Хрещатий яр - Гуменна Докія

Тільки напрацювалися гарма-дарма!

А Мирон прийшов із блискучими очима, з усмішкою, захованою між стиском уст, і першими його словами було, як зайшов до хати:

— Рогач зламався!

Що за рогач?

— Сідай обідати і не плети дурниць. Якісь рогачі йому в голові, — перейняла на себе лихий настрій Льоля. — Як із миловарнею? Не віддають?

— Вже дали по шиї націоналістам! Прийшла цивільна влада і почала порядок наводити. Заарештували редактора "Українського Слова", Рогача.

А-а-а! Аж тепер зрозуміла Льоля. Так би й казав.

— Ну, сідай, сідай уже, їж, а то я думала, що не знати яка подія…А з миловарнею? Не повертають?

— Оця голота? Та німці ж нічорта самі не мають, все, що бачать, пруть до Німеччини. Вони їм тут таку Україну покажуть, що аж шкура тріщатиме.

Докладніше, — такі новини. Військову владу заступила цивільна. На місто — штадткомісаріят, на Україну по Дніпро — райхскомісаріят. Все переходить у власність німецьких фірм, навіть житло, навіть трамваї. Міська управа повинна тільки стежити за санітарним станом міста, заощаджувати воду, та постачати робочу силу. Ніякого довозу продуктів не дозволено. Так буде й далі: за добре пальто — курку, за купку картоплі — "піяніну, тіточко!"

А чого ж радіє Мирон?

Так, просто, в нього прекрасний настрій. Ще один пакуночок "від мами". На вулиці, хлопчиком.

— Призначено мене кербудом, — все ж пояснив він Льолі причину блиску в очах.

— От добре! Тепер виберемо собі, яке захочемо, мешкання.

Мирон зовсім і не думає!

— Ти — можеш, а я звідси нікуди ані ногою. А льох?

Так, льох, спасенний льох стає щодня необхідніший. От і сьогодні вночі, як усі вже поснули, як прослухав передачу від радянського інформбюро, розгорнув Мирон пакуночка "від мами". Знову совєтські листівки. Докладна інструкція, з ким і через кого нав’язати контакт. Тим разом було друковане на машинці попередження декому: як не поховаються, то їм чекати того ж, що дістав уже композитор Ревуцький. Режисер Прудиус десь уже зашився, відразу покинув роботу. Інші в селі, бородами позаростали й носа не показують. Івашко не послухався, — то дістав.

Ага! Ось і нотатка для поліцая та кербуда.

XXV.

Кажуть, що чуд нема, а от воно сталося. Гнат Загнибіда не вірить своїм очам. Якийсь пузатий військовий німець із виряченими очима і триповерховим підборіддям заносить до його новопридбаного мешкання кілограмів із двадцять цукру, його ординарець витягає із військового мішка й кладе на стіл масло, ковбасу, булку. Таня клопочеться, варить у кухні каву. З пограбованого мешкання, якого ще не покинули армійські запахи, і що його оце пару днів тому посів Гнат, зробилося досить таки затишне кубельце.

— Де ти його взяла? Де ти взялася? — питає Гнат сестру.

— Гер Пабст їхав до Києва, а я попросила, щоб узяв мене. Тебе шукати.

— А що це за німець?

— Це — татів начальник. Ґебітскомісар Броварів. Тато працює в районовій управі секретарем, а я — перекладачкою.

— Ти?…— розреготався Гнат.

— Ну, а що ж? Підучилась. Як кращих нема. Я ж учила в школі німецьку мову. Ну, й ми приїхали до Пущі, а там сказали, що тебе нема, ти перебрався. Ну, й ми знайшли тебе.

— А це все звідки? — показав рукою на багатства.

Та що, в німців нема? В їхніх руках усе. Цукроварня, маслозавод, ковбасна фабрика. Він бачить, що в нас нема, то й набрав із собою. Це для нього нічого.

І от Гнат мусить удавати із себе господаря. Ще й люб’язного. Господарем, вірніше, почував себе гер Пабст. Він екзаменував буфет, який там залишився посуд. Сам Гнат ще не встиг роздивитися, що там є, як звалилися з невідомого ці гості. Добре, що Таня є, вона вмить якось усе причепурила, застелила, вимила, накрила рушником стола. Гер Пабст учив, як треба намазувати масло на хліб, — втричі грубше за скибку, а зверху ще й ковбасою увінчати. Шнапс пити аж по всіх смачних стравах. О, а в українців навпаки! Таня, спотикаючись об "єтцт", веде головну скрипку. Гер Пабст підхвалює українців, от скоро вийде закон про дозвіл одружуватися німцям із українками, бо українці — арійці, єдині із слов’ян. Тоді він ожениться із Танею.

Але де ж вони покладуть німця спати? Ліжка є, але матраци хтось позабирав. Та до вечора ще далеко, гер Пабст не журиться.

Він десь ізник. За пів години тріюмфально з’явився, позаду шофер несе пружинного матраца. Щедрий німець за послугу дає кіло масла.

Жах! Кіло масла в Києві коштує п’ятсот карбованців. Але це ще не все. Гер Пабст зауважив, що гер Гнат не має лямпи. Ось дві настільні лямпи, — вони вилазять з німецької течки. Господар, та й годі! За п’ять хвилин шофер принесе ще великого шпігеля — для Тані, як вона сюди приїжджатиме, то матиме в що себе оглядати.

Чудо удесятерясться, поглиблюється. Гнат стає щохвилини заможніший, побут його стає щораз комфортабельніший, — і все це, як сніг на голову. А одночасно й обов’язки гостинности ростуть. Питає гер Пабст, чи увечорі могли б вони влаштувати музичну вечірку. У нього є ще приятелі з райхскомісаріяту, а тут у сусідстві зауважив він симпатичних фрау. З ними встиг він уже заприязнитися за посередництвом чуда — ковбаси.

Що має на це сказати Гнат? Тато — секретар районової управи, не викинеш же ти німця з мешкання? Доведеться за шмат ковбаси й кусінь масла всміхатися ще цілий вечір цьому пузаневі, хоч на душі й шкребе. Втім, німець, здається, добродушний. Розповів, що був бурґомайстром якогось міста та за неввічливі вирази про фюрера його покарано, послано сюди — і то ще добре виплутався з халепи. От закінчиться війна, Україна матиме уряд, вони тут тільки переходящі солдати.

— Ми чули, що в Києві вже є уряд, — додає до цього Таня, але Гнат розчаровує її глумливою посмішкою.

То, мабуть, тому чули, що Бровари — на Лівобережжі і тепер відділені кордоном від Правобережжя. Там військова влада, то там ще гуляють баєчки про уряд. Тут — цивільна, крайня точка райхскомісаріяту, то тут уже не треба їх. Багато людей приїжджають до Києва й шукають українського уряду, а під Харковом то навіть напевно знають, що в Києві — уряд. Тут уже й забули про це говорити, лише кілька днів повисіла на дверях одної з кімнат Академії Наук від руки написана картка "Національна Рада", та й та зникла. Натомість — ліквідовано вже Український Червоний Хрест, міжнародню установу.

Таня тільки шморгнула носом. Очі її щораз здивованіші.

— А в нас таке говорять! Німецькі солдати ходять на наші вечорниці, гарні хлопці, товариські... Кажуть, що українці й німці — одна раса.

— А в нас ще й досі хліба не дають населенню. Живи, як хочеш. Світла у всьому місті нема, тільки німцям. Тут є, бо стояли німці, але відріжуть.

Е, це вже Тані не подобається! Але музична вечірка все ж має відбутися. Коли прийшла Мар’яна, позаздрити на світло, бо в неї, як п’ята вечора, то й лягай спати, — музична вечірка була в апогеї. Троє німців, три дівчини, одну з них Мар’яна навіть десь бачила, оці вадливі очі. Один висвистує, на столі стоять шнапс і бутерброди. Після того вони всі побралися за руки й ходили кругом столу.

Що це в цього Гната діється? Таке шумовиння сидить у нього за столом. Оцю з вадливими очима вона вже впізнає. Бачила її в санітарній дружині — форма, пілотка, чоботи. Перед вступом німців тягала з якимись військовими додому масло, муку. Як німці входили, притягла до дому шафу й ліжко. А тепер вона живе в сусідньому домі, Мар’яна часто бачить її на бальконі.

Увійшовши в курс справ, як вранці Гнат, Мар’яна сіла. Цікаво подивитися, як розважаються німці. Це може той самий "гибелькомісар", про якого Омелян Якович розказував? Навчав старосту у Володарці. Скликав у селі сход, поставив біля себе старосту й почав лупити його по щоках. А відлупивши, перед сходом же, поляпав по плечі й дав закурити. Таку сьогодні побрехеньку, а може щирий факт, чула Мар’яна, — бо ж усі хочуть знати, як повелися німці на селі, і всі переказують одне одному усе, що хто де похопить.

XXVI.

Трамваї вже ходять регулярно. Київські трамвайники, так само, як і пожежна команда та дніпрове пароплавство, все це виключно українського складу, перші з ентузіязмом узялися за відбудову всього зруйнованого під час відступу більшовиків. Заворожені сплячі царівни на міських коліях ожили, ще й струму не було, — робітники котили їх гуртом до трамвайних парків. Своє ж! Своє життя починається, українська держава. Одне слово, трамвайний рух постав у Києві швидше, ніж українська державність.

Мар’яна заходить у трамвай і відразу бачить знайомого. Семен Кучерявий, ще більше чогось поораний зморшками, очі затуманені клопотом. Не той Кучерявий, що під час облоги хахоньки справляв, запрошував її: "Заходьте, в мене є вино, тюлька, будемо развратнічать". Ні, тепер він — чистий зразок того, що читала раз Мар’яна в газеті, враження якогось закордонця від киян: нема сміху, турбота на лиці і сірість. Де й ущіпливість його вульгарна ділася. Що ж це з ним таке? Невже ж це й на нього, як на багатьох, вплинули ці швидко збляклі надії на національне буяння, оці арешти?

— В передній вагон мають право входити тільки німці, — оголосив кондуктор.

Здивовані пасажири почали переглядатися. Ніби то як? У себе вдома, в Києві, не маєш права зайти в який тобі хочеться вагон?

— Виходьмо, нас не зрозуміли, — кивнув Кучерявий, замість привітання, Мар’яні. — Чорт їх бери, підемо пішки.

— Місцеве населення може їхати в задньому вагоні, — навздогін крикнув кондуктор. Але з образи ні Мар’яна, ні Кучерявий не захотіли. От! За радянської влади було добре, а за німців стало ще краще, — подумала, а може й сказала Мар’яна, бо Кучерявий відповів:

— Та воно було б і з радянською владою добре, якби тільки в наших руках, — зовсім без гумору, лише з мимовільною щирістю подумав, а може й не помітив своєї відповіді він.

Та що це з ним сталося? Він же так радів, що прийдуть німці!

— Оце йду до кооперації, забирати свого пая, — читаючи в далечіні свої думки, промовив Кучерявий. — Жулики кругом, якась вакханалія! Дав пая до трьох кооператив і в жадній нічого не дають. В одній їздили-їздили та й дали кілограм гороху. А другі шахраї зібрали гроші з пайовиків, поїхали на село, а звідти приїхали з небилицями. Не то аварія... не то німці відібрали… не то не доїхали, завернули їх з дороги німці, бо перепустка не така… Тільки витратилися.