Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

Українські кордони будуть на Десні під Брянськом, а в Москві можна скласти уряд української орієнтації". Отаман знав, що в кожній подоланій країні завжди знайдеться партія і окремі люди, що підпиратимуть переможців, і тому він не журився за майбутній московський лад.

Але отаманові мрії увірвались. До кімнати ввійшов осаул Жила і приніс запечатаного пакета.

— Від штабу Дієвої Армії, батьку. Точило-Згурський похмуро розірвав конверт. Від

штабу Дієвої Армії не було чого сподіватись доброго. Він вічно втручався в Січові справи і Точило-Згурський хотів цей штаб арештувати, але до нього треба ще долізти — він у Рівному. На папері з державним тризубом, печаткою і підписами було надруковано машинкою:

"Зовсім таємно. З наказу головного отамана рішуче забороняю вам збирати будь-які контрибуції з місцевого єврейського населення, що підриває авторитет влади і дезорганізує наш тил. Разом із тим наказую вам відрядити ваш курінь, запасову сотню і технічну частину до м. Звягеля в резерв ударній групі отамана Оскілка. Вам особисто прибути ЗО цього місяця до Штабу Дієвої Армії для одержання вказівок і дальніших розпоряджень".

Точило-Згурський сердито шпурнув папером під стіл.

— Теж дурня найшли — розбивати Січ, курінь послати затичкою до якогось Оскілка. А викусять!..

Осаул Жила знизав плечима і безпорадно розвів руками, наче скидав із себе всяку відповідальність.

— Що ж, батьку, — штаб Дієвої Армії наказує... Точило-Згурський грюкнув кулаком об стіл:

— Та ніяких штабів! Я взяв присягу перед Січчю і сам її виведу!

Жила тихо запитав:

— То ж яку відповідь, батьку, писати?

— Ніякої відповіли!

Жила зник, а отаманів настрій украй зіпсувався.

Ці штаби, що гнуть до Європи, оці "німці вузлуваті", як казав Тарас, теж — гади. Вони націляють приборкати Січ, вони перебаранчають йому наводити в тилу справжній, український лад і винищувати ворогів. Ні, з ними не по дорозі: або він і справжня вільна Україна на чолі з Січчю, або ж ті штабові шмендрики. їй-бо доведеться взяти владу в свої руки.

Щоб розважитись, отаман вийшов у двір оглянути першу партію чобіт, що привезли єврейські представники.

Надворі коло брами Федюк і Шаровар складали на візника чемодани з цивільним одягом. Молоде гімназичне обличчя в Шаровара сяяло від щастя. Він почував себе природженим Пінкертоном і пристрастився до контррозвідки. Присадкуватий, з енергійним голеним підборіддям галичанин сотник Ббрис докурював цигарку і стежив за хлопцями.

— Кузуски, хлопці, забрали? Пане Федюк, покладіть до купи мого карабіна.

Точило-Згурський зупинився на ґанку й любовно оглянув своїх "пошукувачів".

— На Волочиськ, хлопці? Сотник Борис витягнувся струнко:

— Так, батьку кошовий.

— Дивіться ж, без промахів, хлопці.

— Січ-мати — серце і розум вільної України! — рявк-нули разом усі три і віддали пошану. Це була нова Січова відповідь, вона означала колишнє: "Рада стараться, ваш-скородь".

Точило-Згурський, посміхнувшись, сказав собі:

— Галичани, вони хоч вроді як наші українські жиди, а проте Січі без них ніяк не обійтись: вони добрі шпигуни!

На дворі біля сараю порались коло хури нових чобіт обозний Гуня і писар Шатанько.