Українська література » Класика » Хрещатий яр - Гуменна Докія

Хрещатий яр - Гуменна Докія

Читаємо онлайн Хрещатий яр - Гуменна Докія

— Нічого, і в цих умовах Марія Павлівна не розгубиться, вона знайде, до чого прикласти свої руки.

Тим часом за якоюсь інерцією Гнатів відділ освіти ще тримається, навіть є при ньому підвідділ інформації, звиродніла хирява галузка колись широко задуманого "крайніми націоналістами" пишного дерева відділу пропаганди. Що в тому підвідділі робити, кого інформувати і про що (хіба, про процент голодової смертности та самогубств із голодової безнадії?), — не знають ні німці, ні Гнат, ні Мар’яна. Справа дуже проста, коротка, ясна. Мар'яна діставала повістку за повісткою на виїзд до Німеччини, а в Гната була порожня вакансія. Він і посадив туди Мар’яну.

Покищо, Гнат послав Мар’яну в Липки до райхскомісаріяту просити на колектив дріжджі. Щедрі німці оплачують працюючих ще епізодичними прицілами: кістками, дріжджами, сіллю. Дістане колектив двадцять кілограмів, а потім між собою ділить. Мар’янине ж діло — піти по ордер, а хтось уже інший із фабрики привезе дріжджі саночками.

Розуміється, Мар’яна чекала, коли ж то ця, видана тремтячою захланно-скупою німецькою рукою, пайка буде розділена. Виходило немало, може навіть двісті грамів на особу.

Та Гнат дав їй, замість дріжджів, триста карбованців. Що це таке? — За дріжджі. — Які? — Та такі, що ніякого колективу й нема, нас тільки троє: я, ти і той, що забрав із фабрики. Дріжджі продані на базарі, і ось тобі твоя частина з заробітку.

Що за цинізм! Такого Гната Мар’яна ще не знала. Де це він вивчився цього… шахрайства?

Гнат сміється зовсім безтурботно. Він також довго не знав, як це інші за свою зарплатню живуть і не голодують. Питав усіх, але ніхто не признавався. Один тільки товариш навчив.

— Та це ще нічого! — заспокоює й Мар’яну Гнат. — Ми на мертві душі взяли, а от є такі майстрі, що беруть на живих, голодних людей — і продають це на чорному ринку.

— Крадуть одні в одних? Та це ж хаос, безладдя! Базари ломляться від усього, а докупитися не можна.

— Де не безладдя? Всі оці самодіяльні кооперативи — прикриття спекуляції. А наші дріжджі пішли на самогон…

Та, глянувши на Мар’яну, він замовк.

— Ти, здається, не дуже рада цим грошам?

XXXVI.

Мар’яна вже почала звикати до каганця і навіть здається їй, що найкращою умовою, щоб плелася думка, — оцей маніпусінький жмуток світла в одній точці, а вся просторінь довкруги — темрява.

Здається, п’ята година досвітку. Колись же цю дрібку часу й для найосновнішої частини життя треба дати. Допоміжна паразитарна частина розрослася непомірно, пожирає все. Паразитарна — і сон, і плита, щоб зварити куліш після роботи, і той час, що зветься "роботою". Основна — ось ці хвилини, коли приходять безжально ясні світанкові думки.

Таке воно все перекуйовджене — із початку до сьогоднішнього дня. Починалося в гамі національній: розквіт культури, нарозстіж вікна, розбудова… Стільки років уговтування національного почуття, стільки намагань замирити живий струмінь його із офіційною "інтернаціональною" ідеологією. І на тобі, трах-бах, за кілька місяців усе догори дном перевернулося. Та й от — живе почуття не знайшло відгуку і в цьому недалекозорому й безґрунтному імпортованому націоналізмові. Не встигли ми навіть як слід роздивитися одні на одних, як слід збагнути, що добре взяти навзаєм, а що зле відкинути, — як знову, трах-бах, усе розтрощене. Оця страшна заглада. Арешти. Заборони ввозити поживу. Повішення. Розгін усього українського, що де почало зав’язуватися. Вбивство композитора Ревуцького — хто, нащо і чому? Радіо грає серед руїн. Непотрібність твоя і того, що миле. Ніякого захисту, якась страшна паща проковтує тебе живцем… Та й держись за існування, трусися за життя! Здається, єдині щасливі хвилини, коли спиш. Прокидаєшся й лягаєш із смутком на душі.

Де коріння цього песимізму? Чи може то від того, що де не глянеш, — не Мар’янині люди. Ні ті, ні другі, ні треті — не її. Від цього гризота на душі, пекельна! І нема сили зносити життьовий тягар, усе-все обтяжує. Цей загально-київський голод, ці огиди в газеті, ці безрадісні вістки звідусіль, ця невідомість завтрашньої твоєї долі — і жадного проблиску.

Ні, рішучо мусить Мар'яна щось учинити, обірвати одне, зав’язати друге. Ця непотрібність така тяжка, що життя тепер волочить вона, як якусь кару. Скалка, що відірвалася від цілости, падаюча в безодні всесвіту зоря. І великим щастям визволення була б панія Смерть. Звуть це декадентством, занепадом, розкладом. Чи однаково, як звуть? Воно є.

Але нащо кликати цю панію? Треба її тільки не боятися і тоді бути безмежно вільною.

Якби ж не оці примари страшної щоденности! Вони тяжкою масою навалюються на свідомість, давлять, мучать. Он учора в їдальні бачила: прийшов загін мадярів. Нещасні, голодні, підбиті… Із Проскурова йшли пішки. Купив один сто грамів вінегрети, а другий у нього видирає. Крізь них Мар’яна бачить інші кадри: он у смітниковій скрині злодійкувато риється чоловік у дірявій шинелі, вигрібає гнилого, мерзлого буряка й їсть. Он женуть наших полонених вулицею, одні кістяки, не можуть ноги підволокти, а їх німці б'ють нагаями, як худобу, прикладами в зад підшовхують. Хто впав, — пристрелюють. Жінка кинула пів буханки хліба в середину, — того, хто кинувся зловити, застрелили.

За цими кадрами встають безжально інші. Оті страшні табори в чистім полі, чи вірніше в непролазнім болоті, де за дротами збито тисячі людських істот. Збиті вони так тісно, що й лягти ніхто не може, всі мусять спиратися один на одного. А під ногами — болото, це спеціяльно таке місце для табору полонених вибране. Осінні дощі, пронизливий холод, а вони мокрі, голодні роздягнені. Тиснуться одне до одного та згадують, що німецьке радіо обіцяло. Так звірячо обдурили фашисти!

Стоять перед очима всі оті табори — на Керосинній, в Гумані, у Володимирі Волиньському, у Рівному — всі ті, що про них у Києві говорять. У Броварах поранених полонених напхали, як оселедців, у школу, а щоб швидше виздихали, то не дали ніякої лікарської допомоги, ні догляду. Люди тиснулися одне до одного, робили під себе. Щоб якнайшвидше погинули, німці взимку повибивали в школі всі вікна…

Отаке все верзеться удосвіта і від усіх цих настирливих кадрів Мар'яні хочеться… в нірвану.

Яке несучасне прагнення! Не більшовицьке, не німецько-штепівське, не донцовсько-націоналістичне. Злочин проти стаханівства, проти підгону києм "не лінуйтесь", проти "пробоєм". Східні лінощі.

Але це найнормальніший Мар’янин, найулюбленіший стан. В цьому — повнота. Мар’яна — без думок. Забарвлення емоційне, густе, пахуще. І нема цьому слів.

Яке право мають відбирати це й таврувати тверезі практики? Це Мар’янині єдині години, що виправдують роки й десятки років безцільних нудьг, страждань і душевної порожнечі.

І зовсім Мар’яна не хоче прислухатися до тих меркантильних утилітаризмів, які не люблять наших степів, яким начхати, чи там рілля, чи скитський полин, сивий туман, простір, розлогість, — все те, що пахне, що навіває снагу й щастя буття. їм не тільки начхати, а безумовно краще із меркантильних міркувань високоякісно експлуатувати чорну ріллю і бути нечутливими до поезії-душі цього степу.

А в цьому ж емоційному тісті заквашуються ідеї. Вони Мар’яні потрібні, а не життьова метушня. їм усе хоче Мар’яна жертвувати.

Тільки нема чого. Мар’яна — бідна біднячка. Хіба оцю блакитну круглу кімнату? Її жертвувати, чи що?

XXXVII

Максим підходить до Сінного базару в прекрасному настрої. Будочка на Галицькому базарі вже забута, зате процвітає біля Сінного комісійна крамниця, повна усякого добра. Добро те само пливе, переходять через Максимові руки різні коштовності — звичайно такі, що знаходять собі покупця. Приносять бабусі свої самоцвіти, ювелірні вироби, — їх і ще килими скуповують, переважно, мадяри. Німці ж купують усе, що бачать: хутра, одежу, взуття. Видко, в них не так, як то казали: за два тижні навезуть усього, повідкривають крамниці, повні усякими товарами, бо в них нема ринків збуту. Навезли! Вони дивляться, як би звідси все вивезти. Голодранці!

Але Максим не може на німців нарікати. В його крамниці вони чемні, коректні, ввічливі. Особливо ті, що вертаються з фронту, кожен із них купує якийсь "ґешенк" додому. Не з одним із них можна одверто поговорити. Далеко не всі раді Гітлеровому режимові. Ці ж військові розповіли йому про плян Бравхіча, що відкинув Гітлер, про тертя між вермахтом і партією…

Потім, добрі покупці оці фірмачі, що наїхали великою хмарою до Києва. Вони хоч, здебільшого, й з тупими крамарськими пиками, але серед них багато є інтелігентних облич. Ці устатковуються на місці. Учора один закупив комплект стилевих меблів із червоного дерева чернівецької роботи. Максим ще й подарунок йому додав — шість кришталевих келихів. Німець спочатку не зрозумів. А потім попросив паперу й побіг кудись. За пару хвилин прибіг, — приносить п'ять кілограмів ковбаси. Вони в своїх харчових магазинах "нур фюр дойче" усе мають. А наші — нічого, крім неїстівного хліба, шість кілограмів на місяць. Хвалити Бога, вже ремонтуються "Гастрономи". Може скоро почнеться нормальне життя. Також ремонтують і відкривають двадцять п’ять продуктових крамниць. Там буде все на картки. Це для цього й закрили базари, щоб не перепродували того, що куплять дешево… А Максим слухає ці розмови й щось не дуже вірить. Дай, Боже!

Так мріє собі благодушно Максим, ще відчуваючи смак від учорашнього німецького подарунку, а й не бачить, що біля його крамниці стоять машини і німці виносять з неї паки.

Операція відбулася блискавично. Це ніякий грабунок, це лише штадткомісаріят цього ранку конфіскує цінності, як і в усіх комісійних крамницях. На потіху

Максимові, акуратні і чесні німці видали йому акта, що саме сконфісковано, а самі з паками поїхали. А що всього за один раз не забрали, то замкнули й наложили пльомбу. Дайте знати, щоб забрали свої речі, хто не зголоситься за пару днів, — того речі пропадуть. А комісійну крамницю вашу віднині взяла в свої руки німецька фірма.

Залишилося подякувати й піти. Не відбудеться сьогодні торгівля. Не буде куди носити бабусям своїх перснів із брилянтами, різні статуетки, елегантні дещиці, мережива… Не буде де про політику, про фронт поговорити, різні чутки звідусіль нанизати.

Відгуки про книгу Хрещатий яр - Гуменна Докія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: