Хрещатий яр - Гуменна Докія

Ще й хочуть наші гроші повернути в збитки. Біс їх розбере! Мабуть, за наші гроші собі накупили та й спекулюють. З нашого борошна печуть хліб, продають на базарі. Нас обікрали — й ніхто нічого їм не вдіє. Та оце в третій, у кооперативі районової управи, обіцяли картоплю… Так ще й картопля буде. Треба забрати пая.

— О! — потішила ще й Мар’яна. — Тієї картоплі вже ніхто не побачить. Сама на неї надіялася.

— От, і шахрайство нікого й нічого не боїться!

Мар'яна сама лиха на цих жучків із лжекооператив, але тут уже навіть і не шахрайство. Постачання картоплею було задумане широко. Випросила ця районова управа дозвіл у німців завезти для населення картоплю. Скликала всіх візників, просила, трохи лякала, трохи до свідомости примовляла, щоб поїхали валкою в по ближній приміський район. Дозвіл дано лише на десять днів. Минуть ці десять днів, уже перепустка буде недійсна. А притиснуть морози, — тоді картоплі не повезеш.

— Ну, так. Поїхали. Привезли. Раділи, що от хоч щонебудь дадуть. А німці наклали лапу на все привезене і заборонили видавати. Частину самі забрали, а решта померзла й погнила.

Та що вони собі, німці, думають? І самі не організують постачання Києва, й не дозволяють, щоб людність сама собі давала раду. З баришпільських уламків багато вже встигли собі змонтувати машини, але щоб поїхати на село, треба мати якісь спеціяльні дозволи, перепустки, таємничо й за великі хабарі видані. По дорозі, хоч ви й з дозволом, можуть усе від вас забрати. Ну, ясно, жирує спекуляція. Хто може, пішки йде на село, міняти. Як приніс трохи чого на плечах, то вже й ціни йому не складе.

— Кажуть, усі шляхи з Києва чорніють людьми. Рух, як на Хрещатику, туди й назад. Виїжджають з усім своїм скарбом, возики тягнуть, а найбільш — з клунками на плечах. А як хто не може? Старий? Ну, от я пішла б… — примірюється Мар’яна. — Розіб’ю останнє взуття, — а тоді що?

— А ви думаєте, мало в Києві умирають з голоду? Ті всі старі, інваліди, що були на пенсії, вони цієї зими не витримають. В мене під боком сусідка живе. Прибігла оце з плачем: намочила в склянці останній горох, щоб зварити, а паралізований син підглядів, підповз, поїв. І більш нічого в хаті нема, "Чом же він мені не залишив хоч трохи?"

Це, справді, якесь чорне крило над Києвом. Роботи нема, постачання ніякого. Як люди живуть? Хто працює на німців, — бо яка ж є ще робота? — то дістає 300-500 карбованців, а кіло масла коштує 800 карбованців, Кинулися на спекуляцію, одне друге обдирати. Всі щось продають. Ще хто має який ремісничий фах, може на яку майстерню патента дістати.

— Німці й патенти не дуже то дають, — знає вже з практики Кучерявий, який колись вірив, що він на другий день після падіння Києва відкриє власне фотоательє.

Не чорне крило, а залізні кліщі. Здавили за горло й тиснуть. І нема ніякого виходу. Розумні ті, що виїжджають, бо… як не працюватимеш на ці скрутні тарапати, то й тебе змете, капут. А так же хочеться за всяку ціну в Києві втриматися!

Та Кучерявий каже, що в Києві має відбутися багато змін. Із теперішніх чотирьохсот тисяч населення мають залишитися тільки ті, що працюють. А працює дуже мало: дві-три більших фабрики та ще міська управа. Всі оті культурно-освітні заклади — вузи, науково-дослідні різні установи, театри, музеї — не працюватимуть. Школи позакриваються. Отож, усі професори, науковці, вчителі й інша інтелігенція працюватимуть заступом і молотком на відбудові України. Це тисяч із двісті п’ятдесят. Німці своїх фольксдойчів вивезуть, постачати населення вони й не збираються, всі фабрики, що крутяться ще, існуватимуть, поки потрібно на війну, потім їх також непотрібно буде. Київ стане незначним сільсько-господарським центром.

— Не знаю, — правда, чи брехня… Таке я чув від одного німця, таке й вам кажу.

— То ми — непотрібні?

— Ха! А нащо ж ми їм здалися? Он деякі німці, котрі простодушніші, кажуть прямо: "Що це за українці, це якесь барахло! Нам таких не треба. Поморимо їх, понищимо, а простір буде наш".

— Ну, це якась обивательська балаканина, — не захотіла вже цьому повірити Мар’яна. — То це, як жидів?

— А ви думали? — вже просто глузує Кучерявий.

Як наближалися німці, щось інше чути було. Із зайнятого німцями Василькова тоді навіть прийшла чутка, що українці — "арійці", єдині із слов'ян. А тепер вони спішно монтують археологічну теорію про Готське панування на Україні та на ґвалт відкривають сліди цього панування.

— А що кажуть знавці? — цікаво й Мар’яні. — Ви ж там близько.

— Знавці кажуть, що ґоти ніяких археологічних слідів не залишили, бо це була короткочасна тонка плівка зверхників, що не мали ніякого зв'язку із людністю. Та от німці для цього й музей наш використовують Це, здається, тільки одна культурна установа й лишилася в усьому Києві. А то все, — палицею, києм. Я оце раз ішов, і напроти — німець. Не знаю, за що, чого, — він підніс палицю й почав лупасити мене по спині. Невже ж я подібний на якогось негра?

Чи не перебільшує цей обізлений чомусь на німців Кучерявий? Але хіба тільки від нього щодня чує Мар’яна про ці випадки із голодом, із палицями, із "простором"? Он у газеті Гітлер прямо каже: "Мені потрібен на сході простір для замкненого в собі народу".

А Кучерявий своєї править:

— А ви думали! Україна — цяця-цяця, та й в кишеню!

Але чого це він такий обізлений? З усієї розмови по дорозі це — найбільша незрозумілість для Мар’яни. Лютий час, це правда, але ж не можна, щоб і червоні вернулися, бо тоді всім нам кінець буде.

XXVII.

Дійсність стала подібна до теперішнього Хрещатика. Нічого цілого, камінь і цегла безладно громадяться вищими й нижчими купами, мільярди площин різних форм у безсистемності хаосу, над цим — недорозвалені стіни-скелі, покорчене залізо, що колись було дверима, печами, каркасами… Лише асфальти так-сяк почищені, а по обидва боки вулиці — мертве місто, цвинтарище. Відкрилися тільки горби, сади і кручі, колись закриті поверхами.

І все ж Хрещатик, хоч мертвий, — центральна маґістраля. Ним снують взад і вперед люди, безперервними колонами котяться машини. Як і в найглибшу давнину Києва, — куди не йдеш, то Хрещатого Яру не минути. Чи з правого берега на лівий, чи з Басарабки до Подолу, чи із Софії до Печерської Лаври, чи з Липок до Старого Києва…

Калейдоскоп подій, людей, світоглядів, суперечливих незрозумілих чуток, новин починає перетворюватися в центрофуґу. Але аж ніяк не в стрункий лад, яким усе можна пояснити. Архітектори кажуть, що невелика біда: зруйновано Хрещатик, — ще й краще, бо тепер тут є широкі можливості збудувати модерну вулицю, замість тих погорілих купецько-міщанських забудов без жадної культурно-історичної вартости, тих свідків і пам’ятників московського панування. Але що ми збудуємо замість "юґа Россії", Малороссії", "України-Го"?.. "Радіогрупу України" чи "Райхскомісаріят Україна" із павучною свастикою та хижим орлом?

Центрофуґа немилосердно втягає Київ і його людність у свою диявольську лійку, чорна тінь насунулася над містом. Німцям нащось навмисне треба не допускати сюди харчів, не дати світла, виховувати собі продажних людців. Он цинічно оголошує якийсь "ауфруф", що платить тисячу карбованців за голову, хто донесе на кого. Киянам лишилася одна роля: жебраків. Всі ті кооперативи, артілі, ініціативи, почини, відбудовчі ентузіязми пристукнув молоток німецьких заборон.

Все, що є в Києві, — воєнні трофеї. До свідомости киян ще не дійшло, що не тільки промисловість, безгосподарне майно втікачів, житловий фонд, але й самі вони — воєнні трофеї. Кияни ще чіплялися за якісь надії, розповідали одне одному, що в Берліні обмірковуються якісь новітні форми українського самоврядування. Та навіть над тими, які вірили цим чуткам, висів пригнічений, безнадійний настрій, такий, як і ця сіра мерзлувата погода грудня.

Лишалася світла смужка у цій нерозберисі — свої люди з заходу. Вони в газеті взялися задавати тон українському життю, що ринуло було розвиватися у всіх царинах, вони були ніби посередниками між військовою владою та киянами, вони зустрілися віч-на-віч із людністю омріяної Володимирової гори. Княжого міста, Київської Русі і… одні в одних розчарувалися. "Хто ви, — козаки чи свинопаси?" — питала газета. "Ви — чернь", — десь у другому числі стверджувала. — "Ви не маєте ініціативи, всі форми ваших організацій — на той зразок, що лишили в спадок совєти. Ми — революціонери, а ви — всі збольшевизовані, не маєте національної свідомости, ви — матеріялісти, невироблені, здеморалізовані совєтським вихованням".

Розчарувалися й у них. Дуже розумні! Прийшли по п’ятах німців — невелика заслуга! — і претендують на вождів над сірою плебейською масою тубільних свинопасів. Вискочки. Засвоїли собі кілька штампів і уявили себе богами української справи, наперед уже знаючи, що ніхто, крім них, нічого не знає. То чим вони від фашистів різняться, як вони прийшли, щоб панувати? Місцевому й не писни по-своєму, бо це вже й відсталість, і збольшевичення, і несвідомість. А де це видано, щоб начальник поліції та відкрив ресторан? Наїхали і кинулись до ґешефту.

Одні в одних вбачали неуків. Приїжджі певні були, що вони на заході виробилися, вишліфувалися й мають повчати цих східніх большевицьких безформенних недоучок. Місцеві певні були, що вони мають фахи, освіту, а ці — тільки форма блискуча, за нею ж — порожнеча невігласа.

Так шкутильгало українське відродження у звільненому від більшовиків і ще не загнузданому німецькою владою Києві.

XXVIII.

Неначе глуха ніч насувається, як щодня тепер, коли смеркає і надходить час бездіяльної, тупої, скотинячої пітьми. В цей час минулого року Мар’яна сиділа в академічній бібліотеці біля лямпи під зеленим абажуром. Тепер от бреде мертвим містом серед руїн і хоче зрозуміти цю глупу ніч, що насувається невідхильно на Київ. Всі оці "детальки" й "деталища" німецької окупації варяться і вергаються в голові, Мар’яна хоче їх збагнути, а всі зусилля зводяться до одного висновку: ми — непотрібні! У більшовиків були ми непотрібні і от тепер — ні. Але тоді ми могли зайти до академічної бібліотеки, а тепер туди нікого не пускають. Ми казали, коли "кум" стукав у брами Києва, що гірше, як було, не буде, а тепер бачимо, що може бути ще й гірше, нестерпно.

Мар’яна хоче бачити людей, питати, знати.