Хрещатий яр - Гуменна Докія

— погодилася Мар’яна. — Але чого ти з неї так глузуєш?

Мар’яна все ще сподівається знайти спільну точку. Вона погоджується, є за що критикувати ці перші прояви. Відозви націоналістів якісь маячні, неділові, інтелігентські ремінісценції з погано й тенденційно складених шкільних підручників історії. Вони не знають нашої дійсности, белькочуть про Київську Русь, вікінгів, — а де їх конкретні аргументи, гасла? Дуже добре, що вони хочуть самостійної держави, але чи бачать вони ті сили, які могли б не датися в пащу акулам-сусідам? Ніхто від них цього не почує, бо вони й самі не знають, зате вони досконало знають, що все чуже треба ненавидіти й різати. І коли вже братися до історичних аргументів, то наша історія сягає в глибину сімох тисячоліть, а вони, як недоучки, засвоїли пару штампів із шкільного підручника і далі —аніруш. І все ж — це своє, Україна. Оті хлопці, що в сині шаровари вбралися, — це наше, яке треба…

Васанта дослухати не може. Вона виривається:

— Наше? Україна? Лялькова комедія, інсценізована фашистами!

— А УРСР — не суцільна лялькова комедія, не бутафорія? — скипіла й Мар’яна. — Он я в Миргороді також бачила інсценізацію. Славетну "колгоспну поетесу", яка ніби складає пісні про Сталіна у мальовничій хатці під мальвами. Ніяка вона не поетеса й ніяка не колгоспниця. Посміх миргородський. Знахарка, бабам відшіптувала пристріт, зілля варила та бренькала інколи на гітарі народні гуморески "Сидить баба на печі..." А як почали фабрикувати й фальшувати народній фольклор, то спішно для вигляду зробили її колгоспницею без колгоспних обов’язків, портрети її в музей, — а весь Миргород регочеться. Христя Литвиненко — "колгоспна поетеса"! Жадної поезіїїї ніхто ніколи не чув, аж у п’ятдесят років сталінський талант відкрився! Це, по-твоєму, не фальшивка?

У Васанти з’явилося нове. Вона не терпить заперечень. Нервується, сердиться, курить раз-по-раз.

— Як ти можеш порівнювати? Україна окупована, а ти ніби радієш із цього!

— А то вона не була окупована? — здивувалася вельми Мар’яна. — Я не радію, а знаю одно. Добре, що впала одна окупація. А тепер які не є українські вияви, може й допотопні, — але це наше, ми його маємо підтримувати, дати ґрунт, щоб росло. Воно з нашого кореня. Ми повинні на Україну працювати таку, як вона є. Архаїчне, відстале, слабе, під чужими впливами, — але це ж наше!

— УРСР теж наша!

Васанта закурила нову папіросу.

— Так? "Під проводом старшого брата"! Твого батька розкуркулили за те, що продав власну корову, тебе викинули з наукової роботи за те, що…

— Як треба було, то й викинули, — щораз менше панувала над собою Васанта. — Один випадок не робить погоди.

— Один випадок? Чи тільки одну твою сестру згноїли в тюрмі, на засланні? Чи тільки одного твого родича розстріляли, як петлюрівця? Що ти говориш? Я тебе не можу збагнути! Ти ж із славного українського роду! Якби ти знала, як мені прикро тебе слухати!

Мар'яна не знала вже, яких слів видобути, щоб привести до тями цю упертість, продиктовану не інакше, як озлобленим настроєм. Але помиляється, помиляється Мар’яна, — Васанта теж не може її збагнути.

— Як ти можеш апльодувати низьким інстинктам? Як ти можеш прийняти реакцію?

— Я реакції не можу прийняти. Німці — реакція, але те, що було до них, теж реакція, ще й брехлива. Що ти там ідеального побачила?

— Там не кидали в болото людей… Ми мали все, а тепер, як худобу, пхають у багно.

Мар’яні здається, що Васанта й сама не вірить у те, що каже. Вона з якоюсь незрозумілою Мар'яні злістю заперечує кожне слово, гнівається при цьому і все виходить, що за більшовиків було найпрекрасніше, був рай.

Боже, яка прірва розрослася між ними! Вони вже не знаходять жадної спільної точки. Мар’яна у відчаї відшукує свої найщиріші почуття, найпереконливіші слова, вона хотіла б. щоб повернулося років із п’ятнадцять і щоб вони були такі, як колись, — наївні, віруючі одна в одну, віруючі і сповнені сумніву, критицизму, сміливі, непідлеглі модним чи офіційним поглядам.

— Васанто! Старе минуло й уже не вернеться більше. Треба шукати, що тепер робити, що можна зробити. Так, наш жовтоблакитний прапор виглядає анемічно поряд із більшовицьким чи фашистським червоними. Але це ж наше! Так, обоє вони хижаки, може цей гірший ще за того. Але ж ми живемо в часи імперіялістичних воєн, великих державних потуг, і хтозна, котра з них більше працює на майбутнє. Може Гітлерова агресія, оця поголовна окупація Европи, всупереч його намірам і незалежно від його волі, — позитивне явище? Може те, що здійснюється тепер у формі запеклої національної боротьби і ворожнечі народів, може це природній щабель до співробітництва націй?

— Ха-ха-ха! А я й не знала, що ти аж такої пронімецької орієнтації! — в’їдливо, може штучно, розреготалася Васанта.

Мар'яну цей сміх обілляв холодним потом.

— Що я міряю обох окупантів одною міркою, — це пронімецька орієнтація? А краще було б, щоб усе загнивало й далі?

— Коли виправдуєш німецьких запроданців, то як тебе назвати?

— А хай ліпше будуть московські запроданці?

— Твоїми устами говорить зоологічний шовінізм.

— Аж ніяк! Логіка.

— Я сьогодні бачила, — вулицею гнали в самій білизні старих, хворих жидів, виписаних із лікарні. Вони йдуть, підтримують одне одного, опустили голови, — на своєму власному похороні. Назирці йде народ, зглядаються на це диво європейської культури й цивілізації. Матері тягнуть дітей, дитина упирається, а мати знає, що на заріз, — тягне і плаче. Оце таку самостійну Україну принесли нам німці, замість УРСР.

— Ти так до мене, наче я захищаю жидівські погроми!

— Так виходить!

— От і шкода, що з тобою не можна тепер говорити. Я чула, що Гітлер сам у якомусь там поколінні з жидів. То, по-моєму, він тепер нищить своїх власних родичів, позичивши в них же ідею про "месіянізм вищої раси"…

Васанта курить одну папіросу за другою. Мар’яна користається цим і хоч такій Васанті скаже, що лежить на душі, чого нема кому сказати.

— Оцей Бабин Яр наводить мені історичну паралель. Були часи, що селян виганяли з України, розлучали родини, знищили нас десять мільйонів, В муках голоду вимерли села. А місто жило собі… Це, що тепер, — звірство. А то — не звірство? Чому тобі не боліло, як твою й мою рідню гнали зимою чотириста кілометрів пішки в лісах Архангелыцини, без дороги, з дітьми? Пригнали — і в лісі на лютому морозі у снігу тиждень люди жили й спали, поки нарубали дерева та збили собі такі-сякі бараки. Найперше вимерли всі діти… але, я бачу, тобі їх не шкода .…— чому такий гуманізм запізнілий? Тому, що червоні робили це замуровано від усього світу, а ці — відкрито? Чому ти розучилася розкривати очі на всі звірства, чому стала вразлива на одне з них? Чи це моя й твоя провина? Така дійсність жорстока!

Васанта недарма дала Мар’яні так довго говорити. Вона кинула недокурену папіросу й убійчо процідила:

— Коротше, я думала, що ти тільки профашистски настроєна, а ти вже готова фашистка! Я це читала в цій їхній газетці: "Доба, жорстока, як вовчиця..."

— Васанто! Не дивись на мене такими лихими очима! Я ж щиро з тобою говорю, я ж не винна, що в голові мені родяться, при здриганні від Бабиного Яру, такі історичні паралелі. Коли нещирими бути, то не треба здибатися… Ми не автомати, не папуги. Чому ти застигла в старих схемах і не можеш проглянути через них? Життя вже давно переросло їх, вони не покривають його різноманітносте! Навіть Сталіна життя змушує переглядати вчорашні схеми. Учора ми думали, що будуємо соціялізм, а сьогодні ясно дитині, що це пародія на соціялізм, насправді ж — звичайнісінький капіталізм і проріс він крізь соціялістичні гасла та декрети. Учора ми засвоїли, що національні почуття, це рудимент для дозрілої соціяльно особи, а сьогодні життя показує, що воля народу до власного вияву зовсім не іграшка… Динамічна сила.

— Все, що йде від Гітлера, не приймаю! І бридке мені все оце, що прийшло разом із ним, — уперто борониться Васанта..

Мар’яні навіть здається, що є ще живе місце в Васанті. Вона пригадує загальновідомий факт на підтвердження живущости національного почуття. СССР втратила Україну через це скресле почуття українців, що не захотіли воювати за якусь СССР.

— В людини мусить бути рідний край, батьківщина, без неї людина — ніщо…

І Мар’яна говорить, говорить, їй здається, що вона вже Васанту завоювала. Та що ж… Васанта скривилася: — Ай... Ти як говориш, то виходить, що ніхто не має рації, тільки ти одна. З твоїх слів так і тхне душком із націоналістичних газет, А зворотній бік націоналізму — вічна гризня, різанина, зненависть, атмосфера "хто — кого".

— А в СССР не "хто — кого?" Чого це нам так усе випадає, що у цій "батьківщині всіх народів" українець у себе вдома має забезпечене місце чорнороба чи шахтаря? Хто наймичка, кондуктор, двірник? Чи не картинно? Куркулька, себто добра господиня, вигнана з власної хати, спить за велику ласку у коридорі в "совторг-служащіх", в колишніх бакалейщиків. Хочеш ще конкретніше? Ну, нащо і для чого відмовилася ти від свого прекрасного імени, звучистої Васанти, нащо стала якоюсь міщанською Валею? Це ж і є зразок колоніяльного психічного рабства! Ти відцуралася вже навіть рідної мови! Ти, що так тонко її відчуваєш, так любила колись!

Тут уже Васанта втратила всяку владу над своїми рухами. Вона пересмикнулася, зблідла, рванулася.

— Чого ти з мене допит здіймаєш? Я однаково люблю й українську, й російську!

— Не сердься, Васанто, слухай, я тебе прошу! Роздивімося, про що ми сперечаємося. Ти твердиш: усе, що з німецької руки, зле. Я тверджу: така наша історія. Клин клина вибиває. Той клин здавив усе живе, а цей клин ще можна вибити…

Васанта не слухає. Вона затямила: як німці, то заглада. Ми могли розвиватися. А тепер — болото.

— Ти, я — могли ми розвиватися? — втрачала й Мар’яна рівновагу. — А то — не болото? Ми вчились у голоді, у нужді, покінчали школи — й не маємо належного місця в житті. Я — люмпен, одна мені ще кар'єра зосталася була, — прибиральниці. Ти — науковець, доцент, блискучий початок наукової кар’єри, а стала славною фавориткою наркома, з подарунками… Боже, як ти могла пишатися таким становищем?

— Чого ти прийшла? Обливати мене брудом?

Але вже й Мар’яна зірвалася з ланцюга.