Хрещатий яр - Гуменна Докія

Хвалити Бога, сподобалася їм люстра із скляними пацьорками. Тут же зняли й пішли. Хвалити Бога!

А Мар’яна думала, що вже скажуть виселятися. В місті, особливо на Печерському, стоїть дуже багато порожніх будинків. В п’ятиповерховому будинку заселене одне — два помешкання, а решта — порожнє. Одначе, ці фірми, що наїжджають щодня, вибирають собі, де хотять. От наглядять якийсь будинок, заходять у середину, оглянуть. Сподобався. Мешканців негайно виселяють, а фірма передумала вже, знайшла собі щось більше до смаку.

Так і з ними всіма може статися, дарма, що Рейнгардт із остзейських баронів. Он уже виселено один бльок, а тепер він стоїть порожній.

Та може ще доведеться й так усе покинути, як заберуть до Німеччини… Ось треба йти на комісію. У кого не буде штампу "звільнений" у пашпорті, того можуть зловити навіть на вулиці й забрати.

Розумно зробив Омелян Якович, сивовусий двірник. Він цілу зиму возив на село санчатами плоди своєї щирої двірницької праці, а тепер на весні й сам утрясся в свою Володарку. Всі, хто може, виїжджають, хто куди бачить. Мабуть, і собі треба… Але від цієї думки, щораз частішої, Мар’яна відмахується. Треба бути у Києві! Та й куди? Як по селах та малих містах оголошено: від п’ятнадцятьох до сорока п'яти, усі — на Німеччину.

Невідомо, з якими надіями йшла вона на ту комісію, але йшла. Їй не снилося ніякої дороги, вона не поїде.

І перша, кого вона зустріла в великій канцелярії районової управи, де відбувалася ця комісія, була… Васанта. Вона діловито сновигала від одних дверей до других розгалуженого комісійного апарату. Мар’яну вона ледве помітила, ледве впізнала. Тільки зробила свою гримасу, подібну до усмішки, але не згадала про їх останню розмову.

— Працюєш тут? — холодно запитала Мар’яна.

— Працюю.

— А я ось, мабуть, потраплю до Німеччини.

— Маєш якісь лікарські довідки? Нема?

Холодність і чужість її убійча. Вона взяла Мар’яниного пашпорта і зникла за дверима. За п’ять хвилин винесла і, мов незнайомій, подала. Мар’яна розгорнула. Є штамп звільнення!

Але як Мар’яна замішалася в юрбі, десь біля дверей поруч неї опинилася знов Васанта. Вона виштовхнула Мар’яну першу і вже в темнім коридорі прошепотіла:

— Я зробила тобі. Не кажи нікому. Я їм шкоджу, де тільки можу!

Васанта незлопам’ятна, шляхетна. Ще й ще раз переконується Мар’яна.

ХLI.

Тут можна писати симфонію краєвиду,

В різних варіянтах він постає перед очима. В туманах, в синіх димках чверть Києва лежить під ногами, а ти ластівкою ширяєш над ним, — так здається з балькону четвертого поверху. От одна смуга синіша, друга прозоріша. Головна, центральна суть цього краєвиду, це величезний обшир неба з найрізноманітнішою гамою, кожної пори дня іншою. Іншим разом — усе яскраво видно внизу, всі деталі землі: ліси, передмістя, залізниця, базар, зелені масиви... За півгодини заволокли сизі хмари, знявся вітер, чорні птахи почали літати, як листочки. Пішов дощ. А тепер там, де була щойно чорно-синя хмара, позолотішало, порожевішало. З’явилася блакитна смуга, прояснилася зелень. І знову зараз засяє сонце, можна буде вигріватися високо над землею…

Заради цього краєвиду й перебралася сюди Мар’яна, хоч може це й по-дитячому нерозважно. "Вони" ходили зовсім не за Мар’яниною люстрою із скляними пацьорками. За кілька днів уже висіло оголошення: всі мешканці мусять звільнити будинок і залишити в чистому стані.

От тобі й кругла блакитна кімната!

Мар’яна з почуття образи взяла й переселилася в ще краще помешкання — може якого наркома? На шпилі — вони знали, де вибирати собі краєвиди. Просторі світлиці з яснозеленим дермантиновим оббитям, кухня, обкладена білими кахлями. Тільки цей, може наркомський, будинок цілу зиму стояв з навстежень розкритими дверима, вже дочиста ограбований. Звичайно, рури всі попсовані, жити зимою тут не можна буде. Та, взагалі, цей район приречений на виселення, може через два тижні й звідси попросять. Але хай два тижні, — Мар’яна хоче знати, яке то самопочуття в розкішному мешканні, збудованому на наших кістках для одних панів… поки не виженуть тебе от другі.

І хоч кімнати панського мешкання, в яке помилково потрапила Мар’яна, просторі, хоч гарно тут, як у санаторії, світла багато, паркети блищать дзеркально (зразу інший літ і розмах думки), хоч кольори неба міняються щохвилинно, хоч на ньому "птах із видом діви крила розпускає, море закриває", — а на душі в Мар’яни все ж так, як бувало в дитинстві, коли нема вдома мами. Незатишно, холодно, важко. Так тепер.

Цього не відчувала Мар’яна ніколи. Була викинута звідусюди, принижена, упосліджена, щирість її неприйнята, вона відвернена від усього світу. Але було ще щось. Було куди утікати, було як відвернутися і здійснити таки себе. А тепер — беззахисність, холод. Петля затягається. Нема чим дихати. Петля. Був корінь, що глибоко розростався в надра ґрунту. Тепер корінь сам виривається.

Події виром несуться на тебе, не встигаєш їх навіть усвідомлювати, як уже накладаються на них нові. Те, що усвідомлюєш, ані сотою частинкою не відбиває всього потоку цього життя-петлі, цього диявольського калейдоскопу, цього шаленого колеса. Наче в огні, і горить усе разом: у Києві, в цілій Україні, в найглухішому куточку. Увесь Київ, уся Україна живе думкою: чи попруть до Німеччини? І так усе життя — страх.

Кожне напоготові. Всіх вивозять. На роботу приймають тільки інвалідів і хворих. А хворим теж не можна виказатися, он у лікарнях усіх хроніків постріляли. Одної ночі всі ліжка стали порожні. Де ділися хворі? Знищили, як непотрібних.

Люди тепер, як ті продукти, що відбирають по заставах поліцаї... Скидають на купу в полі, вітер все те роздмухує... Люди висять на ліхтарях. Людей ловлять, як собак, у будку. А тут — поставили камінь на Лук’янівському жидівському кладовищі з написом: "На прохання українців у Києві знищено сорок п’ять тисяч жидів". А тут — відкривають будинки розпусти. А тут — вже на вулиці лунає філософський клич: "Ми раби речей!" Ніхто вже не хоче "меблів", що їх так завзято розтягали з панських мешкань. Деякі літом рубають на дрова, щоб не мучитися з ними у цих безконечних переселеннях.

І як передати пульс епохи цієї незрозумілої, ще нами неусвідомленої? В який страшний і трагічний час живемо, — навіть не можемо збагнути собі, так втяглися. В це тяжке життя, повне турбот і скрадливих небезпек.

І все це приводить до одної думки. Ми — непотрібні! Нас змітають — брутально, безоглядно.

То що? Зневіритися, як Олег, і вклонитися з жахом потворі Зажері? Сталевою лапою трощить вона прекрасні міста з музеями, палацами, бібліотеками, лябораторіями, фабриками. Нацьковує нації на нації. Зверху придавлює все хижою свастикою. Вішає і б’є. Перетворює індустріяльну країну на селянську, без освіти, без шкіл, університетів, мистецтва. Будить низькі інстинкти своїм власним прикладом, а потім вішає за прояви їх. Під пишними ідеалістичними фразами прикриває свою зажерливість. Так виглядає найновіше видання прогресу, нова Европа.

Коли мислити в межах одної епохи чи писаної історії, то може й так. Вся цивілізація зросла на пожиранні двоногими двоногих і це її вінець: "арійські расові" двоногі над усіма "неарійськими". Яка різниця, — зарізати свиню, запрягти коні, видоїти корову, чи перестріляти сто тисяч жидів, видушити населення України? А оця потреба — мати усе те саме, що й інший двоногий, — лише рудиментарний нерв втраченої людством назавжди рівности, та її дитини, справедливости.

Але є ширші обрії, далекоглядніші висоти. Десь є люди, хай одна людина, що ніколи не вклониться Зажері. Людина, що містить у собі світ минулого й прийдешнього. Епоху минулого, і цю, короткий відтинок у поході людства, і наступну. Наступної не буде, як переможе Зажера. Але Зажера не переможе, людство з цієї епохи вийде в іншу.

І це окрилює. Віра в ту, бодай одну, людину. І її візію. З’являються сили, воля до життя. Оптимізм. Мар'яна пристає до партії справедливих, справедливих не від кволости, а від великої сили. І як без цієї віри жити? Без неї — каторга, животіння.

— Невже це ви тут живете? — почула Мар’яна за спиною.

Сполошені думи відлетіли, Мар’яна бачить перед собою Оксану Артемівну. Вона з неба впала просто на балькон і всміхається своєю милою, з вищербленим зубом, посмішкою. В очах миготить невіра.

— Боже, як у вас тут розкішно!

Оксана Артемівна! Вернулася до Києва? Була весь час у Миргороді? Мар’яну пориває радість. Ще не все втрачено, от віднайшла найближчу родину, опору. Дивитися на цю посмішку — вже опора. Як вона тоді не пускала Мар’яну, аж ця втікла…

— Але невже це справді ви тут живете? — все ще озирається Оксана Артемівна.

Мар’яна заспокоює перелякану невіру Оксани Артемівни. Це не надовго. Місяць, два, мабуть. Вже Печерське виселяють, вже всю Левашівську виселили, весь район Липок, що не погорів, скоро дійде черга й сюди. А Мар’яна заради балькону забралася в це панське мешкання. Помилилася доля…

— А я оце як надивилася, що діється в Києві, то чогось ночами не можу спати, — призналася Оксана Артемівна. — В Миргороді нічого цього нема. Живе собі кожен, як хто хоче, німці не втручаються, межи солдатами багато гарних людей, ходять собі на вечорниці до нашої молоді, танцюють, жартують. Уже деякі дівчата й заміж повиходили за німців. А тут…

— Бо ви ще під військовою владою, а ті зовсім не такі.

— Що ж це воно буде?

Крізь милу посмішку прозирає вже жах, тривога. Оксана Артемівна ще занадто повна своєї миргородської життєрадости. І в Київ привела її радісна вістка. Дали їй знати, що син у полоні, їде забирати. Юрко, менший, у миргородській школі вчиться, виховала від більшовиків. Добре, що виїхала тоді з Києва, товаришів Юркових в останню ніч вивезли на підміноване поле за Печерським і там вони загинули. Отже, обидва сини цілі, чого ж їй не тішитися? Та от...

— Вже тиждень добиваюся скрізь за перепусткою до Володимира Волинського і не можу дістати. А син там у таборі сидить, нічого не робить і голодує. Двадцять тисяч їх там, чиїхось таких синів…

Може Оксана Артемівна вже від кого іншого почула, як то в полоні? Мар'яна хоче тільки порадити щось. Чи зверталася вона до голови міста? Все ж чоловік її відомий вчений, репресований…

— Зверталася я! Каже, що йому заборонено клопотатися про полонених.