Хрещатий яр - Гуменна Докія
Тепер хоч яке тяжке життя, хоч як душать німці, а величезна свобода слова. Ніхто не боїться, що на нього донесуть. Всі так одностайно ненавидять їх! Хоч цю одну волю мають.
Тут можна, отак проходячи, довідатися, яке сьогодні становище на фронті, про переговори між Гітлером і Сталіном ("Він може разом із Гітлером вдарити на Англію"), чи навпаки — між Черчілем і Сталіном, чи ще навпаки, — про змову проти Гітлера і наступний переворот у Німеччині. Все це аґенство ОБС (Одна Баба Сказала) передавало досить близько до істини. Корективи наводило друге аґенство — ВБГ (Всі Баби Говорять), і тоді вже можеш покластися на достоменність. Тут можеш почути солону анекдоту на всіх фюрерів, вождів, батьків народу. Тут можеш побачити всіх твоїх знайомих, які держать у руках, хто черевики, хто трикотові штанята, хто парфуми "Шіпр"… Тут, нарешті, можеш побачити ще один варіянт грабунку України. Мадяри мають грошей паками і скуповують усі килими, усе золото.
А поруч стоїть парубійко у зеленавому німецькому убранні з дерева і мітингує: "Я втік із Німеччини, там я був у таборі за дротами, бомбили весь час. Голодував, били… Дурний був би я їм працювати, голодний… Я й утік!" Хто слухає й вірить, а хто не хоче вірити, бо десь чув: "Там у них бараки не те, що в нас. Електрифіковані, з центральним опаленням, з усіма вигодами, а в убиральнях так, як у Кремлі не буває. В ті бараки ви тільки заглянули б, то почували б себе щасливими! "
— "Еге! На соломі сплять, як свині в барлозі! На нашій вулиці одна вже вернулася. А їй вдруге прислали повістку, то вона взяла й на вікні повісилася. Я сама бачила!" — "А в нас теж одна вернулася. Поїхала здорова, а тепер вмирає від апендициту. Ніхто не дивився, що її треба лікувати, а вже зовсім хвору додому відіслали." — "Просто страшно, що вони з нашими людьми виробляють! Шістнадцятилітня дівчина, одна донька в мами, попала до німки…"
Мар'яна вже хотіла йти далі, але знову вернулася. Ну, й що? —"...сина забили партизани на Україні під Черніговом. Того дня німка замкнула двері і почала бідну дівчину щипати, голками колоти, волосся виривати. Хотіла її замучити. Дівчина за день зчорніла й мало сама не збожеволіла. Пише: "Мамо, забери, бо повішусь".
Всі ці, що оце негайно вимішуються в базарнім тісті, кожне має якусь страшну історію. За ту годину наслухаєшся і про Німеччину, і про село, і що тут діється. Все це, одне на одне накладене в свідомості, виливається в єдине слово: Заглада. Різні тільки образи її, а як німці попанують так ще з рік, — усім нам кінець. І де ділися ті золотокосі лицарі, інтелігентні обличчя, що переїздили Києвом у перші дні? Тепер кожне обличчя в зеленавій чи жовтій уніформі видається звірячим, тупим, всі вони ані трохи не мають даних зватися вищою расою. Кривобоrі, горбаті, хирляві, обмежені — якесь сміття назлазилося в Україну.
"Моя дочка не вийшла на роботу, то прийшов її начальник аж додому..." — Вже Мар’яна знов хоче дослухати, спинилася. — "…чого ви плачете? Виселяють вас? Ось я дістав телеграму з Берліну, що моя сім’я сидить на вулиці. Ваші розбомбили пів Берліна, цілі вулиці горять. Вам дають мешкання, а ви ще ревете..."
Справді, може той чоловічок, у якого сім'я на вулиці сидить, нічого й не винен. А все є якісь "ваші", якісь "наші". Світ ділиться, кришиться, розщеплюється. Люди вигадують нові й нові системи, щоб віднайти цілість, а прірва розщеплення росте й росте. Марні зусилля, кожна система зазнає поправок реальности і стає протилежністю задуманого.
Віднайти цю цілість. Може вона буде все ж лише національна? Але чи існує де місто з однонаціональним населенням? Ні, нема, світова культура не дозволяє цього. Ідеї, витворені в надрах одного народу, переймають інші, розвивають їх на славу світових досягнень і в основу майбутнім ідеям. І ідеї схрещуються та творять нове, як народи.
Проте, Мар’яна не може згодитися, щоб українська цінність була тільки добривом для якоїсь іншої — "вищої", "старшої" — культури. Для Мар’яни українська цінність — частина її буття, її повітря, її природа, її корінь. Без неї Мар’яна не може жити. Ця українська цінність надихує Мар’яну ходити не по останніх десятиліттях, а по тисячоліттях мандрувати і бути в такі хвилини щасливою. Своїх бачить вона і в трипільцях, і в майбутніх громадянах всесвіту. Хоче знайти одну провідну нитку, що єднає й примітивне, і інтелектуальне. Цю ідею цілости. Вона набирає різних форм, а, проте вічна, всемогутня, одна. Держить людське суспільство, надає йому сил до поступу.
Чи може шукати її в цих вічних коливаннях, — то в бік ідеалізму-містики, то в бік раціоналізму-матеріялізму? То нехай хто скаже, де межа і відрубність цих двох світоглядів. Сталінів матеріялізм перетворився на схоластику, церковщину і талмуд, став лише догматичною вірою в "царство небесне", а за раціоналістичною термінологією — в "майбутній комунізм". Чи не чистий це ідеалізм? А в німців — на словах ідеалізм і містика, на практиці ж — застосування останніх досягнень науки-матеріялістки. Стерилізація людини, — що це, може ідеалізм? Цим "ідеалістам" ніколи не було діла до нашої духовости, а як є, то на дні цього інтересу лежить ринок, земельний простір, цукор, нафта, сало і робоча сила…
Хтозна, доки мріяла б Мар’яна, якби не знялася кругом неї хурделиця. Люди та їх речі зметнулися, як зграї горобців, як осіннє листя перед бурею, і почали розбігатися, розсипатися, губитися. Папіроси падали в болото, яблука під столи, молоко розливалося, скло бряжчало об камінь, на столах стояли сулії з медом, мішки з маком, — але нікого коло них не було.
Що це таке?
Всі кудись біжать, чогось розбігаються, перелазять через паркани, ховаються в підворіття. Побігла й Мар’яна, але прямо на якийсь натовп.
Натовп навколо танув, і скоро (занадто пізно!) Мар’яна зауважила, що то перегородили дорогу сірозелені уніформи, всуміш із чорними київськими поліцаями. Це ж облава! Мар’яна попалася!
Декого таки випускають, Мар’яна озирається. Чи не можна вийти звідси й без них? Але куди не зиркне, — всі виходи й проходи закорковані цими шинелями, мусить іти в чортову пельку.
— Авсвайс!
От якраз Мар’яна цього й не має. Ось пашпорт, штамп про звільнення. — Цей штамп уже недійсний, мусить бути ще один і авсвайс із місця праці. Ага, нема, — то мусить ставати до гурту збоку і чекати, що з нею буде далі.
От тепер ніхто не знатиме, де вона ділася, будуть розказувати, як про інших, ще пішла з дому — й більше не вернулася, невідомо, де зникла.
— У мене мама хвора, я вийшла тільки купити вишень на компот, — плакала одна.
— Я залишила двоє малих дітей удома, думала тільки змотатися сюди й назад…
— Я працюю, я піду додому, принесу свої документи…
Де там! Німець не розуміє, він навіть не хоче слухати. Він має наказ: добрати до транспорту означену кількість людей. А де їх взяти, — це вже його справа.
— Але нас пошлють на комісію, — потішає себе і всіх одна товстуля. — Я маю хворе серце, вони серцевиків не беруть.
На комісію? Мар’яна трохи відідхнула. Там вона подзвонить… Куди? До кого? Гнат уже не працює.
Коли це було? Мар’яна бачила на вулиці Києва кадр із біблійної історії. Жиди возили тачками каміння з руїн. Гірші за арештантів, ганчір’я з них так і падало, вони самі так і падали. На спинах — шостикутні зірки, крейдою виписані. Такі чорні й здичавілі обличчя, що й не впізнаєш на них нічого людського, — а може то які твої знайомі?
Другий кадр тієї ж картини: група обдертих чоловіків і жінок, на спинах номери виписані, попереду, по боках, іззаду — поліцаї.
А третій кадр — паки з шампанським, любовно обгорнутим у солом’яні кульки, звантажують біля готелю "Київ". На дверях цього готелю написано: "Українцям і росіянам вхід заборонено". Перехожий читає вголос, запитує: "І собакам?"
Та тоді все те було поза, а тепер ось вона й цей гурт вирваних із природнього оточення, тепер оточений озброєними гестапівцями, — четвертий кадр тієї самої картини. Ще сьогодні вона в цілому, чистому, а узавтра як? Куди ж їх женуть?
А женуть їх бульваром Шевченка, вибачайте, Айхгорнштрассе. Куди може це бути? На Безаківську… Та на Безаківській ніякого вербувального пункту нема, він на Львівській. О, Боже! Це ж на вокзал, відразу замкнуть у вагони й уже звідти ніяка сила тебе не вирве!
Мар’яні стало шкода самої себе, своїх гордовитих мрій про її велику місію, шкода стало своєї непочатої роботи, до якої готує себе усе життя, якої не давали змоги робити червоні, а тепер другі гицлі… Ішла й сльози беззвучно котилися їй на виду.
Як часто почувала вона себе непотрібною. Але тепер їй ясно стало, на що вона потрібна. Бо вороги наші тільки того й хочуть, — звести нас до бидла і то увесь час голодного, щоб ніяких інших думок, як про заспокоєння голоду, не ворушилося в нас. Вони хотять нами, гіршим ґатунком худоби, керувати батогом.
Так ні ж! Ми повинні, ми хочемо працювати тільки на себе, стояти на сторожі наших надбань, нашої слави! Яка не є Мар’яна недосконала, вона свою маленьку силу віддасть на сяйво рідне. А Німеччини вашої не хочемо!
Так, так! Кричи, бийся об камінь, — ніхто тебе й не почує. І всіх вас зараз вштовхнуть, ще й нагайкою підстьобнуть, у товарняк.
Пригнали зловлених саме впору. Голова величезної змії-валки з наловленої людности по селах і містах України була ген далеко на коліях, хвіст аж біля входу до вокзалу. Долучили ще й цих.
Хто це придумав таке? Ще й оркестра грає від’їжджаючим. Але що вони грають! Похоронні марші. Від цієї музики дівчата розливаються-плачуть, репортерка, що узавтра напише нотатку до газети, як то щаслива і вдячна молодь радісно їде працювати на перемогу Німеччини, — вона ридма плаче.
Помалу всмоктує в себе станція змію-валку. Поліцаї ділять ясирних на групи, кожна група має чекати окремо. Поміж наловленим скотом ходить німець. Репортерка й про нього напише, що до Києва прибув опікун від’їжджаючих на роботу, Заукель, що він обіцяє якнайкраще поводження й опіку над робітниками в райху, — а він ходить і б’є палицею свій скот.
Частина вже в вагонах, це хлопці, що зголосилися були до поліційної служби, аби не до Німеччини. Замовк похоронний марш — заспівали вони. Замовкнути! Он ходить опікун! Але хлопці хоч поспівають з горя, що так попалися, вони не чують окрику.
