Хрещатий яр - Гуменна Докія
Не бунтуйтесь, як вас поведуть до різниці на заріз, бо все одно ви кращого нічого не варті, ви ніколи не були здібні до самостійного державного життя.
Коротше, газету дано нам для того, щоб вселити зневіру в себе, в свої сили, впоїти безвольність і рабську покору та повну надію, що все хороше нам принесуть, як не "старші брати", то,.визволителі", "вчителі". Похапцем висвячують у ці "вчителі" германські народи, без яких ми, нібито, за всю історію не могли й кроку зробити. Щоб довго не трудитися, просто позичено ідею у "старших братів", які нам увесь час простягали "братню руку". Все українське — негодяще, замість нього треба запроваджувати німецьке, бо воно корисніше. За своє змагатися не слід, бо нема за що. А як що й є добре, то воно перейняте не в кого ж таки, як у німців.
Найкоротше ж, — нижче тубільне населення треба не піднести, а присадити, притупити, збити в пилюку.
І за все це редактор Штепа дякує день-у-день, аж захлинається, аж поему видрукував: "За що ми дякуєм тобі, Німеччино!" За це і ще за те, що "вчителі-визволителі" безперервними транспортами вивозять людський і худоб’ячий контингент, кам’яновугільну й залізну руду, цукор, збіжжя, — все те, чого не добрали "старші брати". А в тім будинку Академії Наук, де з вікон викидали чотири інститути, — свище вітер. Він навіть і на один день не потрібен був переможним великонімецьким збройним силам. А всі форми громадського життя тубільців заборонені, недозволені, розігнані. Оце тільки й втішайтеся, українці, німецькою газеткою, перекладеною якимись недолюдками на вашу мову. Чекайте "належного" місця. Воно вже й тепер містить у собі правду: такого, як належить народові безвольному, некультурному, без своєї історії, героїв, державних здібностей…
А під шелест цих проповідей вилазять на поверхню пройдисвіти, що при всіх урядах не змогли зукраїнізуватися, чванливі й загребущі влади. Правда, що хаос, і не первотворний, а з такими всесвітніми "жучками". Вони "влаштовуються". Протекціонізм, лазівки, хижацтво, вигризання з зубів. Без цих плутаних шляхів — пропадай, і то негайно! Хто як може: базар, патент, наспіх склепана "самодіяльна кооператива"... у якій пайовик нічого ніколи на шаг не одержить і не має права нарікати, бо зараз почує: "це вам не совєти!"…
Враження таке, що хтось навмисне все це робить. Каламуть пливе на поверхні й ніхто не в силі її втамувати. Все стає дибки. Безладдя й хаос. Німці намагаються якийсь порядок ввести, але саме в тій дозі, якої потрібно, щоб їм було легше експлуатувати ще нерозтягнене. Німецька сила діє не виховавчо, а по-військовому точно, репресивно. От на хлібному заводі розстріляли цілу зміну робітників — невинних. Розстріляли, бо знайшли уламки скла в борошні. А то дівчата з попередньої зміни, що змащували дека, захотіли вкрасти олії й заховали дві пляшки в мішках. Прийшла друга зміна й, нічого не знаючи, взяла ті мішки в роботу. — Он на схрещенні Хрещатика, Васильківської, Басарабки й бульвару Шевченка, де найбільший рух, три дні висять на ліхтарях два повішених із записками на грудях: "українець", "жид". Глухо-глухо тепер у Києві. Після всіх спроб організуватися, відновити те, що притаїлося від евакуації, що придушене арештами, заборонами та розгоном, — життя тепер блимає каганцями по кухнях, та ще от сюди, до Гната Загнибіди, хто зайде. Все знову притаїлося. Або метикує, як би не пропасти, або повтікало на села, пообростало бородами, — щоб ніхто й не знав, хто ти є, хто був.
Єдиний світоч на весь Київ — управа, та й то тут тільки вдають, що працюють, насправді ж ніякої роботи нема. Ну, от відділ освіти. Що, справді, робить у ньому Гнат Загнибіда? З вищих шкіл дозволено тільки медичний інститут, лише найстарший курс, що кінчає цього року. Жадних спілок, жадних "Просвіт" не дозволено. Три театри починали організовуватися — і всі три розігнано. Науково-дослідні інститути, що почали були відновлювати свою діяльність, розігнано. Музеї, крім "Готського", замкнені, з них німці краще вивозять собі. Бібліотеки німці взяли в свої руки, ніхто не має права користуватися ними.
Що ж має робити відділ освіти? Відкрив кілька шкіл, та чи надовго? "За відсутністю підручників" мають бути закриті. От як надрукують нові підручники... А хто їх пише? Науково-дослідний педагогічний інститут? Туди прийшли німці, поставали на дверях і сказали: "Вег!" Навіть не дозволили співробітникам у шухлядах столів забрати свої шапки. Бо фюрер сказав, що освіта шкідливо впливає на ум народу. "Нове Українське Слово" дбайливо спопуляризувало це на своїх сторінках і замкнуло усі входи й виходи цим "афоризмом".
Хто це казав, — "вже гірше не буде, як є"? А воно ось може бути й гірше. Розбито тюрму, випущені з мурів радісно почали розправляти члени, дихати свіжим повітрям, набирати розгону до творчої праці, а тут на них накинуто камінного мішка. Задуха, мука, пригніченість.
І от до цього накинутого мішка, виявляється, теж можна пристосуватися. Хто ходить на село, хто допродує безгосподарне майно, хто випросив безкоштовно меблі і тут же загнав у комісійну крамницю, хто тільки свої останні лахи міняє, хто застосувався до каганця й гороху, хто вмер, — але триб життя якось крутиться в холоднім, з невивезеним сміттям, темнім Києві.
Все це таке непевне! Фронт, що добіг був до Елісти у калмицьких степах, знову підкотився під Харків. Ті переможуть, чи ці? Таке питання вже стало звичкою і, виявляється, під знаком його теж можна думати про буденні справи, і навіть мислити, і навіть сміятися.
Так, так! Все це виглядає настільки песимістично, що єдиний порятунок — безпідставний оптимізм.
Приходить до тебе по пенсію опухла з голоду пенсіонерка, стара, безпомічна бабуся, вісімдесяти двох років, безсила піти на село (штадткомісар пенсії заборонив і невтомно викреслює з бюджету міста), — і що ти можеш їй сказати? Пенсіонерка ця колись приймала в себе на прошених обідах географа Миклуху-Маклая, приятелювала із Олександром Кониським, Михайлом Грушевським. Молоді Сергій Єфремов та Володимир Доманицький товклися в її сальоні за своїх студентських років. Коротше, бабуся ця — блискуча зірка київської "Старої Громади", уламок чималого кусня громадського українського життя минулого століття. За її п’ятдесят років педагогічної діяльности навіть більшовики не могли відмовити їй пенсії. А тепер ти, Гнате Загнибідо, керівнику відділу освіти районової управи, не маєш ніяких слів потіхи для цього заслуженого ветерана. Як сам переживеш загладу, то в своїх спогадах про чорний день Києва згадаєш померлу з голоду Ганну Берло.
Згадай тоді й про прем’єра Секретаріяту Далекосхідньої Української Крайової Ради на Зеленому Клині. Про сивого ставного елеґанта із незмінним чорним "метеликом" на шиї, з манерами лорда-мільйонера. Глушко-Мова. "Не Василь Мова, а Юрій Глушко-Мова", — кожен раз розмежовував він. Усі ці роки маскувався він під личиною київського зрусифікованого обивателя. Тепер хоч на старості, може й на вітер, а розповість. Доводилося бути одночасно і прем’єром, і послом, і двірником. Встанеш удосвіта, — треба прибрати резиденцію і вулицю замести біля неї. Двірницький фартух, мітла, відро. Приходить восьма година, — вже в повному блискові засідаєш в урядовому кабінеті у прем’єрському кріслі. Приходить час візит до різних посольств, — одягаєш фрака, циліндра, сідаєш у екіпаж і їдеш на зустріч із японським дипломатом...
І дивлячись на цей прекрасний тонкий профіль, що у старості, під личиною сірого обивателя, не згубив аристократично-гордої постави, дивлячись на цього стрункого старигана, думаєш: "Це ж твоя природня стихія — сальон, висока дипломатія, циліндер. Який же ти тоді імпозантний був, коли ти через двадцять років чаруєш?" А кінчав старий прем’єр словами: "Якби ви мені позичили п’ятьорку… Ну, вгостіть обідом!", себто водичкою з помийками, що дають у київських їдальнях.
Згадаєш про нього, бо й він із голоду помер. Останнього разу приходив зовсім жовтий, забрезклий, хоч метелик і красувався під чисто виголеною, поморщеною шиєю, на білосніжній сорочці. Згадай, щоб не на вітер розповів він дві-три сценки своїх цікавих спогадів. А що померло разом із ним, того вже не вернеш.
Отак приходять ветерани, уламки, ці живі приклади нашої величі й нашої немочі, і можеш ти їм, хіба, від своєї зарплатні вділити. Мала потіха! Гнат дістає місячної зарплатні якраз на кіло сала, і сам не знає, як йому обернутися, як відкрити секрет інших, що рум’яніють здоров’ям і не скаржаться на порожній шлунок.
Питався в старої Богдановички, за чим живе вона, що така бадьора та енергійна. Чи запаси які в неї, чи з села хто привозить? Тепер же, хто не має нікого в селі...
Марія Павлівна побіліла в ту ніч, як забрали невідомі Катрусю, стала сива, як голубка. Але й на день вона не припинила праці, все в неї тієї праці вище голови, все о сьомій годині ранку кудись їй треба бігти. Профілакторій, дитячі ясла, пляни, програми, конференції. Про Катрусю журба запала їй десь у таку комірчину, що ніхто ніколи не бачив її на виду. Те "нє узнайотє?" в театрі і слідом арешт невідомими під маркою гестапо, ті розшуки марні… Якщо правда, що в Києві діє триста точок підпільної совєтської влади… Але нащо їм здалася її дитина? То хто ж? Хто?
Єдине — ще більше працювати. На те ми народилися. Ми всі — жертви, і ті, що борються, і ті, що зберегають себе в безпечному куточку.
То ж Марія Павлівна воліє не відвикати сміятися. Безвихідна таїна горя не лишає нічого іншого, як будувати настрій. Гнатове запитання викликало також її ясний усміх,
— Вам смішно? — здивувався Гнат. — А я, слово чести, не знаю, як звести кінці з кінцями. Навчіть хоч ви...
Та Марія Павлівна не з того. З себе сміється. Згадала себе, смішну, увечорі. У кухні, в темноті — сидить і крутить, і крутить на ручному млинку пшеницю. Тут і ліжко, й вазони... А в кімнаті три градуси нижче нуля.
От уже вічно жебонить ця невтомна сивоволоса есерка з молодими очима. Кругом уже все завмирає, а довкола неї все кипить життя. Ніколи вона не спускає прапора, все ширяють її крила.
Не бентежить її й те, що й цих кілька початкових шкіл скоро не буде, закриють, що районові управи порозпускають. Все це робиться для того, щоб якнайменше людей було зайнято на службах, щоб було кого до Німеччини брати, щоб розбігалися з міста.
