Хрещатий яр - Гуменна Докія

А мені ж аби дістатися, я б уже його на руках звідти винесла, видерла б...

Не треба їй розказувати, вона знає й так, що вони з нашими полоненими виробляють.

— Ну, й співробітників добрав же собі голова міста! Якісь ляльки, мерці… Зайшла я в одну-дві канцелярії, — сидять там, як мумії, як бонзи, гробова тиша...Що вони там, мухи лічать?

А їйбогу, Оксана Артемівна має бистре око. Мар’яна теж не може навернутися туди, як побачить ті великодержавницькі пики, то тікає світ-заочі. Це якби повторювалася історія та знову з’явилася б книжка "Крах німецького імперіялізму на Україні" тільки вже 41-4... року, то той Мурзученко фігурував би там, як "пуппе".

— Цих прилизаних "пуппе" наплодилося вже чимало. То все синки "єдінонєдєлімої", що гараздно перебуває собі при всіх умовах у Києві.

— А українців нема? — розгублено питає Оксана Артемівна.

— То ж такі українці. Чекають "єдінонєдєлімої". Вони відразу полізли, поробилися найбільшими націоналістами, а як тих збили, то вони знову нагорі. Німці їх фаворизують, бо нас бояться. А таких "пуппе" їм і треба. Бачили їх, то не дивуйтеся, що вони не мають права ні в що втручатися...

— Та бачила… — стомлено відказала Оксана Артемівна. — Ніде тільки не бачила ні нашого прапора, ні тризуба… Чи правда й це, що німці заборонили? А в нас скрізь висять, тризуби носять… Що ж це, до Миргороду вертатися? Пішки йти до сина? Мені ж до Рівного треба...

— Знаєте, що?

Мар’яна метикує. Може… Може Гнат що видумає? Він має якісь знайомства в Цукроцентралі, там самі галичани, звідти увесь час їздять машини до Рівного, до Львова. Може… Вони, напевно, що зможуть, — зроблять.

— Ходімо! Довго не відкладаймо й ходімо!

Мар'яна вже готова, Оксана Артемівна нагадує не забути замкнути двері, а то вона стукала-стукала, потягнула, а двері незамкнені.

Вони вже йдуть, навпрошки через руїни стежечками до Хрещатого Яру, для Мар’яни звичною дорогою, а для Оксани Артемівни якоюсь моторошною фантастикою. Як і завжди, Хрещатик, хоч зруйнований, а повний різноманітного руху. Натовпи людей сунуть уявними тротуарами, асфальтами миготять безконечні верениці авт, легкових і вантажних, військових, — до Дніпра, від Дніпра.

Мали звернути на Фундукліївську, та уперлися в довгу, безконечно довгу валку селянських дівчат із торбами, клунками, кошиками, скриньками на плечах. Поморені, заплакані, похмурі лиця. По боках — німці-гестапівці, а ззаду наші поліцаї. Живий товар пішки женуть до вокзалу.

Понуро стоять і дивляться ті, що чекають вільного переходу.

— Це ще ж тут, удома! А що там? — питає Оксана Артемівна.

Поруч буденно сновигають, зазирають у вітрини комісійних крамниць і виходять із грубими пакунками з "Гастроному" сірозелені уніформи та якісь зелені брилі, уквітчані едельвайсами й квачиками до голення.

Дивіться, — штовхнула під бік, як колись на пароплаві, Мар’яна. — Київ наповнюється закордонною шушваллю із тупими безвиразними крамарськими пиками, а ми заповнюємо рабські ряди.

Частина 3

І.

Чорний німецький орел із свастикою в пазурях мав успіх неабиякий у перетворенні Києва на німецьке місто. Народні школи вже закриті, вчителям і учням треба відбувати трудову повинність. Студентів медінституту, єдиного живого вузу, скликали на подвір’ї і сказали, що в навчанні робиться перерва, а всі студенти їдуть на роботу до Німеччини. Як хто протягом трьох днів не з’явиться на вокзал із речами, родина такого не одержить хлібних карток, а майно конфіскується.

Трамваї ходять тільки в години переїзду робітників німецької промисловости, а людність міста Києва не має права увійти в трамвай, хіба хто впроситься й заплатить кондукторові десять карбованців. Крамниці, на які ото з надією поглядали кияни, вже відремонтувалися, все в них є із українських виробень та фабрик і все те — "нур фюр дойче". Кооперативи вже закриті, перукарні, фотографії, комісійні крамниці конфісковані. Театри вже четвертий раз розігнані.

Газета, що перейшла на чудернацький розмір вузьких і довгих обрізків, покищо, залишається, але вже ненадовго. Видавництво переходить до німецької торговельної фірми, а в Луцькому виходить "Німецька Газета на Україні" німецькою, звісно, мовою на вісім сторінок великого формату із ілюстраціями. Матрицю її пересилатиметься до Києва й тут торговельна фірма її друкуватиме.

Штадткомісар думає ще над тим, чи зліквідувати районові управи і залишити одну міську, чи навпаки, зліквідувати міську, а з пару районових залишити. Тим часом уже кількох районових управ нема, а відділи освіти взагалі зліквідовані.

Про заборону тризуба й українського національного прапора вже й говорити перестали. То ж нормально! Хто приїжджає з Харкова, — наївно дивується. А в них ніхто не забороняє! Скрізь висить тризуб, пиши про Україну скільки хочеш, що хочеш, в Харкові розквіт національного життя, тільки від голоду люди, як трупи. А нам казали, що в Києві вже є український уряд!

Еге, еге, тут навіть житловий фонд весь переходить у руки німецької фірми. Фірмачі вже постараються. Гірші будинки підуть на злом, на їх місці будуть садки, в кращих житимуть лише німці, а Хрещатик буде просто зеленою парковою долиною.

То про які там театри та кіно може бути ще мова? Для німців є опера, на Печерському десь є кіно — і досить, покищо. Коли вже геть чисто все тубільне населення буде вивезене на роботу, а Київ стане суто німецьким містом, тоді…

Легкі перемоги чорного орла із свастикою в пазурях все ж неповні. Кияни, які ще не вивезені на роботу, хоч як їх викурюй, вони не вдовольняються шістьма кілограмами просяно-каштанового хліба на місяць, що чесно, акуратно й без черг почали оце недавно видавати хлібні будки. Ї х навіть не розчулює, не підкуплює красивий золотисто-іскристий від щедро вмішаної просяної луски колір цього хліба, вони кажуть, що хоч який голодний, а вкусити такого хліба не можеш. Вони розлазяться по селах, міняють, приносять на плечах, привозять на саночках-візочках богзна звідки, і богзна, чого тільки вони не навозять-наносять.

Базари наповнилися всім, чого тільки душа бажає. За якийсь час базари розрослися до розкоші часів Шехерезади, кожен перетворився в продавця, щоб стати покупцем, бодай, гасу для мікролямпочки новітньої техніки, бодай, буханки їстівного хліба, так званого "німецького", себто того, що видається німецькому солдатові, а потрапляє також на київський базар.

Цю першу поразку в змаганні за німецьке місто розлючений чорний орел із свастикою в пазурях припечатав постановою — забороною довозу до міста будь-яких продуктів. Всі базари віднині непотрібні вже, назавжди закриваються. На всіх шляхах, мостах, входах, в’їздах до Києва поставали застави поліцаїв і гестапівців. Ці відбирали все те, що несли київські нуждарі на плечах. Масло й мед забирали, а крупу й муку розсівали по полю. Окупант воює з народом, стріляє в того, хто несе двісті грамів масла.

І що ж! Три дні — порожнісінько на базарах, а по трьох днях розкіш продуктів споживання, тільки ще дорожчих, розкіш та побільшала, може навіть перевершивши багдадську, якщо вірити казкам Шехерезади. Винахідливість достави, справді стала віртуозна, ціни знов упали від надміру пропозиції, і київський обиватель сяко-тако тягнув біду, до всього вже призвичаєний. Часом навіть і "літру" молока за сто карбованців купить. А славнозвісний горох, про який ще зимою так багато лише мріяло, то навіть кожному доступний.

Перекупки вдавали, що вони не чули постанови про закриття базарів. Вони собі жваво продавали, що Бог послав та люди нанесли. їм цю постанову лагідненько втлумачили ще раз, подавши до загального відому тверді ціни на всі продукти. Слава Богу! Як цінник є, то можна й далі торгувати. Хай собі там застави стоять, поліцаї, як наберуться, то все одно через спекулянтів пустять на базар. Але продукти вже й так не ходять дорогами, а прокрадаються полями, ночами, нетрями, ярами й неходженими стежками з багатої країни до голодної своєї столиці. — А цінник? — Гроші все одно тільки умовні безвартісні папірці, всі чимось міняються.

Орел із пазурями сердився. Все переміг, на Кавказі вже собі гірські вілли будує, асфальтовані шляхи прокладає в горах, до Елісти доскочив, під Сталінградом найбільші в світі битви провадить і виграє, — а неохайної широкостегної київської перекупки не зборе. Київська людність не хоче помирати й шукати рятунку від голодної смерти у сонячній Німеччині.

Оточити базари! Забрати все, що є, звантажити на вози! Розігнати базари! Наловлених — до Німеччини! Стріляти в тих, хто тікає!

Це дуже добрий, дуже ефективний захід! Аж цілий тиждень, ба ні, два тижні, всі столи, ятки, будки, рундуки порожні. Вже базари київські ліквідовані, а поліція гарненько пожирувала тих два тижні награбованим. І всі задоволені. Німці задоволені, що вже, нарешті, унеможливили життя в Києві, вже досягнули ефекту, — ну, ясно, ці українці ні до чого нездібні! Підпільна червона влада задоволена, що, нарешті, викликано найбільше незадоволення киян та збуджено мрію про гарне, тихе-мирне совєтське життя. Хай знають, що таке німці!

Базар порожній, зате у прилежних вуличках, в під’їздах, подвір’ях, — якісь тіні й примари виймають щось із кошиків, з-під поли і, озираючись злодійкувато, передають одне одному. Ще трохи згодом, десь уже над вечір, поруч похмуро-порожнього закритого базару виростає веселеньке збіговисько, в руках у кожного щось є до продажу, кожне оглядає критично те, що хоче собі придбати.

І скільки не розганяли базари, скільки не було облав, — не дуже то довго тривало, аж знову виповнювалися вони тим, чого душа бажає, крім, звичайно, пташиної сметани. Та замість пташиної сметани можна було знайти подостатком закордонних делікатесів, богзна, якими шляхами завезених сюди.

Поєдинок чорного свастичного орла з київською перекупкою закінчився безсумнівною твердою перемогою перекупки. Самі німці із "пташками", тими таки орлами із свастикою на уніформах, никали поміж рядами й скуповували щедрими кілограмами подарунки додому, усе те, що в райху можна дістати лише в грамах.

II.

Мар'яна могла пройти побіч Басарабки, але вона любить цю мальовничість базару, єдиного місця, де б’ється живчик. Це — щоденний клюб киян. Поки пройдеш повз ряди, то й міжнародне становище простудіюєш.