Хрещатий яр - Гуменна Докія

Диви, заговорила по-українському. То ж я ніколи не чув від вас ні слова…

— Ну, певно, я ж українка! Я завжди вміла, але було небезпечно...

О, це вже вона занадто згущує фарби. Мишко із Славою завжди говорили по-рідному. При згадці про Славу Мишко туманиться, зідхає. Отак по-дурному розбіглися. Тепер чи знайдуться знов? Та Мишко зразу ж заспокоює себе. Советам цими днями капут, німці женуться вперед, червоні розвалюються, повстають національні республіки, в Середній Азії — повстання. Слава незабаром вернеться. Але несила було їхати кудись, коли починається національний розквіт. Між цими двома — Славою й відродженням України — як довелося вибирати, переважила в серці полтавського козака таки Україна. І от він перший став до праці для українського відродження.

Івашко й Галина сміються, як вони в інституті останні місяці "працювали". Тепер уже ніхто не криється, що хотів зостатися. Зустрічав Кучерявого та інших — всі, як на світ народилася, хотіли цілуватися. Одна тільки плямка. Чого та бухгальтерка їхня, Вєра Ніколаєвна, не тікала? Невже вона пішла туди, на Дьогтярівську? Краще б вона виїхала. Івашко її бачив ще перед пожежею. Чоловік її десь тут недалеко під Києвом був, могла виїхати, зосталася чогось.

Галина розкриває очі. Бухгальтерка — жидівка? Ніколи не думала.

— Ви не знали?

— Це — жах!

Галина вже цим разом не каже: "Так ім і нада, пархам", як тоді, коли бомбардували німці пароплави й баржі на Дніпрі з утікачами. Нема нікого в Києві, що не гидував би й внутрішньо не здригався від Гітлерової розправи з жидами.

— Туди до Бабиного Яру нікого не пускають, але є такі, що на інших кручах вилазять на дерева, десь згори підглядають. Один, кажуть, виліз —і не міг дивитися. Зліз блідий і вже більше не поліз.

Хто ж сподівався такого нещастя? Це ж зосталися різні ремісники, ті, що мріяли про власну крамничку, хто не мав заслуг у влади, "бившие", незадоволені, лікарі, вчителі, хто не мав коштів виїхати. Чого ж вони зоставалися, як не для кращої від сталінської долі? Ні, кривава Гітлерова купіль киянам не до смаку, нема тих голосів зловтіхи, на які може Гітлер надіявся. Підло зробив Гітлер із жидами! Краще б вони всі виїхали, ніж у Києві мало таке статися.

Галина ще щось хотіла сказати, але вже її знайшла панія в бірюзовому костюмі і потягла за собою.

— Чи ви любите Пушкіна? — зненацька поставила вона оце чудне запитання Галині.

Галина не второпала. Себто? При чому тут Пушкін? Чому це треба Пушкіна любити, або не любити?

— Ні, я терпіти не можу російської літератури, — навмання відповіла Галина.

І бірюзова панія рішучо заволоділа її рам’ям.

— Ми вам хочемо дати посаду. Чи маєте бажання піти секретаркою до одного відділу?

XVII

Хоч і згоріло шістнадцять вулиць, хоч і відправили німці звірячим способом частину київського населення на той світ, хоч на найкращих будинках і висять німецькі заборони з "пташками", — у Києві відбувається гамірна метушня переселення. Біля нашвидку зорганізованих районових управ стоять черги: погорільці, виселювані з уподобаних німцями будинків, а між ними такі, що вже дістали по два-три мешкання. Є такі спортсмени. Очищують усе, що застали, вивозять на село, в ще одне одержане мешкання. Поки то там хто доглупається, можна добре вправитися в своїх нахилах до такого спорту. Тільки біля Печерської районової управи нема черги, бо з того району тільки виселяють, в тім районі житимуть самі німці.

І на дверях Мар’яниної хатки на курячій нозі висить оголошення. До такого-то дня всі мешканці мають звільнити будинок. Мар’яна з задоволенням те читала. Може, нарешті, й вона заживе по-людському, в якомусь кальориферному будинкові? Тепер же можна вибирати собі, яке хочеш, мешкання. Піти в житлову управу й сказати тільки адресу, — дадуть ордер. Ну, в якому районі? У самому центрі? Десь на Крутому Узвозі із тими грандіозними, з пташиного польоту, краєвидами аж до Святошина? На Житомирській, вікнами на Задніпрянщину? В районі Гоголівської й Тургенівської, де повно внутрішніх садів та новонасаджених парків?

На такі самі трухляві гриби, як її будинок, Мар’яна й дивитися не хоче, вона вже не бажає ходити тільки попід модерними домами, а воліє хоч раз пожити в них.

І вибирати є із чого. За цю пару днів надивилася вона на порожні, розграбовані дощенту, приміщення, — усе на горішніх поверхах. Забрела раз і на Володимирську… Біля університету вулиця спадає раптом вниз. Ось чудесний район. До всього близько, і не гамірливий центр, і зелені масиви. А якби ще в такому будинку, як живе Васанта, а якби ще з завжди теплою водою, центральним огріванням! Теплова електрична станція, правда, тепер зіпсована, але ж німці направлять.

І нема нічого легшого, як ось зайти до Васанти. Може вона в Києві? Цікаво ж тепер з нею зустрітися, коли всі люди змінилися, стали більш-менш собою. Може нова доба випустить нові нитки їхньої дружби? Стара ці нитки зовсім протрухлявила.

Прекрасний новий будинок, чудові сходи з блискучих черепашок, зцементованих у камінь. Приємно такими, наче перловими, сходами ходити щодня. Але на Мар’янин стук виходить не Васанта. — Валентина Ступина тут уже не живе? — Чому ні, живе. — Є вдома? — Ні, вийшла. Ви почекайте, вона тільки пішла обідати, тут недалеко, в цім самім домі. — А я думала, що вона десь виїхала? — Так, пару днів, як вона вернулася з полону.

О, це вже навіть романтично! Васанта воювала, була в полоні, вернулася. А Мар’яна відсиджувалася. Конче мусить із нею побачитися, позаздрити. Мар’яна просто таки біжить. Ентузіязм новоскреслої дружби викресав рішучість вдертися до незнайомих людей. Ждати — довго. Після цього падіння в безодню, здається Мар’яні, й мерці оживають. Давнє тепло їхньої дружби зажевріло з несподіваною силою, вернулося. Адже ж ні з ким не усвідомлювала вона буття так рельєфно, як із Васантою. Ті Галини, Слави, всі ті, — плиткі й замалі. Які ж зміни зайшли у Васантиному світогляді від цієї завірюхи, що здмухує всі загортки й вуалі? Може вернеться те, чого вже ніколи ні в кому не знаходила Мар’яна?

Але Мар’яна цього ентузіязму, увійшовши, не виявила. Чи тому, що залетіла вона саме в ту мить, як Васанта сідала за обідній стіл? Може тому, що тут — московська мова, хоч на дверях і українське прізвище? Ну, Бог з ними, як же виглядає героїня полону?

— Хто тобі таке наплів? — гостро подивилася Васанта на Мар’яну при цих словах. — Я не була в жадному полоні, в селі була.

Рішучо зле закраюється їх відновлена дружба. От, Васанта тепер уся загорнута в таємниці, боронь Боже тих таємниць доторкнутися! Коли б швидше виплутатися з чужої хати. Тут Валентина Панасівна привітніша із новими друзями, ніж із широко розкритими Мар'яниними обіймами.

І довелося Мар’яні шукати опертя в діловій причині своєї візити. Чи нема де в їхньому будинку вільного приміщення?

— О, і ти також захоплена загальною психозою? Тепер же увесь Київ перебирається.

Мар’яну дошкулила ця патриціянська погорда Васанти до земних справ. Хіба Васанта не знає Мар’яниних вжитків? А хоч би й так, — хіба Мар’яна не має права хоч раз у житті мешкати в модерному приміщенні?

Але любов їх многолітня. Треба прощати спалах лихого гумору друга, треба завоювати, до осереддя дійти, куди нікого не допускається. Мар’яна лагідно каже:

— Ні, німці нащось усіх нас виселяють.

— Добре, ми зараз підемо до двірника.

Проте, перше, ніж до двірника, Васанта запрошує до себе. Мар'яна була тут щось разів зо два. Васанта обставилася. Радіо. Канапа. А дивується, що Мар’яна хоче мати гарне мешкання. — Радіо подароване. А канапу поставили на збереження. — Васанта хоче дотримати позу некористолюбниці.

— Це правда, — міняє вона тему. — Це правда, я вернулася з полону. Але звідки ти знаєш?

— А що ж тут такого? Я думала, — ти пишаєшся цим.

Знову мовчанка. На це Васанта не хоче відповідати. Вона радніша розповісти про ті жахи, що пережила. Гнали їх німці, полонену жіночу санітарну дружину, як худобу, і так не одну добу. Не тільки їсти, — пити не давали, а як спиняли на відпочинок, то вибирали яке найгірше болото. Ні лягти, ні сісти. Ні накритися нема чим. А тут — пронизливий холод, дощ. І ще й підганяють гумовими палицями.

Васанта, трохи всміхаючись, розповідає це, але дві западини біля носа, обтягнуті вилиці, сині обводи очей і злобні іскри говорять більше, ніж ця її скупа розповідь і суха посмішка. Дивна витримка! Як можна, перейшовши через страшні знущання полону, зостатися холодною, такою спокійною? Розказувати об'єктивно про війну зблизька. Німці і наші. Вони, справді, як вища раса, в порівнянні з нашими — оброслими, зачучверілими. Перші, передові німці, що оточили, були всі поголені, чисті, свіжі. Зовсім не перешкодив їм фронт бути пильними до своєї зовнішности. В них же війна — математичне ремесло, виробництво, на всі операції точно визначений час.

— Чи могли ми коли думати, що побачимо німців? — зчудовано питає Мар’яна. — Я, слухаючи ті доповіді про міжнародній стан і поготову до війни, кожен раз була певна, що війна буде аж після мене.

В голові Мар’яні вертиться одне запитання. Цікаво все ж — чого Васанта пішла в цю санітарну дружину? Чи вона вже не мала так себе де подіти? Чи доводила цим свою відданість і радянський патріотизм? Чи її повела жадоба гострих відчуттів? Ну, то вона їх мала. Чого ж ті сухі злобні іскри в очах?

— Я також хотіла в санітарну дружину, але… Що, власне, боронити? Хвалити Бога, ця війна повалила старе. Від німців я також нічого доброго не жду, але хоч не буде тієї брехні на кожному кроці. Здається, — упала неперехідна стіна й бачиш тепер далекі обрії.

— А що кращого принесли німці? — насторожилася Васанта й нервово закурила. В голосі її просковзнули іронічні інтонації, а на обличчі заграла в’їдлива гримаса. — Чи ти може сподіваєшся жовтоблакитної самостійної України?

Ця Васанта таїть у собі страшну озлобленность, — на всіх, на все, на Мар’яну. І хоч як миролюбно прощає сьогодні все змученій товаришці Мар’яна, вона — на випад випадом.

— А тобі вже її не треба?

Гримаса Васантина ще глумливіша.

— Я вчора бачила на базарі одну комедію. Загін самостійників маршував у синіх шараварах. Карикатура якась. Не знаю, кого вони думають у Києві захопити цією допотопною бутафорною Україною?

— Може й бутафорна...