети. Напроти — "окреме мешкання", кабіна для водотягу з трьома стінами. Там далі — картина в золоченій рамці: дівчина несе на коромислі воду на тлі такого ж приблизно краєвиду, як і Кловський Яр. І яких тільки речей не понаносили! Навіть допотопні самовари.
Посеред дороги простягнувся шланг, унизу повним ходом працює динамка, вода й з цього яру також іде гасити воду.
XII.
Семен Кучерявий тягне своє майно на горбок Кругло-Університетської, туди, де будинки відступили й лишили незабудоване місце. Жінку й дітей він відвів трохи далі, на Басарабку, а оце ще до шостої ранку має багато роботи. Переносить і він, що тільки можна, тим часом сюди. Нащо кидати, коли взавтра все знов потрібне? Коли ще можна винести.
При одній "ходці" затримала його пригода. Мало не позбувся чобіт.
Чоботи він одягнув нові, гарні, хромові. Щоб не носитися. А вони полакомилися.
Авжеж, німці! Ідуть два шваби, питають, де б гарно переночувати. Ну, Кучерявий з дорогою душею. Завів їх, як людей, до такого гарного мешкання, там ще є матраци на пружинах, подушок ще повно. Показав, хотів іти далі, а вони й Кучерявого з собою просять. Семен цікавий, він зайшов. Просять посидіти в кріслі он біля вікна. Він сів. Розмова йде на миґах. Скидай чоботи! Е, це вже Кучерявому не до смаку. Він вдає, що нічого не розуміє. Морщиться, кривиться. Вони ж — ввічливі, добрі хлопці — почали йому допомагати. Кучерявий удає, що скидає вже, а сам лає себе, свою доброзичливість, свою довірливість. Там уже хтось розтягнув речі, а він тут із німцями забавляється. Але чорта з два, щоб вони взяли нові хромові чоботи.
Ввічливі, добрі хлопці бачать, що не може він скинути сам, кинулися знов допомагати. Один тягне за праву ногу, другий — за ліву, Кучерявий старається не дати. Таки стягли, сидять втрьох і регочуться. Всі троє босі. Кучерявий на кріслі, німці на підлозі, примірюють, кому з них підійдуть Семенові чоботи. А щоб Кучерявий не нудьгував, дали йому міряти свої. Він може взяти собі взамін.
Як би тут викрутитися? Узуває німецькі, уперся пальцем у підбиття і показує, що не лізе жаден на його ногу. Але ж його чоботи підійшли, тільки треба от чемно допомогти закінчити обмін…
— Пане! Пане офіцере! — затарабанив у вікно Кучерявий, заглядівши у відсвітах заграви ще одну зелену уніформу. — Чоботи хотять забрати!
Побачивши в вікні свідка, охотники мінятися знітилися, стали маленькі, винні, почали нишпорити очима, як би втікти. Офіцерових двох-трьох коротких слівець досить було, щоб чемних юнаків водою змило. Кучерявий і хотів би подякувати, та не вміє ні слова, аж той дивний німець заговорив по-нашому.
— Ви, пане, українець?
— Та певно! Не знаю, як вам і дякувати. Новісінькі чоботи! Перший раз узув! Ну, не бісової віри?
— Чи не могли б ви мені допомогти? Показати…
О, знов показати! З одної халепи не вискочив, як уже в другу чортяка пхає.
— Та я он покинув напризволяще всі свої речі на вулиці, — вимолюється Кучерявий від свого рятівника. — Їйбогу, не маю часу!
— Ну, Боґ з вами, — розчаровано погоджується рятівник. — Може хоч так скажете… Я тут шукаю одного свого приятеля. Десь тут живе на п’ятому поверсі.
— Та й я живу на п’ятому поверсі. А як прізвище?
— Семен Кучерявий, може чули?
— Бий його, сило Божа, та це ж я! А який же я ваш приятель?
Не тільки Семен Кучерявий сумнів має, сумнівається й Роман Чагир. Стоять вони один проти одного, один — босий, потріпаний життям і зовсім уже не кучерявий, другий — німець військово підтягнутий. Стоять у чужому погромленому мешканні при відсвіті пожежі і не знають, чи відмовлятися від спогаду давніх літ, чи кинутися в обійми одне одному. Кому, хотів би знати Семен? Хто ж цей німець, що приятелем назвався? Кучерявий вибрав середнє.
— Я дуже радий, пане офіцере, але їйбогу, вибачте...
— Я тільки перекладач, ви помилилися, — сухо відказує й цей. — А ви були тоді кучерявим хлопчиною, як тримали мого коня в Богуславі, біля воріт учительки, Ганни Плахтій. Я тоді заскочив на п'ять хвилин, щоб сестрі сказати: утікай!
Спадають завіси довгих, безконечних літ. Тоді — вир кип’ячий, пекельна кожна хвилина дорога, і от — тепер. Молодий юначе, в чорній кереї із шликом зеленим розмаяним, — на що ж ти перевівся? Німецьким прислужником став…
Та тепер не час просторікувати. Кучерявий ніяково взувається, чого ж шукав його Роман?
Невелику, бачте, радість виявив приятель, але може тому, що в уяві його стоять і все заслонили клунки, покинуті напризволяще там на горбку, і не може в таку ніч нічого важливішого в світі бути? Роман вибачає людську слабість, йому треба просторішого часу. Добре, хоч відшукав, нарешті, цього притрушеного клопотами чоловіка.
— Ну, ходімо, по дорозі поговоримо. Скажіть мені…
— Та я поспішаю!
— Гаразд, я підійду за півгодини. Де вас шукати? На горбочку? — Хай чоловік трохи до себе прийде.
Але відійшовши три кроки, він все ж ще вернувся, здогнав Кучерявого. Чи чув що коли за сестру Ганни Панасівни, Вассу?
— Розкажу, все розкажу, тільки пізніше! — хапається-розривається Кучерявий. Він уже бачить купку вояків над його добром. От, заберуть останнє!
Та ті німці — тільки вартові. Їм його речей не треба, але ніхто з цивільних не сміє тут бути. Мусить відійти й Кучерявий. А речі? Нічого речам не станеться, це тільки на дві години. Вернеться, — все буде ціле.
Не через дві години, а вранці бачив здалека Кучерявий, як горіло на горбку все те, що він цілу ніч носив. Не було за чим і добиватися, бо то вже була лише купка попелу.
XIII.
Аж із самого долу Кловського Яру простягнувся шланг і безконечно довгою гадюкою повзе догори поміж двома рядами киян. Вода вже йде на боротьбу з вогнем. Безрадні й жалюгідні, як жебраки, згорнувши руки, сидять господарі міста понад краєм дороги на своїх клунках, а тим часом у багатьох із них горить житло. Господарюють німці. Солдати снують вниз і вгору, запрягаються самі, замість коней, тягнуть воду бочками із струмочка. Вони таки напрацювалися вже коло Києва. Чи ж припинили вони пожежу?
Мар’яна покинула Розу "на господарстві", а сама пішла спробувати дістатися ще до хати. Про їжу вони ж і забули! Отже, так і сидітимуть тепер голодні.
