Хрещатий яр - Гуменна Докія
Чи то тільки на неї така депресія напала, чи й на всіх чорна хмара налягає? Чи є якісь проблиски, чи довго ще будемо без хліба, без світла, чому це німці так немилосердно — вороже поставилися до киян? Може складе як образ цієї епохи, де нема тобі місця. Одна крижана скеля стукнулась об другу, а Україна в руїнах, а ми ходимо по своїй — не нашій землі і не знаємо, нащо ми існуємо.
І з ким не зустрінеться Мар’яна, на кожного чорна депресія налягла, ніхто не знає, до чого все це йде. Хоч би оптиміста якого знайти, щоб проглянув крізь цю глупу ніч, невже нема нікого такого? Якісь там диверсії, підпали, вибухи, — то це ж партизани й ополченці, а не суцільно все населення, що його за це здавили голодом і пітьмою. Населення хоче почати нове життя, але кожен його бачить із свого маленького віконечка. А де той, хто бачить зверху вірне співвідношення сил? Може режисер, Віктор Прудиус, знає, до чого воно все йде? Він от уміє говорити з цими закордонцями, для Мар’яни вони якісь незрозуміло-зарозумілі, вони наче б то воліють у своєму колі обертатися, загортаються в шати конспірації. Правда, ота талановита промовниця, симпатична пані Наталя, що познайомив їх Віктор, дуже щиро казала тоді: "Так би хотілося багато поговорити з вами", але зустрічалися ще пару разів, щось не дуже вона поспішала вдовольнити своє хотіння.
От Мар’яні хотілося б. Не тільки про сьогоднішнє кричуще, а й про те, що вже роками не дає спокою Мар’яні, що вона розв’язує самотужки, про ту "контрреволюцію", "несучасні" думки.
Мар’яні ясно, що двохтисячолітні ткані спопеліли, зосталися лише зовнішні форми обрядів. Християнами що звуться, — давно вже, по-суті, не християни. Заповіту любови ніхто не здійснює. Але мучить Мар’яну інше: це може людство скидає з себе, як стару шкуру, оцю спільноту, і постає доба цілковитої відокремлености одиниці?
Як думають вони, виховані в іншій системі? Одні живуть коштом других; можуть знати, що є пухлі, — і обжиратися; можуть красти законним способом. Чи то — розклад суспільства, чи природа творить новий вид істот, для яких ми, людство, будемо, як для нас тепер усі інші, крім людини, ссавці?
То ж для Мар’яни питання: чи наростатиме надалі почуття спільноти, а чи людська психіка безповоротно пішла іншим шляхом. Було б страшно, якби так.
От Мар’яна має корінь-спільноту з батьківщиною — українською. Без кореня — не жити. Оцю спільноту й треба боронити. На неї працювати. Всіляко її здійснювати, доводити.
Але цим самим Мар’яна — громадянка всесвіту бо робить ту справу, що на цьому етапі людства потрібна, доконечна.
І от Мар’яна знову причалила до "несучасних", немодних думок. В дружній розмові хотіла б їх перемісити ще раз, може яке нове освітлення почула б. Та хіба тільки це? Ще багато улюблених ідей мовчки, в самоті виплекано, хочуть вони на сонце показатися, хоче Мар’яна перевірити на західніх світоглядах, як вони виглядають, зрослі в багатолітніх підземеллях. Мовчання. Може і посперечатися. Наприклад, про їхнє трактування української історії. Починають вони історію України з княжої доби, а ми ж родовитіші, родовід свій ведемо без перериву традицій з енеоліту, із сімох тисяч років. От недавно читала в якійсь брошурі, що, мовляв, предки наші не могли доступитися до земель південних, до Чорного моря. Авторові брошури й у голову не приходить, що предки наші були споконвічними господарями Причорномор’я в образі кимерійців, які продовжували трипільські традиції, в образі таврів, які полишили нам у спадщину багато слів з цим самим коренем, які заселяли Крим-Кімр. Наш селянин, мужик — основа, від якого відбруньковуються різні шари — нащадок кимера-смерда, а ще перед тим — трипільця. І божество від Надкавказзя й до Карпат скрізь те саме — тоурі, бик-сонце. Все це не вмерло, живе. Зруйнувати важче, ніж створити… І чи може сучасна операція щось подіяти із цим "геологічним пластом"? Це, як змінити напрям хмари чи організувати зливу.
Як починає Мар'яна про таврів думати, забуває, де вона. З таврами так і дійшла до міської управи, поминувши без уваги мальовничий базар, мимо якого не може пройти, щоб не помилуватися натюрмортами.
Та заходить вона до відділу мистецтв, а їй кажуть, що Віктор Прудиус не працює. — Давно? І хто ж замість нього? — А для чого? Для яких мистецтв? Від задуманого театру "Веселий Київ" вже й вивіски не зосталося. Організувався був театр Садовського, але й його розпустили. Опера? А то в німецьких руках. Взагалі, німці визнають тільки розважальне мистецтво. — А кіно? — Є одне кіно, на Тюрінґенштрассе, лише для німців. — Що це за Тюрінґенштрассе? — Кат його знає, здається, Катерининська.
Треба хоч до Івашка зайти. Але ж Івашка вже давно нема, вже давно заарештований, здається, розстріляний. За що, — ніхто не знає. — Ні, цього не можна сприйняти, як дійсність, це сняться якісь кошмари.
А де той рудовусий симпатяга у чорній шинелі, що радив усім якнайскорше поробитися купцями-мільйонерами? — Вже не працює. — І жадного бажання щось пояснити, додати на мертвому лиці чиновника Мурзученка.
І видко, що нема куди піти, як таки до пані Наталі. Вона тепер десь із Оленою Телігою та Рогачем у газеті працює. Галину заодно побачить, вона дуже підійшла до смаків закордонників і стала там довіреною особою.
Та заходить Мар’яна до редакції, колись "Комуніста", а тепер "Українського Слова", хоче вже йти сходами, а її не пускають. Треба замовити телефоном перепустку. Знову перепустки? Що ж, це найпростіша річ — подзвонити. Галина, пані Наталя — самі свої.
Не Галина, а сама пані Наталя відповідає в слухавку, Чує вона, що Мар’яна хоче зайти, але не пускають її на сходах. І чує Мар’яна:
— Я не можу вас зараз прийняти. Подзвоніть за десять хвилин.
"Прийняти?" — не повірила ушам своїм Мар’яна. — А хіба я до вельможі на прийом прийшла? Як і за більшовиків, знову це ненависне бюрократичне "прийняти". То вже між прибульцями й місцевими розрослася така дистанція, що не по-товариському зустрічаються, а удостоюють одні, другі ж добиваються "прийому"?
— За десять хвилин я не можу до вас зайти, — сказала Мар’яна перше, що налетіло, й повісила слухавку.
Не ходила до тих на прийоми, — не піде й до цих. Але як скоро закуштували вони смак влади! Ще ж і не вмостилися добре!
— О!
Мар’яна озирнулася. Хтось до неї?
— О! І ви тут?
До неї всміхаються два обличчя. Нарцис, той докучливий юнак-поклонник, якого вона колись передала Васанті, тепер дивно змужнілий і споважнілий. І "янгол, виваляний у болоті", як вона про себе називала Олега, син учителя, що поставив її національну свідомість,
— Знайомтеся! Мій приятель, Микольський,
— То ви — Микольський? — приголомшено остовпіла Мар’яна. — То ваші статті в газеті? Я сказала б, найталановитіші…
Мар’яна не договорила, бо, здається, й Олег там пописує. Але ніколи-ніколи в світі не думала вона, щоб Нарцис здобувся на таке гостре, аналітичне, публіцистичне перо. Чи думала вона колись, що цей червонощокий, на бокових стільцях у бібліотеці, той викинутий з вузу жовтодзюбий ніцшеанець, — такі от бунтарсько-войовничі думки плекає, такий непримиренно викриваючий до совєтської брехні? А в тій голові, як і в Мар’яниній, родилося, розвивалося і росло заперечення, ось тепер так струнко вилите в ряді бойових статей,
— Мені щастить, — пробурмотів зніяковілий Нарцис. — Приїхав на день, а всіх знайомих побачив…
Олег також здивувався. Вони знайомі споконвіку? Та нікому не хочеться в минулому порпатися.
Мар’яна переходить на сучасне. Оце хотіла вона зайти до знайомої, та не приймають. Цікавий початок знайомства. До них треба на прийом іти, як до наркомів…
— Це ви про кого? Про сальонову даму? — перехопив Олег нюхом. — Що ж ви хочете? Доба цезаризму!
— А в мене слова "не можу прийняти" викликають обурення, гнів, зненависть і огиду до життя. За більшовиків обминала вельмож і за фашистів не змінюся.
— Я також до неї. І певний, що мене прийме!
— Звідки така певність?
— Чарівність у сполуці з революційністю — найкраща прикраса сальону.
— Що ви торочите?
— Я вже навіть засвідчив своє захоплення й тому успіх мій забезпечено, мені не скажуть, як вам, "через десять хвилин", — не вгавав Олег. — Тільки перебили мені німці з кербудом. Вхопили на мости і я ледве вирвався. Втік просто. Тепер потребую довідки, що я працюю в редакції. І дістану.
Нарцис поспішає. Вони можуть собі й до завтра говорити, а йому ще багато справ. Як побачить Олег Катрусю, хай скаже, що Нарцис приїжджав на день…
— Ну, а ви? — дивується Мар’яна, що Олег такий певний — і не йде до пані Наталі. — Вам же посвідчення потрібне.
— А як вона й мені скаже: "за десять хвилин"?
Йому все жарти. Може, справді, краще десять хвилин, ніж десять днів у воді на морозі? Чи то правда, що на мостах дають страшну "баланду" й більш нічого? Що постріляли чотириста жидів?
Олег те бачив. Вони вже зовсім охляли, тоді їх перебили. Але міст будується…
— Словом, німці побачили здійснення своїх мрій. Сто, чи скільки там соток літ, мріяли. Думають запанувати серед мертвої тиші і пітьми. Замість шкіл, театрів, інститутів, товариств, лябораторій, фабрик, — всі на мости. Всі за заступ. Заробите собі місце в новій Европі…
— Словом, той самий клапоть сіна…
— Словом, вороття до середньовіччя, як уже хочете одним словом.
— Тим більше треба йти до пані Наталі, — вирішує Мар’яна.
— О, націоналістична ера в нас уже скінчилася. Я сам бачив, що на той бік Дніпра без перепустки не пускають. Там вермахт, тут райхскомісаріят. Там "вільна Україна", висять жовтоблакитні прапори, а в нас скоро за тризуб вішатимуть. Розуміється, там розпускають чутки, що в нас — уряд, розквіт національної культури, нарозстіж вікна…
— А тут…
— А тут у міській управі цими днями гестапівці оточили всі входи й виходи, поставали на всіх дверях і заарештували голову управи, Багазія, та його заступників. Заходили й у пропаганду, питали за Кандибою, та його товаришами, але тих, кого хотіли, вже не було.
— О... — каже тільки Мар'яна, згадуючи про свої сьогоднішні відвідини управи. — Так от чому ніхто не хотів зо мною говорити.
— По-моєму, гестапівці діяли демонстративно, щоб усі бачили й знали, яку то мають німці важку руку. Щоб ми тремтіли…
— Знаєте, що? — дивиться Мар’яна Олегові через плече.
