Хрещатий яр - Гуменна Докія
— Он ідуть якісь із свастикою. Дзвоніть, або ходімо звідси, і скажіть мені, що ж нам робити? Втікати з Києва? Вони цього хотять — всіх нас розігнати. Я нікуди з Києва ні ногою.
Якраз при цих словах вони розминулися з трьома блідозеленими уніформами.
— Що робити? Як хочете, відкриймо букіністичну крамничку. Вони, здається, одне ще дозволяють, це букіністичну торгівлю. Я, до речі, передам Катрусі привіт…
XXIX.
Приватна торгівля, так дбайливо викорінювана до війни, розцвілася буйними барвами. Перші парості її живилися розграбованим, недогорілим, покинутим майном.
Рундуки наповнилися неймовірно різноманітним крамом, починаючи з нікчемного господарчого начиння і кінчаючи вазами, статуетками, кришталями, картинами, старовинними тканинами, бібліотеками.
В комісійних крамницях крам був ще вишуканіший, вибір ще багатший.
Але найбільш розцвівся знаменитий київський товчок. Галицький базар тягнеться верствами в усі розгалуження від площі. На ньому можна знайти усі асортименти старорежимної, совєтської й німецької окупацій. Всі ці свідки епох мали одну назву: барахло. Поміж барахлом ходили "мелясники", горохові млинці, "макорженики" та інші ласощі голодного часу.
Галина шукає по комісійних крамницях мереживо "валенсьєн", але треба було його шукати в тих професійних бабусь, що обклалися старими панчохами, клубками перепоротої вовни та пляшками з відбитими шийками.
Отож тут, біля цих бабусь, у сусідстві з килимами та золотими "п’ятьорками", і знайшла вона свого барона Фон дер Ванкена, який уже й не відступається від неї, дарма, що вона лише громадянка окупованої країни, а він — виструнчений німецький офіцер.
Інтернаціональну мову очей вони надолужили. Він — ламаною російською мовою, вона — рештками шкільних наук. Правду сказати, Галина в часи облоги потихеньку підучувала німецьку, та й тепер має вчительку, але ця нагода попрактикуватися на живому німцеві не повинна змарнуватися. Галина розпромінила ще більше свою вічно юну посмішку, і вони небавом від оцінки цих усіх безкраїх базарних натюрмортів перейшли до глибших тем. Як думає барон фон дер Ванкен, чи довго ще буде це ненормальне становище? Без світла так зле! І ніякого постачання. Голод. Ще хто на роботі, часом дадуть по два кіла гороху. Звичайно, це тимчасове, але щось довго тягнеться це тимчасове. Чи скоро закінчиться війна? Що означає цей відступ з Ростова?
— Дізе фарфлюхте українер… Хами розхристані, зрадливий нарід! Вони вчора перед нами підіймали догори руки, а сьогодні перед більшовиками.
Галина не здивована такою роздратованістю. Полонені, мільйонова армія, вирвавшись із оточення, жорстоко віддячилася. Вже знали, що їх чекає у німецькому полоні. Довелося німцям, слідом за тріюмфальним звідомленням про взяття Ростова подати друге, про "вирівнання фронту", а бабське радіо ще й не таке розповідало. Ростов уже кілька разів переходить із рук до рук, а першого разу, як зайшли німці, то з кожного будинку почали стріляти, бо червоні зовсім його не залишили. Але Галина підтакує баронові.
— Так, я вже чула, що німці розчаровані в українцях…
— Українці не мають чести. Вічні зрадники… Спершу треба розбити спільного ворога, а тоді вже домагатися чогось. А ці кияни! Називає себе інженером, а сам неголений, немитий, обшарпаний. Нам не шкода Києва, хай здихає…
Живий доказ расової вищости — сам барон, з елегантними манерами і білими рукавичками. Він нагадує тих перших, що вступали в Київ, бо ці, що тепер заповнюють місто, — і кривобокі, і зизоокі, і малі, і чорноволосі, і зовсім не відповідають Гітлеровому стандартові вищої раси. Барон же своєю холоднуватою аристократичною лицарскістю видавався Галині зразком блиску й вишуканости, а тому вона не припасовувала презирливих його висловів на адресу українців до власної своєї особи. Джентлмен.
Якби не цей блискучий барон, Галина побачила б і привіталася із Мар’яною, яка стояла біля книжок і їла горохвяника. Але Галина вдала, що не бачить її. А вже зовсім не помітила вона, що продавець рундука з залізо-скобляним, відряним, замковим мотлохом, біля якого вони зупинилися, дуже пильно прислухався до їх розмови, але ще пильніше намагався бути схованим у глибині свого рундука.
Коли ж Галина із своїм блискучим кавалером відходили й замішувалися в базарній юрбі, їх проводило дві пари очей.
Мар’яна провела оком захоплену собою пару, потім почала знову вивчати написи на книжках. От тепер би комплектувати бібліотеку! Якої тільки розкоші не знайдеш на цих запилених бруках! А власне, вона хоче купити собі замка до дверей, бо дбайливий Омелян Якович із запорізькими вусами їй замка таки не вберіг. Поламаний.
Рундук із замками та іншою залізо-скобляною брухтою ось поруч.
— Пробачте, — почула вона над головою. — Чи ми часом не були колись знайомі?
То питається господар цієї будки.
Напівзапитливо, нагіівздивовано подивилася Мар'яна на продавця брухти.
— Колись навіть разом у селі…
— Слово чести... — вирвалося в Мар'яни.
"Не пам’ятаю" вона не договорила. Справді, десь бачила.
— То я тільки тепер сюди зашився, а сам я інженер, п’ятнадцять років був інженером, а тепер — бачите?
— А де ж ваша борідка?
Справді, де цапина борідка Ме-ке-ке? Без неї й Максим — не Максим.
— Став торговцем і борідку зліквідував, як клясу. Дуже зручно! Ніхто не впізнає. От і ви…
Максим хвалиться своїми успіхами. Ще місяць тому прикрутило так, що не знав, за що вхопитися. Позичив грошей, узяв цю будочку й поставив два поламаних відра. А тепер бачите, чого понаносили. Вже борг віддав і ще й непогано живеться. А то, хоч бери та за хмару хапайся. Так навчив його один учитель біології, він недалеко тут теж торгує.
От на що переводиться наша інтелігенція. Але де вихід?
— О! Не знали, що робити? Піти до німців за прислужника, все будете мати.
Максим розреготався.
— Їйбогу, був, аж два дні. Я працював у Білій Церкві в цукроварні, як звідти забрали мене. Вчепилися, — будеш головою міста. Більше, як два дні, я не міг витримати, відцурався й заводу, й їхніх почестей…
Мар’яна дивиться на історичну постать. Третій голова міської управи. Перший десь сидить нишком, другий у тюрмі. За два дні Максим ухопив повний образ. Як прочистили від "крайніх націоналістів" апарат міської управи, відразу повилазила "єдінонєдєлімщіна". І де вони тільки набралися? "Істінно-русскіє", монархісти, їх синки, рідня, знайомі. В яку канцелярію не зайдеш, — скрізь "чісто русскій" київський жаргон... їм німці, бачте, більше вірять. Та ніби треба б не дати їм розсістися скрізь, ніби й треба було працювати, комусь та треба ж… Але…
— Прикликав мене штадткомісар і так сказав: у політику не лізти, твоє діло — пильнувати господарських справ. Ну, цього вже було мені досить. Я втік! Гнути спину перед німцями, щоб мати право чистити каналізацію ?.. То краще брухтою торгувати.
— Не всі так думають, — розпливчасто заперечила Мар’яна.
— Я навіть оце бачив таких, — ще розпливчастіше відповів Максим. — Ще й думав одружуватися з такими. А як побачив із німцем, то й уся охота відпала.
Здається, вони говорять про одну й ту ж особу. Але чи варто показувати пальцем?
А та особа вже прощалася із своїм бароном (їй найбільш імпонує титул!) біля круглих кам’яних сходів. А "валенсьєн"? Забула! Для різноманітних і тонких обов’язків Галини так же те мереживо тепер потрібне! Зустріч Нового Року на носі, від пані Наталі має Галина делікатне завдання — запросити декого на цю зустріч. Мають бути лише вибрані, виділені з київської невиразно-сірої, національно невиробленої маси бажаючих сподобатися "знатним іностранцам". Має бути лише еліта. В редакції пані Наталя, з-поміж цієї горохом заінтересованої, большевицьким душком пропахлої обивательщини, виділила лише двох. Одного вже Галина запросила. А Мурзученка (гм! літературний критик, голова Літературного клюбу, брат його — референт інформації в міській управі) буквально за полу впіймала, коли той біг із коректурою до друкарні.
Зовсім не в’яжучись свідком, також літератором, також знайомим пані Наталі, Галина переказала бажання свого начальства. Цей Олег, що сидить і слухає, не йде, взагалі, в рахубу, пані Наталя йому не дуже довіряє, ігнорує його. Совєтський занадто, часом як ляпне щось!
Це "порожнє місце", себто Олег, із насолодою спостерігає чудову сценку. Запрошуваний Мурзученко, що за націоналістичної ери став критиком, кокетує. Чи ж він підходить до такого блискучого товариства, як оточення пані Наталі? Чи не буде він там зайвим?
— Ах, пані Наталя без вас жити не може!
Це вже найвища міра визнання. Пані Наталя, цариця сальону, тонка атмосфера еліти, закордонних навчителів національної свідомости, — а ще без нього жити не можуть. І він уже засвоїв ту фразеологію аристократів духа, що привезла із заходу вища українська раса.
— Чи ж справді? — ще не вірить запрошуваний.
— Буквально, вона захоплена вами! Ви конче мусите бути. Запрошені лише свої…
Відколи то цей "отприск стараво добраво врємєні" став своїм?
Новоспечений український націоналіст має вже в кишені призначення на посаду співробітника редакції "Послєдніх Ізвєстій", що незабаром виходитиме "на вимогу російського читача", замість "Літаврів" — але він, справді, чарівний. Він дякує красно, обіцяє бути, біжить далі. Галина поспішає ще комусь назустріч.
Олег — порожне місце — хоче надолужити їдким глузуванням це приниження. Та він же такий самий член клюбу, що влаштовує зустріч Нового Року! Хоч би не при ньому запрошували. Хоче Олег глузувати, а виходить гірка дума. Намічається "бомонд", від успіху чи неуспіху в якого визначиться твоє місце. Вони — трибунал, жюрі. Німці завоювали, а вони поводяться з нами, як ніби це вони завойовники. Вони ущасливлюють своїм вибором, і кого ж вони "допускають" до себе?! Як скоро ця мавпочка Галина з вічно-застиглою стандартною усмішечкою засвоїла те, що подобається сальоновій дамі "на замочку". Та й розуміються ж вони на людях, оці приходьки! Політики! Ще тільки титули влади собі поприсвоювали, без справжньої влади, а вже показують свої фюрерські замашки.
Не знати, на кого досадує Олег, його просто може ссе голод? Матеріял той поки пропустять у газету, — кожен рядок і слово треба погоджувати в штадткомісаріяті. І, зрештою, заробиш у місяць на десять коробок сірників.
