Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Він тримає цигарку-самокрутку, ховаючи за окопною звичкою у руці її вогник, і час від часу спрагло затягується. Ось він спинився коло одного натовпу й насторожено слухає. Промовець у сивій шапці й чемерці з солдатського сукна, з якої виглядає вишитий комір з синьою стьожкою, охрипло сперечається з кимось:
— Українська Центральна Рада — це влада українських робітників, селян і трудового люду... Вона дасть Україні... Вона хоче Україну...
Промовець і так, і сяк відміняє "Україну"; він, захлинаючись, патетично робить притиск на цьому слові, і воно вбирає в нього зміст усіх його інших слів. Хтось у натовпі перебиває промовця:
— Ну, а чому ж тоді Центральна Рада, якщо вона, як ви кажете, — з робітників і селян, не може договоритися з більшовиками?
Промовець на мить запнувся, але, трохи оговтавшись, почав викручуватись:
— Бачите, е-е, тут ось у чому причина...
І раптом мовчазний солдат з рушницею не витримав:
— А така причина, що, виходить: панам — земля, а нам — Україна!
Він люто плюнув на панель і швиргонув геть недокурка.
— Да-а, Україна... — замислено промовив хтось збоку. Солдат знехотя почвалав до іншого гурту, де було
чимало таких, як і він, солдатів.
У дивізійній громаді було людно. Сьогодні повернувся делегат із українського військового з'їзду й, крім того, мали обирати дивізійну раду. Приміщення маленької парафіяльної школи роїлось зеленими військовими строями. Поміж солдатською масою було помітно тільки трьох офіцерів, молодого лікаря й сухотного військового урядовця. У кутку просторого класу стояло два згорнуті жовто-блакитні прапори, на стінах портрети Шевченка, Грінченка й Драгоманова, заклик до солдатів-українців від. армійської ради північно-західного фронту й випадкова відозва українських есерів з приводу виборів до київської міської думи.
Равич-Щерба поїхав ще здавати хліб і Василеві довелось таки довгенько чекати, поки він доступився до голови. Голова громади, опасистий, флегматичний содцат, саме розмовляв із делегатом.
— Ну, а як же там в інших, на румунському, скажемо, нащот українізації? Дозволяють, чи як?
Дивізійний делегат, прапорщик Точило-Згурський, повернувся із з'їзду, наснажений враженнями й завзяттям. Йому було замало повільних і млявих запитань голови, і його в'юнка постать крутилась між щільним солдатським колом, устигаючи відповідати одразу кільком.
— Українізація йде ого-го як! Це тільки в нас, як отой казав: "совайся, Нечипоре, совайся". На південно-західному генерал Скоропадський (отой самий, нащадок гетьмана) перейшов до українців. Формує цілий український корпус. На румунському теж. А в Києві я сам бачив — два українські полки: Богданівський і Полуботків-ський. Молодці хлопці — один в один...
Прапорщик захоплено почав оповідати про стрункі сотні Бощанівського полку, що парадували перед з'їздом на Софійському майдані, але до нього протиснувся наперед військовий урядовець:
— Інтересно — й командують по-українськи?
— Ну, а то ж як? — здивувався прапорщик і в його тонких губах промайнула навіть образа.
— А як, інтересно, по-українськи буде: "шагом марш"? — допитувався урядовець. Прапорщик запнувся, примружив на мить ліве око й пригадав:
— "Кроком руш!"
— А "смирно"? "На молитву шапки долой"? "Слушай на караул"?.. — посипались звідусіль запитання й прапорщик не встигав уже відповідати.
— Та підождіть. Я ж привіз книжечку Капкана...
Прапорщик дістав із бокової кишені маленьку брошурку й передав її солдатам. Півгурту зразу ж одлинуло набік і жваво обмірковувало кожний зразок української команди. Прапорщик заходився передавати голові пакунки привезеної літератури.
— Так оце вам, будь ласка, — література... Програми партій українських соціалістів-революціонерів і соціаліс-тів-демократів можна й по сто штук на полк, їх хватить, а історії України — малувато, тільки по одній книжці давайте...
Голова громади обережно, як речі з крихкого шкла, брав від прапорщика книжки й поважно складав їх на столі. їхня кількість приголомшувала його. Він незграбно ворухнувся й спинив прапорщика рукою:
— Заждіть. А де ж універсул? Не забули?
— Не "універсул", а — універсал. Питаєте, — образився прапорщик, — конєшно, привіз. Щоб саме головне та забуш...
— А скажіть, пожалуста, — підійшов і спитав збоку забрьоханий бородатий солдат, — а як там на тому з'їзді нащот землі?
— Цебто як — нащот землі? — здивувався прапорщик.
— Та ось, приміром, панська земля — мужикам чи з викупом?
Прапорщик невдоволено повернувся до солдата і повчально сказав:
— Нам треба спочатку Україну організувати, а потім — землю. Конечно, українські селяни матимуть землю. Атож, — і знову одвернувся до голови і книжок.
Прапорщикова відповідь не дала нічого солдатові, він печально зітхнув і одійшов собі в куток.
Василеві не подобався ні прапорщик, ні замурзаний солдат. Прапорщик — хвалько, видимо з тих, що після чотирьохкласової вискочили на офіцерів і золоті погони запаморочили їм глузд. А солдат справді, замість того, щоб поцікавитись, як там із своєю військовою силою, — одразу ж про землю. Та це ж само собою зрозуміло, що в майбутній Україні земля належатиме селянам. Але йому, бач, насамперед не загальнонаціональне, а своє особисте. А скоро дістане він ту землю — плювати йому на все. Моя хата скраю... Ні, таки багато ще треба докласти праці, щоб із нашого сірого хробака-дядька, якому тільки й бабратись на своєму клапті землі, зробити свідомого громадянина своєї республіки...
До приміщення увійшов Равич-Щерба.
— Ну як, пане Головчинський, умовились уже? Ні? Що ж це ви так? Це не штаби, — приязно посміхнувся він Василеві й підвів до столу.
— Так от до нас ще працівник прибув, лекції може читати, — одрекомендував голові Василя. Прапорщик Точило-Згурський рвучко глянув на Василя й одразу заявив: — Я його до себе беру. В нашому полку якраз треба.
— Е, ні, — вступився Равич-Щерба, — ми його при дивізії залишимо. От будемо обирати сьогодні раду, так ми його — туди, хай заправляє агітаційно-просвітним відділом.
— Правильно, в раду так воно вакурат, — погодився голова.
Василь розгубився. Він ще сам нічого не знає, а його вже тягнуть читати лекції, завідувати агітаційно-просвітним відділом... Та хіба ж він зможе?
— Я перепрошую, — сказав Василь, намагаючись якомога правильніше вимовити по-українському це нове для нього слово.
— Що таке переспрашует? — не зрозумів його голова і навіть приставив до вуха долоню.
— Ви не зважайте, наш голова ще тільки вибивається з перевертнів, важко йому, — посміхнувся Василеві Равич-Щерба й голосно пояснив голові: — "Перепрошую" — це значить "вибачте", "звиніть". — Умгу — мугикнув голова, витягнув із штанів маленьку записну книжечку й награмузляв кривульками: "Перепрошую — значить звиніть".
З вулиці влетів раптом розмірений тупіт солдатських чобіт і пісня.
— Ідуть! — скрикнув голова, сквапно сховав до шафи книжки й подався на ґанок. За ним усі вийшли з приміщення, тільки замурзаний бородатий солдат лишився в кутку навпочіпки розмовляти з старим білорусом, шкільним сторожем.
Василь і собі підійшов до вікна.
Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Та й за свого миленького Богу помолися...
Солдати з українських громад різних полків підходили без старшини до школи й над їхніми стрункими рядами тужила знайома парубоцька пісня. І такою дивною видалась вона Василеві під чужим синім небом, серед густих білоруських борів і вбогих задимлених халуп: дивною і зворушливою.
Стоїть місяць над горою, А сонця немає. Мати сина в доріженьку Слізно проводжає...
Гай-гай, де та слізна мати й та заплакана Марусина, що виряджали були в дорогу кожного з них. Але Василя ніхто не виряджав. Його стара мати давно вже вистаріла розумом, аби щось переживати, а жінка з зеленими очима й золотим волоссям... — 1 раптом Василя пронизала сліпуча, як блискавка, думка: жінка із золотим волоссям напевно заклята україножерка. Це ж із цього кодла й на розвагу таких пань вигадують: "Самопер припер".., "Залізяку на пузяку"... От мала б вона втіху, якби Василь знову прийшов коли на пошту й попросив по-українському листівку. її холодні вуста тепер напевне здригнули б куточками, стримуючи в'їдливий смішок: "лис-тівка". "Ко-верга" ..Дурниці. Вона зовсім не така. Після того, як уперше і востаннє вона усміхнулась Василеві в міському саду, хіба б вона могла сміятися із його української мови? 1 в синяві бору Василеві ще раз посміхнулись зелені, як ряска серед прозорого плеса, дивні холодні очі. — Вона, — подумав Василь, — як і Україна, одна — була й не була вчора, друга — буде й не буде завтра. А може, й та й та — тільки Василеві фантазії, марево, нездійсненний передранковий сон? Але ні. Перед вікном проходили солдати, передні частини вже шикувались проти школи й над ними коливалась усе та ж сама знайома пісня, їх багато. Певно, більше, як півдивізії. Це майбутні вояки українських полків. Невже таки справді воскресне Україна? 1 невже це ти, змордована націє, одгукуєшся на кволий поклик серед далекої чужини? О, Україно...
Василь почув, як спиною йому пробіг лоскітливий мороз і до горла підступили спазми невимовної радости. Він припав до лутки, намагаючись розглянути кожне солдатське лице, і всі лиця їх були, як одне лице, і всі солдати, як один потужний український козак. А за спиною Василеві шкільний сторож— білорус оповідав бородатому солдатові про собак.
— ...Толька гетава сабаку пан не злюбів: нікак йон на охоту ня мог хадзіць, патаму баялся ружжа. Дик пан думав, а патом, как зарадів соль у ружжо, да как даст яму в бокі, але йон как зарав, как зарав. Дик пака ня вмер, ещо больш баялся ружжа...
Солдат сидів навпочіпки й уважно слухав.
З того часу, як полк опинився в запіллі, Жорж безпросипно пиячив. Поручник, начальник околодку й молодий підлеглий земгусар* складали йому постійне товариство. За інших обставин Жорж гребував би компанією земгусара, але земгусар старанно постачав із своїх склепів спирт і закуску і за це його можна було сяк-так терпіти. Сам земгусар не вимагав нічого: для нього було досить чести сидіти в товаристві фронтових офіцерів і побожно слухати їхню п'яну, розгойдану балаканину.
Жорж лежав коло столу на похідному ліжку й каламутно дивився на земгусара.
