Хрещатий яр - Гуменна Докія

Думки під акомпаніямент краєвиду, — а вона ж і не дивиться на нього, — пливуть, як літні хмарини в небі, одна на одну напливаючи, змінюючись, групуючись кожен раз по-інакшому. Далебі, тут і думається просторіше та химерніше, ніж у крихітнім койчику на Левашівській. От, де база розмаху, розцвіту: просторе світле мешкання. Тільки споконвіку посідають його якісь варяги та всякі інші колонізатори. Це непорозуміння, або недогляд, або усмішка сьогоднішнього хаосу, що й Мар’яна — прямий нащадок корінного смерда-савура-шумера — потрапила сюди. На біду свою, варяги, сівши над смердом, грузнуть у ситій гущі, розчиняються. Постає нове, нова назва смерда… сьогодні Мар’яна — українка. І от суне на голову новий варяг… Що він несе? Чому ніхто досі не дослідив схожости між словом "варяг" і "ворог"?

Мар’яна то зачепилася на цім стеблі в польоті у безодню, але все кругом хурделить. Крижана скеля насунула на крижану скелю, трощить її, але чи й сама розтрощиться, як певні оці націоналісти наші закордонні? І чи є сили у нас? Чи не складається Київ увесь із от таких "артістів украінскіх"? Чи зуміють ті політики охопити й оцінити реальне співвідношення сил? Мар’яна покищо бачить між ними одного реального. Віктора.

Вже й вимите одне вікно. Шибки не роздушені, але й усі ці питання, які насуваються хмарою на Мар’яну, не розв’язані. А тим часом треба ясно ці питання ставити й ясно на них відповісти. Німецький націонал-соціялізм і наш оцей закордонний націоналізм, — чи це одне? Моя нація має пожерти всі інші? В очах "уфімської України" Віктор уже напевно націоналіст і фашист. А в очах у закордонних? Як та пані змінилася, коли Віктор не в лад їй сказав про якогось Авеніра. Отже, й націоналізм — слово збірне, не покриває усіх понять, ним одягнених. І коли піти з ними, то треба пам’ятати, що за це жде, треба робити тільки те, за що ладен голову покласти, а не для вигод сьогоднішніх.

Хто на це все відповість Мар’яні? І коли б не роздушити все ж шибки…

Чи не Гнат Загнибіда ото йде вулицею, розглядається? Далебі, він шукає мешкання, як оце недавно й Мар’яна. Далебі, Мар’яна може йому порадити. Цей сусідній бльок зовсім порожній, позавчора звідти виїхала військова частина.

Перехилившись через вікно. Мар’яна гукнула. От так зустріч!

XXII.

Як починає сутеніти, — глухо на вулицях, порожньо. По дев’ятій, взагалі, заборонено ходити, он одному інженерові, Васантиному доброму знайомому, німець-вартовий всадив у живіт штика навиліт. Сказав "Гальт!", а слідом за цим розпоров живота, навіть не дав збагнути, за що, звідки біда взялася.

Щойно на Ольгинській, біля згарища, бачила вона трупа. Ніхто не прибирає. Вчора й сьогодні весь Київ говорить про загадкове вбивство композитора Ревуцького з дружиною. Як сидів за столом, так у спину й всадили ножа. Жінку зарізано у ліжку. Варіянтів подробиць багато, але в усіх варіянтах фігурують кашкети з червоними зірками, що їх, ніби, залишено на столі. Як розуміти це вбивство? Розуміють також по-різному, а Васанта знає: от вам фашизм на практиці. Починається розгул фашистського шумовиння, а це ще тільки квіточки. Ягідки будуть пізніше. Як позганяють киян у те ґетто на Куренівці, що проектувалося для жидів…

Тим часом уже виганяють із Печерського. Якраз іде з Московської від знайомих Васанта. Все, що в цім районі є, німецьке. Здерли із стіни килима. Ї хній килим. З пайового мешкання за три дні вибратися — їхній будинок. Стоять порожні будинки поруч, а вони тих не займають, виганяють взагалі з району.

Васантин район і будинок також на черзі. На черзі й центральний район… Та все, що не піде на злом.

Васанта почуває в собі злісну впертість, яка не бере до уваги жадної логіки й резону. От не піде з своєї кімнати! Хоч би її пристрелили. Шкода, що там на фронті не знайшлося для неї кулі чи бомби. Але нащось жива зосталася, — то ж тепер вона на все піде, так їх ненавидить.

Пустельний, завалений хаосом цегли й каменю. Хрещатий Яр здається ущелиною серед високих скель із ластовиними гніздами приліплених угорі кахляних печей, мушлів водогону. Покорчене вогнем залізо звисає, як паперова серпентина. Крізь оголені каркаси багатоповерхів відкрилися нові краєвиди, внутрішні сади, заховані будинки. На пожарищах поробилися вже стежки навпрошки, не треба вулиць.

Васанта тепер ніколи не йде бульваром Шевченка, щоб не бачити тієї невеликої синьої таблички із написом: "Айхгорнштрассе". Звертає вона аж за Рогнідинською, на розвилці Васильківської та Караваївської. Та дорога їй чомусь приємніша, менше цих огидних зеленаво-сірих уніформ. Та цим разом на розвилці стоїть німецька легкова автомашина і уникнути її ніяк. Ще ж нема забороненої години? Сміливо пройти повз машину!

Отже, коли Васанта порівнялася з тією машиною, з неї випав пакуночок і упав Васанті просто під ноги. З машини — металевий наказ:

— Возьмі!

З переляку Васанта припустилася утікати, але металевий голос із машини ще невблаганніше наказав:

— Возьмі, я тебе сказал!

Зі страхом Васанта вернулася, нагнулася. Пакунок легкий, не вибухне, як здавалося Васанті. Коли нагиналася, металевий голос із машини різко проказав:

— Прарєзная трі. Міросє ат мами. Павтаряю: Прарєзная трі. Міросє ат мами. Пакет нє раскривать. Панятна? Ми всьо відім і всьо знаєм. Панятна?

І перше, ніж Васанта надумалася щось відказати, машина безшумно покотилася Васильківською вниз.

Вранці, з острахом поглядаючи на загадкову, обгорнуту в сіру бібулу, коробочку, Васанта вже шукає Прорізну три. "Миросі від мами". Якій Миросі? Де її знайти? Прорізна три? Та це ж самі руїни, згарища. Каркаси, купи попелу, цегли, голе небо. Покручені арматури звисають при входах. Шматки стін. Нишпорять жінки, шукають дерева на паливо. На фрагментах стін написи крейдою, олівцем. "Коля, іщі меня на Прозоровской". "Шура, я у Алі". А-а-а… Ага, ось воно. Це воно! "Мама, пріході скорей, Ґлубочіца 35. Миловаренний завод. Мірося".

Васанта могла б і не тягтися аж на Глибочицю. Що простішого? Покласти тут у куточку, присипати попелом і цеглою прикласти, та й піти собі. Хай та Мирося сама за ним прийде. Але таємничість Васанту захоплює, вона вже цікава. Її захоплює, — он той німець із свастикою на рукаві напевно зацікавився б цим пакуночком. Отже, через це тільки треба занести. Все, що проти німців, робитиме із насолодою. І не відкладаючи.

В яру Глибочицької, втиснута поміж двох горбів, стоїть невеличка фабричка. А в ній застала Васанта двох людей, що вичищали саме ленінський куток. Викидали томи Леніна й Сталіна, примірювали, на що могло б здатися червоне полотнище зі столу, пробували удвох потягнути до дверей масивний бюст Сталіна. — Куди подіти цього тупоголового грузинського ідіота? — На смітник, а то ж куди? — Теж мені вождь! — Та то ж дурень! Бандит! Чули? В радіо виголосив промову: "Брати українці! Я не знав, що вас кривдять!" А що ж ти за вождь, що нічого не знаєш? — Еге, як втратив Україну, то стали брати! Гітлер танків глядів, а Сталін танців, — танцюристкам по сто тисяч премій роздавав…

Так дружно лаяли Сталіна нові господарі миловарні, коли на порозі з'явилася якась особа. Вона з вуличного світла примружилася, бачить не одного, а двох, і обоє — чоловіки. Проте, хоробро питає, — чи можна бачити Миросю? — А якого вам Миросю треба? — почула з кутка зовсім не здивований голос чоловіка, що стояв спиною до дверей і, так не обертаючись, дуже заклопотано підважував "тупоголового бандита". — Та ось мама передала оце для Миросі.

Мирон обернувся, пронизливо секунду подивився на особу в дверях. Пакунок його анітрохи не зацікавив, він навіть не перервав своєї роботи, тільки сухо кинув:

— Дякую, покладіть там на вікні.

І знову, дуже заняті вичищуванням червоного кутка від більшовицького сміття-мотлоху, почали поратися нові господарі миловарні. Васанта не мала чого тут більше робити і вийшла.

Тільки даремно ноги била в таку далечінь. Нічого цікавого. Вона навіть не роздивилася, що то за Мирося. Зовсім не жінка, а чоловік. То кличка, напевно.

Та справедлива доля винагородила її іншим атракціоном, замість сподіваного. Видовище, про яке можна, хіба, прочитати в історії середьновіччя. Похорон бібліотеки.

Перед Будинком Червоної Армії на Дорогожицькій полонені викопали величезну яму, а тепер зносили туди з Будинку книжки. Клясики, наукова література, журнали, енциклопедії — все те летіло в яму. Васанта стояла там і дивилася доти, аж поки почали яму засипати.

Їйбогу, ще щастя має Васанта! Інші тільки читають про це, в кіні дивляться а вона увіч бачить фашизм. Кадр за кадром. Там у Золотоворотському саду помирає старий сивий жид, бо не дійшов до кладовища, його стара лежить поруч мертва. Тут — кладовище бібліотеки…

XXIII.

Секретарка німецького відділу пропаганди, наша знайома Катруся Богданович, має сьогодні гарячий день. Почався він тим, що вранці знайшла вона на своєму столі совєтську листівку: "Товариші українці! Ми вас звільнимо! Сподівайтеся, — буде знову вільна радянська Україна!".

З тією листівкою пішла до шефа. У шефа на столі така ж сама. Хто тут був? Тільки прибиральниця, глуха на обидва вуха, фольксдойч. При вході стоїть вартовий — німець. То хто ж це зробив? Фантом?

Після того посипалися відвідувачі. Багато з них чекає марно, шеф їх не прийме, Катруся не відважується навіть про них йому доповісти. От обтовкає пороги якийсь київський старожил із лисячим писком, із німецьким прізвищем, таким самим, як і в її шефа. Хоче щоб віддали йому безкоштовно меблі, бо він — погорілий артист. Шеф йому, не зважаючи на прізвище, відмовив, бо не вміє нічого по-німецькому, а він іще й іще йде… Сьогодні він уже видумав нову версію: він — нащадок остзейських баронів Рейнгардтів…

Потім — ота смішна Марія Проскурівна, селянка-графоманка, із якимись претензями. От бачте, її, матір репресованого українського письменника-футуриста, не хотять друкувати. От гляньте, вона має стоси списаних зошитів, бо ще за молодої дівчини писала, а як Мишко став письменником, то навіть і друкував її. Та совєцька власть не дала. — І тиче ця смішна бабуся свої стоси не знати яких жовтопоруділих старих, записаних густо зошитів без абзаців і крапок, а Катруся не знає, як їй відмовити. Не піде ж із цим до шефа, його зовсім не обходять матері українських репресованих письменників, він глумиться, що якісь ще й письменника в цих українців існують.