Хрещатий яр - Гуменна Докія

За мить Кучерявий уже несе присвоєного самовара — міняти на картоплю.

Тільки на возі, як протовпився Кучерявий, стоїть не дядько, а німецький солдат. Він хазяйновито намірює по кіло картоплі кожному й каже давати за це лише три карбованці. Кияни з захопленням славлять вояка та лають наших шкуродерів. От, видко зразу, що, нарешті, буде порядок.

— Вже скоро пустять додому. Аж поки наша пожежна команда не прибігла з Баршиполя, то нічого не могли самі німці зробити. І гасителі їхні, й пожежні команди нічого не варті, і шланги хтось порізав. А як наші хлопці разом із полоненими взялися, то зразу припинили… — чує одним вухом Кучерявий. — Певно! Пообіцяли їм, що добре годуватимуть і звільнять з полону.

Ну, картопля вже є. Та не сидіти ж отак грибом! Під лежачий камінь вода не тече. Кучерявий обігнув дві вулиці, через Рогнідиньську вийшов на Караваївську, на бульвар Шевченка, на Володимирську… Всюди та сама картина, всюди забито людьми, речами. Деякі сидять під голим небом, а деякі вже поробили халабуди, деякі, щасливі, мають ліжка, дехто навіть шафу примудрився притягти. Так би й у Кучерявого було, якби не відігнали його на дві години та не запевнили, що все буде ціле.

І скрізь, де тільки можна, навіть на дахах, стоять і заглядають на Хрещатик.

Але ось кажуть, що вже можна пройти до Думської площі. Може й Кучерявий як пробереться, подивиться, що з його будинком, хоч здалека. Разом з іншими цікавими дряпається по кучугурах каміння, покорченого заліза і не впізнає — де ж тут була вулиця? Яка вулиця? Самі руїни і хаос! Виступили ті кручі, на яких стояли будинки. Одно тільки й можна впізнати: де стоять обгорілі стіни з просвітами вікон та дверей, то будинки давнього часу, а де купа трісок і глини, це — "скоростная стройка", що перед пожежею імітувала мармурові колони.

Люди стоять на димлячих ще кучугурах і озираються на незвичне видовище: кам’яні скелі, уламки стін, гори бляхи, наверганого каміння, цегли з покільченими, фантастично погнутими залізними прутами й каркасами. Грандіозний хаос, не знаєш, на чому спинити око. Подекуди ще дотлівають головешки, ще теплом повіває з-під звалищ, а люди вже теребкаються через це нещастя, як і Кучерявий. Деякі вже збирають дерево на паливо. В подвір’ї крамниці "Риба" розбирають сіль та непогорілі слоники. По тарілках так і ходять.

І скрізь те саме. Вже не горить, але дотліває. Уламки стін з причепленими фрагментами колишнього затишку. Там новенькі шпалери, там столик із букетом квітів, там блискуча кахляна піч із амуром, обвитим гірляндами, там ванна висить аж на четвертому поверсі.

Публічна бібліотека в гущавині саду стоїть незачеплена. Шиби повилітали, ну, це дрібниця. В садах ще подекуди сидять бездомні погорільці. Та вже менше. По цім боці, справді, людей пустили.

Більше швендяє цікавих, що прийшли подивитися. Це ж чогось та варто, — подивитися, як горить найбільший будинок Києва, одинадцятиповерховий "Ґінзбурґ", скеля серед дрібного каменю. На висячому місточку в саду повно людей — деякі кленуть, деякі плачуть. Звідси добре видно: імпозантно височиться ця скеля, вже тільки половина будинку, з усіма нутрощами мирного життя. Але й вона згорить. Бо хоч і висадили німці одну половину, але в підвалах горить запас вугілля на рік. З комина валує чорний дим, Яка чудова кімнатка он на п’ятому поверсі! Білі скатерочки, килими… Але Кучерявий із своєю може вже попрощатися. Її вже нема.

Та й можна брести "додому", роздумувати про марноту нашого буття. Але як не знайдеться ночівлі сьогодні, то найменше не витримає.

За такими думками Кучерявий зовсім не цікавиться отими блакитними оголошеннями, що рясно поналіплювані на кожнім кроці. Тепер, коли вже усе оглянув, увіч побачив, що ночувати йому таки ніде, — і він спинився біля одної такої юрби цікавих на всякі "бекантмахунґи". Німецькою, російською й українською мовою оголошується, що всі жиди міста Києва та околиці повинні узавтра з теплими речами, запасами харчів, цінностями та документами прибути на ріг Дорогожицької та Дьогтярівської до восьмої години ранку. — Гм… — міркує хтось збоку. — Це напевно нас хотять виміняти на своїх полонених. Відправка з Лук’янівського вокзалу. —А чого ж за неявку розстріл? — У них за все — смертна кара…

Та Кучерявому нема часу дочитуватися, дослухатися. Він побачив того чоловіка, що врятував йому чоботи і назвався давнім приятелем, дивного німця з українською мовою. От кого йому саме треба! Цей поможе! Зразу видко, що свій, добрий чоловік, он бач, як підпихає возика жінці над гору.

— Пане! Пане! — гукає Кучерявий, але пан не обертається.

Тоді Кучерявий смикає за рукав. Пан обертається, нарешті, — Кучерявий помилився. Цим разом це таки, справді німецький офіцер. Ну, та вже все одно!

— Пане! Все згоріло, троє малих дітей! Куди йти просити, щоб дали хату?

Кучерявий вимахує руками, показує від землі, яких троє малих, німець терпляче слухає. Він нічого не розуміє по-українському. Кучерявий ні слова не тямить по— німецькому, — а от уже німець знає, чого хоче від нього Кучерявий. — Підемо зо мною, до ортскомендантури. — Та хоч до біса!

По дорозі Кучерявий згадав. Ага! Драй кіндер, шпренґен, пуф-пуф! А от як треба було, то йому заорало.

За яких півгодини до Басарабки під’їхала автомашина, звідти вийшов Кучерявий, забрав своїх горобенят із жінкою, — і поїхали. На нове приміщення. Окреме двокімнатне мешкання із кухнею, ванною і центральним огріванням. Тільки розграбоване. Нема навіть стола чи стільця. Ще година минула — під’їхала автомашина з новісінькими меблями, просто з магазину.

Кучерявий ходить із кімнати в кімнату й почуває, як до нього вертається чудесний гумор.

XV.

Огнисті, жовтогарячі плями осени розцяткували усю хвилясту гору, по ній збігають перехрещені стежки, пасуться кози поміж деревами. Внизу чітко виділяються дахи й димарі Подолу. Мар’яна збігає вниз до міської управи навпрошки гаями, не хочеться їй обходити офіційними дорогами-вулицями.

В цій прозорості й безмежності краєвиду хочеться Мар’яні широко й крилато думати, може відійти, серцем спочити від безконечних напружень. От в інтервалі між життьовим колесом, тут на горах і кручах, що може й тисячу років були такі самі, Мар’яна дає волю своїм думкам без тенденції. В наступну хвилину вже будуть нові хвилювання, колесо закрутить у триби…

— Роза?

Мар’яна з розгону спинилася, мало не впала. За кущем, обсипаним червоними ягодами шипшини, стоїть Роза з божевільними очима.

— Чого ви тут?

Роза не знає. Роза нічого не знає. В очах у неї тремтить жах, жах цей передається Мар’яні. О, Боже, блакитне оголошення! Пливли ці два дні жиди на Дьогтярівську… Які незначні оці її допірішні жалі, що не можна бути ніколи собою, вчора треба було покутувати за любов до рідного, сьогодні — за нелюбов до цього пересадно гістеричного націоналізму і пошану до інтернаціональних цінностей… Яке мале це перед тим жахом, що в очах у Рози .

— Що мені робити? Ці дві ночі я ночувала вдома. Приходила вночі, тікала вдосвіта. Але так страшно, Боже! Я хотіла викинутися з п'ятого поверху. Що ж мені тепер робити?

Мар’яна не знає. Якщо вона її візьме до себе…

— Додому вертатися ще раз — боюся. Двірник мене бачив і сказав, що в нього є розпорядження. Кожної хвилини мене заберуть, краще мені не показуватися більше.

Так, і в Мар’яни їй теж краще не показуватися. Що ж робити?

— Я підійду до першого німця на вулиці, покажу пашпорт і скажу, щоб мене забрали... Я вже більше не можу!

— Ви здуріли, Розо? Борони, Боже, тільки не це! Ви знаєте, що з тими, які пішли на Дьогтярівську?

Роза дивиться загнаними очима. Мар’яна не може їй викласти тих чуток, які кружляють по Києву. Львівська із світанку була захаращена того дня, як мали виконувати блакитний наказ жиди міста Києва. Вони всі вірили, що мають їх десь перевезти, деякі набрали з собою масу продуктів, для цього покупили возики, понаймали носильників. І ніхто не думав, що їх так багато зосталося в Києві! А там, на розі Дьогтярівської й Дорогожицької, відбирали в них пашпорти й кидали в огнище. Коли в пашпорті не було написано "єврей", таких відганяли вбік, не зважаючи на протести та намір прийняти долю чоловіка чи жінки. Мар’яна це Розі сказала. Звідти ніхто не вертається, — також сказала. А далі, про те, як роздягали до білизни, як відкидали речі за паркан, а їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, як там над яром строчив їх кулемет і змітав у яр, як німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі може не достріляних, може живих, як електричним струмом убивали, — всі ті чутки, від яких волосся стає дуба, не може Мар’яна Розі сказати.

— Тікайте з Києва!

— Я боюся! В мене тут поблизу нікого нема, а до Кам’янеччини чи дійду?

— Кажуть, деякі на власні очі бачили плян, десь на Куренівці мали зробити гетто. А ця пожежа викликала блакитне оголошення. І як досі нікого по вже зайнятих містах німці не зачіпали, то тепер по всіх містечках те саме діється. Ні, нібито, як тільки в Києві побачили висаджене, підміноване, — другого дня почали по містечках…

— Ну, то як же я можу? — посірілими губами прошепотіла Роза.

Правда! Що ж робити?

— Ходімо! Ви скажете, що всі ваші документи згоріли. Ваш чоловік українець, убитий на фронті, дитина на селі і вам потрібна посвідка. Це ж правда!

— Але я вже там була. Просила. Без пашпорта не говорять.

— Я посвідчу, — каже Мар’яна. Їй стоїть перед очима чуване: сидять на широкій дорозі біля кладовища роздягнені, нищать годинники, закопують золото, рвуть цінні папери, молитовника, тори. Кричали б — не можна, хто починає, того німці палицями б’ють. — Я посвідчу, — вдруге притискає Мар’яна,

— Ні, я не можу, — вагається Роза. — Чекайте… Ви мені піддали думку. У мене є плян. Я таки, справді, піду на село. Якщо там ще що є і дитина ціла. Я тільки візьму, розшукаю чоловікові документи і вернуся. Я не хочу, щоб через мене дитина пропала, краще тут... Я нікого не хочу підводити…

Роза щось говорить, то в надії, то розгублено. Мар’яна ще не може схопити ходу її думок. Ну, добре…

— Ось вам ключ від моєї кімнати. Чому я раніш не догадалася? — Роза вже ожила. — Там за шафою лежить стара свита, — вона вже раз так була допекла мені, що я її хотіла була спалити, та Микола не дав.