Хрещатий яр - Гуменна Докія
От хоч би й оцю "націоналістичну еру", оцю українську фльору, яка зросла на соках чужого ґрунту і тепер, на тлі німців і Москви, знайшла "ворогів номер один" — Драгоманова, Грушевського. От хоч би й з назвами вулиць. Націоналісти кинулися перейменовувати вулиці, бо старорежимні назви так само не підходять українському Києву, як і більшовицькі. Як же можна Ленінську знов Фундукліївською називати, коли генерал-губернатор Фундуклєй був щирий україножер? Чи бульвар Шевченка перевернути назад на бульвар ката Бібікова? Але може б якось і дали раду з назвами, та наспіла німецька заборона. Мовляв, ще не час міняти назви, німці користуються мапами із совєтськими назвами. А згодом на бульварі Шевченка засиніла емалева табличка німецькою, звичайно, мовою: Айхгорнштрассе. Московська на Печерському тільки змінила окупанта, стала Берлінерштрассе. Ну, і тому подібна гидота. Якщо "єдінонєдєлімці", у зворушливому єднанні із більшовиками, приложили руку до цієї заборони, то мало вони виграли.
І як же може Мар’яна кидати Київ у такі часи? Може через яке століття про Україну й сліди затруться, буде якась це провінція Великонімеччини, а якийсь гер Закриничний вважатиме себе расовим німецьким патріотом? І ніхто-ніхто не знатиме, як це зробилося, коли Мар’яна не притаїться в ньому і не зафіксує, як то починало діятися, як падали українські когорти за когортами, які підлі сили докладали до цього руку. Це ж не анекдотка, а історичний факт: завербувалися якісь галичани на роботу до Німеччини, їх посадили на потяг і привезли до Києва на мости, у крижану воду. Ті обурені: "Ми контрактувалися до Німеччини!" — "А це вам що? Не Великонімеччина?"
Правда й те, що німцям дозволено буде дружитися з українками. Бо ніякої України не буде, а буде Великонімеччина. Як же не підновити чистоту арійської раси? Німці не те, що ті базікала-аґітатори. Ці застосують витончену науку, техніку. Ну, стерилізують небажаних. Подивляться ще, чи придатна українська порода на підґрунтя для поліпшення арійської крови, а потім і застосують ту чи іншу операцію. Це ж не варварський, а вищої техніки спосіб. Ця техніка дана в руки холодним, безсердечним "надлюдям", все ненімецьке для них — "павловська собака" на експерименти.
І все це звучить, як новий порядок у Европі, милостиво виданий із рук переможця.
Вже й каганець почав кліпати та гаснути, треба лягати спати, а Мар'яні не спиться. Отак тепер завжди, не може спати, все передумує. І всьому цьому один рефрен. А як же буде?
Але й це правда, що німцям ніхто не дав їх могутности, вони самі її собі здобули. Вони не байдикували, а століттями працювали за тим пляном, який тепер втілюється. Мрія їх здійснюється. А хто спав, той нехай сам на себе нарікає. От прийшла важка година, вирішальний час, — а де наші уми? Наші сильні неегоїстичні особистості? У Києві після спустошення на цю хвилину нема, та й у галичан, в легальних умовах Польщі, щось не зродило. Радянські газети погрожували, що німці двадцять три роки вишколюють українських емігрантів, але де ж вони, ті вишколені в німецькому дусі українські діячі? Та газета — плювачка німецької пропаганди українською мовою, та й годі. А ті, що величають себе найповноціннішими носіями української революційної ідеї, що добивалися до Києва крізь заборони, ті виявилися, справді, мрійниками і, справді, обмеженими. Далі одноманітної пісеньки про хоробрих звитяжців Олега й Святослава — не втнуть... А реальність, сьогоднішню Україну, вони не добачили, вона не підійшла під їх міражний ідеал і вони її просто зігнорували, а фактично перед нею скапітулювали. Побачили дійсність — і замкнулися в своїй касті.
Яка безбережна пустеля!
А тим часом Україна висаджена, спалена, — згарища і попіл. Ці "визволителі" грабують недограбоване, заводять щось страшне…
І нема в кого спитати. Як же буде? Чи справді буде це Великонімеччина?
Мусить питати сама себе. Як і раніш. І сама Мар’яна Мар’яні відповідає:
"Вірю в велику силу народу. Того ядра, що воскресає після руїн, колонізацій, зливань, схрещувань, підбиття. Народ всмоктує усе чуже й зроджується під іншою назвою. А все той самий. Пряма лінія веде мене в глибину тисячоліть до моїх предків, я рівна з ними перед лицем одного: потреби щастя. Вони знали, як його мати— ми цей секрет згубили. Розриваються старі тканини, прогнивають, проростають новими, сенс щастя ускладнюється, щастя все химерніше поєднується з недолею. Але цей процес не терпить штучности. Де штучність, — там звироднілість. Людина — все те, що пережили предки. Відкидати будьщо — уштучнювати. Цього не можна. Наука і таємниця, техніка і містика, матеріялізм і ідеалізм, — воно все в мені є, бо через усе це пройшли мої предки.
І моє особисте щастя, Мар'янине, — розсунути межі мого буття скільки дозволено людині наблизитися до тями про безконечність. А безконечність людині не дано спізнати. Можна ще уявити її колом, але що таке коло? Повторення пройденого? В безконечності ж ніщо не повторюється, жадна точка не подібна на другу. Може спіраля…"
Не спить Мар’яна. Заглада зазирає ввічі, а вона мацає зв'язок із тисячоліттями своєї особи — жалюгідної, непридатної до життя-боротьби. Кудись до вічности завели химерні думки, коли тут за пару років Україна знищена буде фізично. Хіба це відповідь на питання: бути нам, а чи не бути?
Так, це відповідь! Мар’яниного щастя не дасть ніхто, — вони усі хотять лише підновити себе, висмоктавши кров із нас. Нас хотять запевнити, що ми — бушмени, приречені на угноєння для щастя "великих культур".
То ж наша місія — виявити волю до свого щастя. І це веде до потреби мати свою державу, таку, де Мар’яна може думати про всесвіт і тисячоліття.
Для більшовиків це — "націоналізм". Для націоналістів це — "большевицький інтернаціоналізм". А для Мар’яни це — воля до свого ствердження, це сік, що тягне вона з великої сили народу.
Це її смак. Занадто короткий вік, щоб ще турбуватися, як хто тебе за це назве. Тут ось треба вирішити безмірно важливіше питання: яку конкретну ділянку повинна здійснювати Мар’яна у цій українській волі до свого щастя?
І аж тепер може заснути Мар’яна міцним, здоровим сном.
XXXII.
Дивна властивість сенсації. Уночі таємничо зникла Катруся Богданович, а вранці вже в конторі кербуда розповідається з подробицями. Одну перекладачку не то штадткомісаріяту, не то райхскомісаріяту заарештувало гестапо. Приїхали вночі машиною три гестапівці й забрали. На роботі нічого не знають, чекають її. Посилають за нею машину. Мати — в розпуці. Дзвонять до гестапо— ніякого арешту цієї ночі не було. Ніякої перекладачки в гестапо нема. Гестапо її зовсім не заарештовувало. Невідомо, де зникла людина.
— Ну, так хто?
— Я чув, — Мирон завжди щось чув таке, чого ще ніхто не знає, — я чув, що в гестапо є енкаведе, під виглядом гестапо. І саме гестапо не може його зловити.
Дивна, загадкова історія! От тепер і вгадай, як тримати себе. Особливо, в кербудівській роботі. Годитимеш гестапо, — не вгодиш енкаведе, що таємничо засіло в тих самих стінах і стежить за кожним твоїм кроком. От знову прийшла інструкція, — дати списки затаєних комуністів, безробітних, що ухиляються від роботи на мостах; стежити за моральністю, особливо жінок. А тоді, як не достарався або перестарався, — приїде по тебе машина і хтозна, — гестапо заарештувало тебе, чи енкаведе. Треба сказати Льолі, щоб попалила к чорту твори Леніна, сховані в сараї під дровами, та пора вже знищити партійний квиток.
Але не встигла охолонути ця сенсація, як наспіла й друга. Чули? В Літературному клюбі зробили засідку гестапівці. Від ранку — до п’ятої години вечора. Всіх, хто заходив, затримували, назбиралося чоловік із п’ятдесят. Тоді декого випустили, решту заарештували. В управі питали за референтом пропаганди, отим у чорній шинелі із рудими вусами, хоч він уже давно зник із Києва, та й самої пропаганди вже нема. З редакції знов багато людей забрали…
Ну, це вже й для Мирона сенсація. В таємних інструкціях, що читаються вночі у льоху, про це нічого не згадується. Але як так, то що з Галиною? Може й вона де попалася? — О, Галині нічого не може бути. Вона ж тепер секретаркою у "Послєдніх Ізвєстіях".
XXXIII.
По дорозі до "пана німця" Олег із Мар’яни кепкує. Мар’яні все здається, що це йде й говорить із нею Васанта. Та сама глузливість, той самий нігілізм, така сама гострокритичність і так само можна мов на самоті із собою бути.
— Отже, лишилося нам із націоналістичної ери лише модне слово. Розбудова. А що ви для цього зробили?
— А що можна зробити, коли одні смикають сюди, другі туди, треті шарпають, четверті притискають і зв’язують? Може ви не знаєте? — Я громадянка тисячоліть. А ось убиваю час на безцільне теліпання, плентаюся з вами до пана німця. Це — насильство над моїм правом жити, якщо вже живу…
— Ви дуже розкішні! Якщо нам пощастить відкрити букіністичну крамничку, то дякуйте небові й мені за ідею. Чим ми гірші за інших? Всі торгують, — будемо й ми. А я думаю, — нам пощастить, там є знайома дівчина, разом вчилися, родичка Нарциса Микольського. Бідний хлопець, приїхав на день, — і треба ж було йому попасти у засідку!
Згадка про арешти збиває трохи гумору Олегові. Мар'яна навіть думає, що його гризе сумління за ті ущіпливі епітети та характеристики на адресу тепер поарештованих. Що не кажіть, а дуже їх шкода, молодий, блискучий наш цвіт. Кажуть, всі вони дуже героїчно трималися, під час арешту, особливо Олена Теліга.
— Вони ж цього хотіли! — здивовано відповів Олег.
— Але ви злі!
— Вони ж знали, що їх чекає. "Потримають, та й випустять... І будемо героями". Концепція! "Німці розбили червоних, а ми хапаймо, покищо, владу над Україною". Німці це зрозуміли, їх використали й поклали лапу на нас усіх, а випустили на арену "єдінонєділімців", а знайшли собі Штепу…
— Я таки думаю, вони через незнання конкретної д:йсности зробили велику помилку: оточили себе непевними людьми…
— Фаворитами! Права рука — Мурзученко, ліва — Галина Полтавченко. А Мурзученко при арешті забув, що він — голова Літературного клюбу. Коли німці сказали: "Піднесіть руки, хто тут працює", — не підніс. Він підніс тоді, як запитали: "Хто тут не працює?" І спокійненько вийшов. А та Галина…
— Дуже добра людина, що ви від неї хочете? Вона гостро все це переживає.
